Батьки доньку покинули, а медсестра з Рівненщини її удочерила

На своє 35-річчя Анна Ситник зі селища Клевані просила у Бога можливості нарешті стати мамою сина чи донечки. І не знала, що її крихітка два дні тому… народилася. Анна й маленька Віка познайомилися через місяць — і стали найріднішими у світі. За цей час немовля уже пережило не одне важке випробування: було зачате для бездітного китайського подружжя й народжене сурогатною українкою, а потім покинуте рідним батьком…

У Києві є клініка, яка на­дає іноземцям послуги із сурогатного материн­ства. Українки на замовлення бездітних пар з різних куточків світу виношують для них діток. Фактично виконують роль інку­батора, адже генетично це чужі малята — тато і мама у них інші. Коли дітки народжуються, біо­логічні батьки забирають сво­їх синів та донечок додому, у свою країну. Проте бувають винятки, коли немовлятка за­лишаються в Україні. Саме так сталося з Вікусею.

До клініки звернулося без­дітне подружжя з Китаю. Тато надав свій біологічний матері­ал для запліднення, а от мама не мала такої можливості. Тому донорську яйцеклітину взя­ли в українки. Жінка, яка ви­ношувала цю дівчинку, вже на­роджувала для інших клієнтів, і все минуло добре. Але не цьо­го разу.

Коли маля з’явилося на світ, відразу стало зрозуміло: воно хвореньке. Тіло вкривали во­дянисті пухирі, були рясні по­червоніння. Медики прове­ли безліч обстежень і врешті з’ясували, у чому причина — у дівчинки рідкісне генетичне захворювання, синдром Бло­ха-Сульцбергера.

Діагноз, очевидно, шокував батька дитини. Тож, побачив­ши маля, він… утік. Коли зате­лефонував у клініку, щоб при­слали няню для дитини, сам уже мчав в аеропорт — курс тримав на Китай. Залишив не­мічну доньку самотньою, без їжі та медичної допомоги.

— Як сьогодні пам’ятаю той день, коли вперше побачила це янголятко. Називаю його «день Лелеки» — момент нашої зустрічі , — згадує Анна Сит­ник. — Тільце було у жахливо­му стані, вкрите ранками. Мені так стало шкода цю дівчин­ку: ще така маленька, а стіль­ки вже натерпілася болю. Тоді я ще не знала усіх подробиць її народження.

Анна свого часу закінчила медичний коледж у Рівному й працювала у перинатальному центрі з немовлятами. Жінка не приховує: вже знала, що ні­коли не зможе мати дітей. Що­дня турбуючись про новонаро­джених, якось компенсувала свій материнський інстинкт. Усе ж сподівалася на диво… Але спершу доля подарувала їй чоловіка Віталія.

— Ми зустрілися у пологово­му будинку. Віталій працював відеооператором — проводив зйомку, як щасливі батьки за­бирали додому новонародже­не маля, а я готувала до ви­писки дитинку. Коли між нами зав’язалися стосунки, розпо­віла про свою безплідність. Фактично у нас був єдиний ви­хід — штучне запліднення. Але я зізналася, що навряд чи на це зважуся, — розповідає жінка.

Про свої сумніви й пережи­вання Анна розповіла священ­нику. Пригадує, він запитав: «А чому не хочете всиновити си­роту?».

— Тоді я думала, що ніко­ли не зможу полюбити дити­ну, яку народила інша жінка, — щиро каже. — Але після зу­стрічі з Вікою все змінилося. Коли почула, що від неї від­мовилися і на дитину чекає сиротинець, від однієї лише думки про це мою душу роз­ривало на шматки… Захоті­лося її забрати до себе.

Аби підготувати до такого кроку чоловіка, жінка ніби не­навмисно познайомила Віта­лія з дівчинкою. Тоді подружжя жило на два міста — Київ та Рів­не (Анна додому приїжджала між змінами у столиці). Якось попросила коханого привезти їй на роботу дещо з дому. При­їхав — поклала на руки крихіт­ку, щоб трішки поносив, поки готувала все для медичних процедур. Так було раз, вдру­ге. І Віталій став частіше при­їжджати до Києва — не лише до Анни, а й щоб побачити ма­леньку Віку. Його серце поча­ло прив’язуватися до дитини. А якось чоловік навіть сказав: «Відчуваю, вона буде наша».

Подружжя почало готува­ти документи, які б дозволили покинутій дитині перебувати в їхній сім’ї. І раптом дізнало­ся: до Києва знову прилетів батько дівчинки.

— Я переживала: а що, як він передумав і забере донь­ку додому? Але цей чоло­вік навіть не глянув на дити­ну. Виявилося, приїхав, щоб повернути кошти за «брако­вану» дочку, — ділиться свої­ми переживаннями Анна Сит­ник. — Хоча ми вже удочерили Віку, досі в душу закрадаєть­ся страх: чи біологічні батьки не захочуть її забрати…

— Не лякає вас діагноз доне­чки? — запитую.

— Зовсім ні. Це захворюван­ня, з яким сучасна медицина навчилася боротись, — відпові­дає Анна й обережно розстібає кофтинку донечки. Здається, від хвороби, якої так злякали­ся біологічні батьки Віки, не ли­шилося й сліду — тіло чистеньке й гарне, про діагноз нагадують лише потемніння (це особли­вість хвороби — не однаково по шкірі розподіляється пігмент). Хоча в майбутньому можуть ще нагадати про себе різні наслід­ки. Але батьки сподіваються, що з Божою поміччю в їхньої Вікусі все буде добре.