«Та то не дочка, то моя жінка!»

Коли у селі Гороховище, тоді Любомльського району Воли­ні, з’явилася Інна, усі тільки скоса поглядали на неї та підсміювалися з Миколи Мар­тинюка. Бо привіз у поліську глибинку молодюню з міста. Перешіптувалися, що втече його Інна на раз-два, потім — що наплачеться через неї, бо ж та на 34 роки молодша і за­хоче кращої чоловічої уваги. Та він не зважав. Витримала усі сільські докори та плітки й дружина. І ось зустріли порцелянове весілля — 20 років у шлюбі! Інна про те, як її в селі зустріли, згадувати не лю­бить. І всюди з коханим чоло­віком ходить з гордо піднятою головою: їй 40, йому — 74!

Микола вже був розлучений, мав дорослих дітей і онука. А тут — нова молода дружина. Село по­ліське, глухе — то вам не місто з його «Санта-Барбарами». І пла­кала Інна, і з хати виходити соро­милася. Та витримала.

«Та я в нього закохалася в п’ятнадцять років! От запав мені у серце, і все. А я однолюбка», — згадує.

З Миколою її у Луцьку позна­йомила тітка, якій він доводився родичем. Той раз подарунок ді­вчині зробив — якусь іграшку. Інна піймала себе на думці, що по­стійно думає про цього чоловіка. А він тим часом мав розписувати­ся з іншою. Дівчина спекла йому на урочистість торта, привезла, поставила на стіл — і втекла пла­кати… Потім було невдале заміж­жя, розлучення і спроба будувати своє життя заново. Аж дізнаєть­ся, що Микола знову сам.

На все це в Інни одна від­повідь — любов! Як вона ніж­но дивиться на Миколу. Тіль­ки вловивши її ласкавий погляд, позаздрити чоловікові може ба­гато хто. Зараз вони — подружжя зі стажем, щедро сиплять одне одному жартами. А тоді, двад­цять літ тому, було пролито не­мало жіночих сліз.

Микола їздив по заробітках, а вона гляділа малих дітей. Бо взяв її чоловік з одним сином, а не­вдовзі виховували вже трьох. І стали той куток села, де живуть Мартинюки, називати раєм.

«Моя пораюшечка» — у селі й зараз дивуються тому, як чоловік називає Інну. А Микола усміхаєть­ся. Не приховує, життя з молодою дружиною видається раєм. Хоча говорить про це обережно. Знає, газету прочитають рідні — не хоче, аби старшим дітям було прикро, бо дуже і їх любить.

— Я вже прадід, — гордо каже.

По імені називає усіх онуків та правнуків. І синів. Найстарший Микола — військовий на пенсії. Названий Стас (син Інни від пер­шого шлюбу) пройшов АТО. Се­редульший Дмитро готується до вступу у військовий інститут… Є ще найменший Богданко, якому чотирнадцять. Його називає по­дарунком долі на своє 60-річчя.

Тепер по заробітках їздить Інна. Не раз згадує слова све­крухи, що роботи вистачить на її молодий вік. Вже вона сама має невістку Софійку. Не приховує — хотіла б, щоб і ця «дитина», як ніжно називає дружину сина, ко­лись про неї добру пам’ять мала.

У Мартинюків заведено: поки батько не зайде до хати, ніхто за стіл не сідає, яким би голодним не був. А ще подружжя ніколи по­одинці у гості не ходить. Не випа­дає Миколі — залишається вдома Інна, нема дружини — не йде на святкування чоловік. Не з приму­су, так звикли — всюди вкупочці.

Уже не помічають, як одне одного все частіше називають «тато» і «мама». Не тільки при дітях. Буває, на базарі продав­ці припрошують до товару, при­хвалюючи «дочку». Микола ози­рається і гордо відповідає:

— Та то не дочка — то моя жінка!

Коли ми заїхали у село, най­перше у людей перепитали, як це подружжя живе.

— І що вам сказали? — цікав­ляться Микола з Інною.

— Що живете весело і щасли­во. Це правда?

— Правда. Я на город — він вже мені музичку включає, щоб весе­ліше робилося, — каже Інна.

А чоловік доповнює:

— Радіємо життю.

— Одне шкода, не всі це розу­міють. От мама моя Колю так і не прийняла, — зізналася жінка.