Передплатити Підтримати
  • You are here:
  • Високий Замок
  • Життя
  • «У перші роки існування «Дударик» давав три-чотири великі концерти на рік. А тепер – 130!»

«У перші роки існування «Дударик» давав три-чотири великі концерти на рік. А тепер – 130!»

Національна чоловіча капела готується до 50-річного ювілею


Дмитро Кацал

Національній капелі «Дударик», яку далекого 1971 року заснував Микола Кацал, незабаром виповниться 50 років. За пів століття колектив став відомим на увесь світ, і про «Дударик» заговорили не просто як про хор хлопчиків, а як про команду високого співочого рівня. Тож не дивно, що колективу було присуджено Національну премію імені Тараса Шевченка, яка є найвищою нагородою у галузі культури. Як «Дударик» готується до поважного ювілею? Про це журналістка «ВЗ» запитала у диригента, композитора і педагога Дмитра Кацала, який продовжив справу батька і виховує нове покоління артистів.

— Пане Дмитре, які захо­ди організовуєте до ювілей­ного дня народження «Дуда­рика»?

— Це буде низка заходів не лише у Львові, а й у Києві. А по­чнемо з доволі позитивного і ве­селого концерту, який ми назва­ли «Октоберфест по-львівськи», що відбудеться у Театрі імені Марії Заньковецької 4 жовтня. Правда, наш «Октоберфест» буде без пива, але фестивальна атмосфера залишиться (смієть­ся. — Г. Я.). Там зіграємо про­граму з творів, котрі дуже і дуже рідко потрапляли у наш репер­туар, але без яких важко уявити Львів. Це переважно «закуліс­ні» речі — відшліфовані шляхет­ні твори батярського міського фольклору, веселі народні й ав­торські пісні. Серед них «На улі­це Коперніка», «Тілько ві Льво­ві», «Як ішов я з Дебрецена», «Кава мусі биць»… Будуть і ко­зацькі пісні, і повстанські, які ви­конаємо разом з Тарасом Чуба­єм.

— А якщо на той час поси­лять карантинні обмеження?

— Ми і це передбачили. Тоді доведеться робити не один, а два концерти, бо буде 50-відсо­ткова посадка у залі. Але споді­ваємося на краще.

— Чи буде задіяна у цьо­му концерті уся капела? Чи у ювілейному концерті співа­тимуть лише ті, хто цього за­служив?

— Оскільки ювілейних кон­цертів є багато, то і складів буде також багато. У концерті, про який я розповів, участь бере чо­ловічий (дорослий) склад ка­пели. Діти не виступатимуть 4 жовтня. Бо там такий веселий, дотепний репертуар. Звісно, ми запросимо їхніх батьків. Нашим дітям треба цей репертуар вчи­ти, однак співати ще зарано.

— Буде каскад концертів. А загалом, скільки ювілейних концертів плануєте дати?

— Наступний концерт відбу­деться 15 жовтня у філармо­нії. Ми його назвали «Два по 50». У нас буде гість — колек­тив «Веселка» з Білгород-Дні­стровського, з яким дружимо понад 20 років. Цьому колекти­ву незабаром також виповнить­ся пів століття. Тож ми вирішили — нам 50, їм 50, тому й «Два по 50». Така трохи інтригуючо-шо­куюча назва, але має абсолют­но зрозумілий підтекст. Ми займемо півтора відділення, а пів відділення — «Веселка». У цьому концерті візьмуть участь багато наших солістів, серед яких Олег Лихач, Юрко Шевчук, Юрко Юсифович — усі вони вихованці «Дударика». На цьому концер­ті буде представлено найулю­бленіший репертуар за всі роки, який всотали «дударики». Це бу­дуть знакові для нас твори.

— А коли плануєте завер­шити ювілейне святкування?

