«Через те, що у мене був гепатит С, стоматологи відмовлялися пломбувати мені зуб»

Про те, що у неї вірусний гепатит С, Ксенія Дронь навіть не здогадувалася. Жодних симптомів у дівчини не було — ні болю, ні дискомфорту, ні навіть втоми. «На травневі свята ми з друзями відпочивали у горах у Криму (це було 2012 року). Під час сходження на одну з вершин влаштували привал. Я з’їла бутерброд зі сиров’яленою ковбасою. Важке фізичне навантаження + жирна їжа — не дивно, що мені стало зле. Проте я й подумати не могла, що це — через хвору печінку», — каже киянка.

Після повернення додому Ксе­нія вирішила, що піде і здасть кров. Давно мріяла стати донором, але через низьку вагу не могла цього зроби­ти. І ось нарешті вага показала заповітні 55 кг! Проте радість дівчини тривала не­довго. Кров, яку вона здала, перевірив­ши, забракували. «Через тиждень мені зателефонували з поліклініки за місцем прописки і запросили на розмову, — роз­повідає Ксенія. — Лікарка-інфекціоністка повідомила мій діагноз, ще й насварила: як я могла з гепатитом С здавати кров як донор? Але ж я не знала, що хвора!»

Раніше терапія гепатиту С була дуже агресивною — майже як хіміотерапія

Вісім років тому діагноз «вірусний ге­патит С» в Україні звучав як вирок. Щоб лікуватися, пацієнтам доводилося про­давати майно. Працювати вони не мо­гли — терапія супроводжувалася вели­кою кількістю побічних ефектів. А шанси на одужання лікарі оцінювали у 50−60%. Ксенія розуміла: щоб побороти хворобу, їй доведеться пройти дев’ять кіл пекла.

«Труднощі почалися вже на етапі по­шуку лікаря, — розповідає дівчина. — Лі­кар-гепатолог — доволі вузька спеціаліза­ція, тож хороші фахівці — на вагу золота. Мені порекомендували лікарку з інфек­ційного відділення Київської міської клі­нічної лікарні № 5. Аби потрапити до неї на прийом, чергу доводилося займати зі 7.00. Лікарка дала скерування на аналізи — на наявність вірусу (цей аналіз я здава­ла двічі, перш ніж мені поставили діагноз), визначення генотипу вірусу (від цього по­казника залежить, яким буде лікуван­ня), печінкові проби, рівень заліза тощо. А ще мені довелося пройти цілу низку об­стежень, аби виключити супутні патоло­гії. Раніше терапія гепатиту С була дуже агресивною — майже як хіміотерапія. Від­повідно, якщо людина мала супутні хво­роби, про це потрібно було знати зазда­легідь, аби тримати їх на контролі».

Сама лише діагностика обійшлася Ксенії у тисячу доларів! Найдорожче ко­штував ФіброТест — дослідження на ви­значення ступеня фіброзу печінки, який дозволяє спрогнозувати, як пацієнт від­реагує на запропоновану терапію. За ньо­го киянці довелося викласти 350 доларів.

Здавши всі аналізи і пройшовши не­обхідні обстеження, дівчина лягла у ста­ціонар. Така тоді була вимога: першу ін’єкцію хворим робили у лікарні, аби простежити за їхнім станом, і якщо все було добре, тільки тоді пацієнт міг роз­починати терапію.

Вийшовши з лікарні, Ксенія написа­ла заяву на звільнення. «Ніхто не просив мене цього робити — так склалися обста­вини. Але, як з’ясувалося потім, це було правильне рішення, адже наступний рік видався нелегким. У перші шість місяців терапії температура трималася на рів­ні +38°С — +39°С. У вихідні я почувалася як зомбі, тож тільки те й робила, що їла і спала. Почала втрачати вагу. У мене ви­падало волосся і майже завжди був по­ганий настрій», — перелічує моя співроз­мовниця.

Запитую, хто допоміг оплатити ліку­вання. «Спершу платили ми вдвох — я зі своїм майбутнім чоловіком. Антон нада­вав мені підтримку цілодобово. Не уяв­ляю, як при цьому ще й встигав працю­вати. Цілий рік ми, молоді активні люди, були „прив'язані“ до Києва, адже раз на тиждень мені робили ін’єкцію препарату, який до того ж потрібно було зберігати у холодильнику. А після того мене ще два дні „ковбасило“… Підтримував мене і мій брат. Батькам я нічого не розповідала. У мене з ними не надто близькі стосунки, — зізнається Ксенія. — Про мій діагноз ді­зналися з телесюжету».

