За зйомки фільму Вілен Новак боровся 20 років

Фільм «Чому я живий», знятий на Одеській кіностудії, став переможцем кінофестивалю Future of Film Awards у Македонії у категорії «Найкращий повнометражний фільм». Фільм знято за підтримки Державного агентства України з питань кіно і Міністерства культури та інформаційної політики України. До речі, фільм «Чому я живий» увійшов у п’ятірку претендентів від України на «Оскар», натомість з дивних причин на ХІІ Одеському кінофестивалі, що відбувся у серпні 2021 року, стрічку показали у… позаконкурсній програмі.

В основі сюжету історичної рами «Чому я живий» - автобіографічне оповідання Євгена Митька «Тепер я турок, не козак», який пережив німецьку окупацію у Маріуполі у роки Другої світової війни. Твір був опублікований 1989 року у журналі «Мистецтво кіно». Тоді його прочитав один з найстаріших українських режисерів Вілен Новак. Він був вражений сюжетом, і поставив перед собою мрію – екранізувати цю історію.

У 2000 році Новак зустрівся з автором оповідання. Однак реалізувати задум вдалося лише після перемоги проєкту фільму на 11 пітчингу Держкіно. І до зйомок картини приступили лише у 2020 році.

Сюжет фільму заснований на реальних подіях, що відбувалися 1940 року у Маріуполі. Головні герої – 17-річні Фрося (Анастасія Марків) і Льончик, роль якого зіграв Роланд Мишко, які мріють одружитися і відгуляти гучне весілля. Але Фрося – українка, а Льончик – єврей, тому батько дівчини (Віктор Жданов) категорично проти цього одруження. Батько (головні ролі у фільмах «Піймати Кайдаша» та «Кіборги». – Г.Я.) вважає неприпустимим поріднитися їхній родині з євреями. Фрося вагітніє, а Льончик йде на фронт.

На думку критиків, Вілену Новаку вдалося передати дух того часу. І, що найголовніше, жителі Маріуполя на початку Другої світової війни розмовляють лише українською мовою. Плакати зі Сталіним, доноси на сусідів і колег, переслідування євреїв і віруючих, обстріли і бомбардування – усе це режисер зобразив дуже правдиво. Та, попри серйозність і трагізм, що показано у стрічці, є багато комічних моментів.

- Я завжди мріяв про жанр трагікомедії, - каже Віллен Новак. – І дуже хотів би, щоб ті, хто подивиться цей фільм, пішли або з печальним світлом, або зі світлою печаллю. Щоб світло було в душі, щоб люди не впадали у темряву, попри те, що у фільмі – і стріляють, і гинуть… Але життя триває, життя продовжується.

- Чому лише через 20 років приступили до зйомок картини?

- Все дуже просто – безгрошів’я. Шукали спонсорів, не було продюсера, який би взявся і довів справу до кінця. Лише коли за справу взявся керівник Одеської кіностудії Андрій Осипов, стало зрозуміло, що кіно буде. 2019 року подавалися на пітчинги. Дехто думав, що я не потягну фізично і пропонували мені на допомогу когось з молодих. Але я відмовився, сказав, що наразі можу сам. А ви запитайте когось зі знімальної групи, хто був найенергійнішим на знімальному майданчику? Кожен відповість: «Новак».

Читайте також: «Це не лише моя робота, а й місія – розказувати і показувати людям правду»