— 17 жовтня у нас буде ве­личава акція у Львівській опе­рі, з оркестром. Приїде Сергій Магера з Київської національ­ної опери. А напередодні цього концерту у нашому храмі зро­бимо поминальну Літургію, де згадаємо усіх «дудариків», які відійшли в інший світ. Спеціаль­но для цієї події їде Папський вікарій отець Юрій Коласа — теж вихованець «Дударика». Зараз займається греко-католицьки­ми церквами при кардинало­ві в австрійському Відні. Отець Юрій відправлятиме Службу зі ще одним «дудариком» Тара­сом Жеплинським (його батько усім відомий Жеплинський, ко­трий дбав про бандурну спра­ву. — Г. Я.). А вже 24 жовтня — фінальний концерт у Києві з оркестром Збройних сил Укра­їни.

— Будете в основному спі­вати нові твори?

— За останні 10 років ми за­співали дуже багато автентично виконуваних, зокрема козаць­ких творів. На цій ниві подружи­лися з музичним колективом із Києва «Хорея Козацька». Кіль­ка творів ми з ними виконаємо спільно, вони нас привітають — це буде окреме відділення.

— Загалом, скільки буде задіяно вихованців «Дудари­ка» у всій концертній програ­мі?

— На фінальний твір в Опері я заставлю всю сцену (сміється. — Г. Я.). Бо охочих вийти бодай на один твір близько 300 хористів. А ще плюс оркестр. Розумію, усе це може «порізати» каран­тин, але сумарно це буде бага­то. До прикладу, хорова школа, а це 200 осіб, плюс чоловічий склад і «Дударик назавжди» — то це ще добрі півтори сотні голо­сів. Ось таке у мене багатство!

— Вручатимете спеціальні нагороди учасникам?

— Так, випустили низку суве­нірної продукції. До нас звер­нувся Фонд Василя Сліпака, і ми підтримали цю ініціативу. НБУ випустив монету на честь Василя Сліпака, і оскільки він — соліст «Дударика», ми вша­нуємо пам’ять Героя і обдару­ємо пам’ятною монетою всіх учасників ювілейних концер­тів (першу монету вже отри­мала журналістка «Високо­го Замку». — Г. Я.). А ще зараз виготовляють золотий значок «Дударик-50», а також медаль, буклети… У Львівській опе­рі маємо намір зібрати бать­ків усіх поколінь, діти яких спі­вали в «Дударику» понад п’ять років. А їх понад 800! Багато з них уже відійшли в інший світ, але, подейкують, старий Ка­цал вже і там збирає хор. Тож йому там потрібен і батьків­ський комітет. А для батька, за­сновника «Дударика», ми го­туємо спеціальний твір — наші хлопці-«дударики» Дмитро Ро­манів і Сергій Пікарось на пер­шу роковину його відходу на­писали твір, який ми заспівали а-капельно. А тепер до цього твору додамо ще й оркестр.

— За 50 років траплялися, мабуть, різні випадки. Що вам найбільше запам’яталося?

— Я жартую з хлопцями, що ми є найбільш цвинтарний ко­лектив. Хочете чи ні, але дуже багато заходів, у яких ми беремо участь, відбуваються на цвинта­рях. На жаль, за останній час ба­гато знакових людей відійшли в інший світ… За останні 10 ро­ків ми перевернули догори дри­ґом уявлення про Шевченка. 10 років тому у нас був випадок, який ми пам’ятаємо досі, — на сцені було більше виконавців, ніж слухачів у залі. Це був шев­ченківський концерт. На сцені 100 хористів, а у залі — 20 осіб. І ми співали! Після того випадку ми мали гарячу дискусію на цю тему з батьком — Миколою Ка­цалом… Згодом стартував про­єкт «Шевченко-революшн». Тож на сьогодні маємо два концерти за два дні з аншлагами. Це свід­чення того, що з’явився соці­альний і мистецький запит.

— Не було тоді реклами? Чому на «Дударик» прийшло лише 20 осіб?