За місяць на лікування витрачала по… 2000 євро

Крім основного препарату від гепа­титу, киянці доводилося також прийма­ти суміжні. Починаючи з четвертого міся­ця лікування, щитовидна залоза у Ксенії почала «жити своїм життям». З’явилися інші побічні дії, які вимагали медикамен­тозного лікування. Оскільки лікували ді­вчину за іноземним протоколом, кожні два тижні мусила здавати аналізи. Раз на місяць цей перелік поповнювався додат­ковими аналізами. Раз на три — пацієнт­ка проходила комплексні дослідження. Тож виходу іншого не було — Ксенії, яка й сама не один рік займалася волонтер­ською діяльністю, довелося просити до­помоги у небайдужих.

Найбільшу суму на лікування киян­ки вдалося зібрати завдяки благодійно­му аукціону побачень. «Крім того, що зі­брані на аукціоні кошти допомогли мені вилікуватися, завдяки цій ініціативі по­знайомилося багато пар (Ксенія Дронь зі своєю подругою Ксенією Пасічник за­снували Благодійний аукціон побачень для бійців АТО та проводили його кілька років поспіль. — Авт.). Деякі з них одру­жилися. У мене є чудові похресники. 10 грудня одній з моїх похресниць, бать­ки якої познайомилися на цьому аукці­оні, виповнилося п’ять рочків!» — розпо­відає киянка.

Після завершення терапії Ксенії дове­лося ще пів року жити в «економ-режимі» — дотримуватися строгої дієти і обмежу­вати фізичні навантаження.

Цікавлюся, чого боялася найбільше? Чи був страх, що не вдасться вилікувати­ся або що хвороба повернеться? «Дуже боялася заразити свого коханого, — зі­знається дівчина. — Статевим шляхом ві­рус практично не передається, але пере­дається з кров’ю. А у побуті різні ситуації трапляються»… Коли через пів року піс­ля завершення терапії Ксенія разом із чоловіком здала аналіз на гепатит С (до цього аналізи показували, що Антон — здоровий) і в обох результат виявив­ся негативним, киянка нарешті зітхнула з полегшенням. Хоча наслідки лікуван­ня відчуває й досі — через незворотні змі­ни у щитовидній залозі змушена прийма­ти гормони.

Сучасну терапію пацієнти переносять набагато легше, і вона набагато ефек­тивніша — 90−95% хворих одужує. 2012 року такої можливості не було. Лікарка розповідала Ксенії про таке лікування, проте в Україні на той час воно було не­доступним. Відповідні препарати можна було лише нелегально завезти з-за кор­дону, але таке лікування обійшлося б… у 80−100 тисяч євро! Нереальна сума для молодої пари.

Де заразилася? Швидше за все, на манікюрі

Дівчину ніколи не оперували, хоча пригадує, що коли їй було півтора року, вона обпеклася, та так сильно, що їй ро­били переливання крові. Раніше в інфор­маційному полі була лише ВІЛ-інфекція, але ніхто не говорив про вірусні гепати­ти В та С і не попереджав, що заразити­ся ними можна на манікюрі, педикюрі, у стоматолога чи на татуажі у косметоло­га. На щастя, вірус не встиг накоїти лиха — печінка Ксенії на момент встановлення діагнозу була в ідеальному стані.

Ще тоді вирішила: той факт, що вона хворіє на гепатит С, від оточення при­ховувати не буде. Хоча, каже, знайома з людьми, які проходять зараз терапію, але нікому про це не розповідають, бо бояться, що їх звільнять з роботи або що друзі не захочуть з ними спілкуватися.

«Я зі суспільним осудом не стикала­ся. Мої друзі не гидували їсти зі мною з однієї тарілки чи витирати руки одним рушником. Навпаки, це я намагалася до­тримуватися дистанції, щоб нікого не за­разити. Єдиним неприємним моментом було, коли на шостому місяці терапії у мене випала пломба. Медиків я ще тоді попереджала, що хворію, та й тепер по­відомляю, що вісім років тому перехворі­ла на гепатит С. Перед тим, як потрапити на прийом до «свого» стоматолога, я по­чула відмову… від дев’ятьох його колег! Одні відмовляли без жодних пояснень. Інші — вимагали негативного ПЛР-тесту. І це були люди, які знали мене, мою сім’ю! Коли я нарешті знайшла «свого» ліка­ря, той дуже здивувався. Кожного дня до нього приходить 15 пацієнтів. Як міні­мум, один із них буде з гепатитом. У чому тоді проблема? Треба просто добре сте­рилізувати інструменти! Бувало, що гі­некологи мене питали: «У вас був гепа­тит С? Але ж він — невиліковний!». Може, й був невиліковним років з 15 тому. Але сьогодні це хвороба, яка досить легко (як правило, достатньо прийняти одну та­блетку раз на день протягом трьох міся­ців), а головне — безкоштовно — лікуєть­ся.