— Мабуть, це була криза жан­ру. Шевченківський концерт себе вичерпав, і люди, мабуть, збайдужіли, та й пріоритети було розставлено по-іншому. Це був 2003—2005 рік… Сім ро­ків тому у нас з’явився проєкт «Пригоди святого Миколая». Ми зробили мюзикл, у якому освя­чують новоприбулих дітей на сцені. Проєкт і досі має шале­ний попит, бо ми осучаснили ба­чення свята.

— Скільки зараз концертів на рік дає капела «Дударик»?

— У перші роки існування це було 3−4 великі концерти на рік. А тепер даємо 120−130 концер­тів. Тобто виступаємо кожен третій день.

— Торік «Дударик» отримав статус Національного. Тоб­то певний рубікон ви подола­ли…

— Це була мрія мого бать­ка Миколи Кацала. Так, це ру­бікон, який унеможливлює руй­націю колективу як такого. Ми стали колективом, який має певну місію — соціальну, мис­тецьку. Статус Національного дає нам гарантію на найближчу і найдальшу перспективу. Одне з глобальних завдань, які поста­вив батько, ми виконали. Для нас це надзвичайна подія. Це безпосередня нагорода кожній родині «Дударика».

— А у матеріальному плані?

— Наразі, крім гонору, нічо­го не маємо. Фінансування на­чебто прийде пізніше. Але це не основне.

— Батьківський наказ ви виконали. А який тепер наказ ставите перед собою?

— Наступний наш щабель — Національний молодіжний центр хорової культури України при Національній капелі «Дуда­рик». Він займатиметься фес­тивалями парафіяльних хорів, фестивалями професійних хо­рових колективів. А ще я мушу відродити міжнародний дитя­чий хоровий фестиваль, який буде названо іменем Миколи Кацала. А ще маю на меті ство­рити хорову школу — єдину і уні­кальну у світі, бо у ній будуть досліджувати і вивчати, окрім традиційних, ще й автентичні старовинні українські народні інструменти. Бо досі жоден наш «дударик» не вміє грати на дуді. Я запитав у кількох львів’ян, чи знають вони, що таке дуда і що таке коза. Один з них сказав: «Я знаю, хто така коза…». Я хочу, щоб усі хористи грали на коб­зі й співали псалми і думи. Дя­кую Богові, що не у мене одного є така болюча жага до цього. Є науковці і практики, котрі глибо­ко занурені у цьому матеріалі, і ладні нам передати свої знання. Ми почнемо з майстер-класів, які з факультативу перейдуть у стаціонар. І будь-яка дитина, яка вмітиме грати на цих інстру­ментах, навіть якщо не матиме життєвих перспектив, вийде у центр міста, по хвилині заграє на кожному з 20 інструментів, і заробить копійку.

— Трапляються випадки, коли хлопці не витримували і йшли від вас? Що тоді роби­те — переконуєте залишитися чи відпускаєте?

— У нас є достатньо мотива­цій для дитини бути у нашому колективі. Насамперед, у нас здоровий морально і психоло­гічно колектив. Діти перебува­ють у безпеці. Величезну роль у тому, що діти вчаться співати у «Дударику», відіграють бать­ки. На перших порах вони му­сять розуміти, що дитину треба водити, щоб вона увійшла в ко­лію. А коли підростають, мають можливість з капелою їздити на гастролі не лише містами Украї­ни, а й за кордон. Без супроводу батьків. Наші артисти створили між собою внутрішні футболь­ні команди. Коли кудись їдемо, є можливість поганяти м’яча. А головне, що наших артистів всюди гарно приймають і став­ляться до них не як до дітей, а як до професіоналів високого рів­ня.

Читайте також: «Про акторство ніколи не мріяв. Хотів бути художником чи дизайнером»

  • You are here:
  • Високий Замок
  • Життя
  • «У перші роки існування «Дударик» давав три-чотири великі концерти на рік. А тепер – 130!»