Краєзнавець видав книгу про повстанське село Вовчак

Урочище Вовчак — місце, оспіване у повстанських піснях. І стерте з лиця землі радянською владою. Тут діяв перший підрозділ УПА «Січ», який виховав тисячі патріотів і який комуністи викорчували бульдозерами. Та не дав стерти з пам’яті людської цю величну й водночас трагічну сторінку історії краєзнавець з Купичева Микола Антонюк.

— У роки Другої світової війни Вовчак — це невеличке, на 30−35 хат, село серед лісу та боліт. Там була утворена Волинська група УПА, — розповів Микола Антонюк. — А сам Вовчак був центром повстанської січі, яка займала третину області.

Упродовж десятиліть Антонюк скрупу­льозно досліджував територію поблизу, за­писував свідчення повстанців та по днях від­творював події тих часів. Віднайшов місця, де стояли криївки, склади, школи та лікарні, і все це описав, опираючись на спогади воя­ків та архівні документи.

У Вовчаку діяли серйозна військова база упівців. На озброєнні мали кулемети, гарма­ти і навіть трофейний танк! Тож відсіч дава­ли ворогу потужну. Добре діяли повстанська розвідка і контррозвідка, «Січ» була оснаще­на телефонним зв’язком. Мали вояки і не­поганий автопарк — у рейди виїжджали не тільки на конях, а й вантажівками чи легко­виками.

В околицях за кілька років пройшли ви­шкіл тисячі повстанців. Доля багатьох була трагічна, адже вояків УПА в радянські часи вважали ворогами Радянського Союзу. Їх катували, вбивали, відправляли гнити у та­бори. Аби навіть у пам’яті не зринало мину­ле, у 1946 році у Вовчак зайшли бульдозери та трактори і зрівняли усе із землею. Понад пів століття колиска УПА заростала чагаря­ми…

— Я історією цікавився з дитячих літ. Що би там влада не робила, а люди про Вов­чак говорили. А я випитував. Коли почала­ся перебудова, стали до нас іноземці їхати з Англії, Польщі, США, Німеччини, Канади. Просили показати, що в урочищі від УПА ли­шилося. Я багато знав, бо ж батько був ро­йовим УПА, і мені повстанці довіряли, — про­довжує краєзнавець.

Були в Антонюка й помічники-однодум­ці. Разом створили так звану лекторську гру­пу, яка розповідала гостям про Вовчак. Усе більше в особистому архіві збиралося свід­чень очевидців.

— Ми створили два великі альбоми про Вовчак і керівництво УПА. Впорядкували і картотеку — зібрали 18 500 прізвищ вояків, що проходили тут вишкіл! Тоді стали до мене їздити письменники, працівники музеїв та інститутів, цікавитися цими даними. А в мене з’явилася ідея впорядкувати ґрунтовну кни­гу про Вовчак, — каже Микола Антонюк.

15 років ішов до своєї заповітної мрії! І ось нарешті книга «Вовчак. Там, де воскрес­ла Україна» була написана.

— Я зібрав тисячі документів — кілька міш­ків. І поступово писав, сторінка за сторінкою. Робота йшла легко. Багато мені допоміг Ми­кола Вавринчук із села Кияж Рожищенсько­го району. Та найтяжче, як виявилося, було попереду — це книгу видати, — говорить пан Микола.

І розповідає, як побирався від церкви до церкви, йшов від хати до хати зі скринькою для пожертв:

— В обласній раді запевняли, що дадуть кошти на друк. Коли вже був зверстаний сигнальний примірник, я пішов поцікавити­ся, коли будуть кошти. А мені нуль дали, ще й міліцію викликали! Приїхало дві машини, вивели мене з обласної ради. Кажу: «Я нічо­го поганого не кричу про владу, не заважаю нікому працювати, просто тихенько гроші збираю на добру справу». «Яку?» — перепи­тали. Я відповів. «А ми на Вовчаку були», — сказали. І дістали з кишень по кілька купюр, у скриньку кинули.

По тисячі-дві скинулися голови колгоспів. Але найбільше, каже краєзнавець, пожерт­вували пенсіонери:

— Були такі жіночки, що вузлики, зібрані на смерть, розв’язували, — і сьогодні ця згадка на очі автора навертає сльозу. — Давали по 100 гривень. А коли виходили зі мною з хати, щоб діти не побачили, ще докладали по 500. Ще не вистачало грошей, то продав теля і кабана, і книжка таки вийшла. Хоч всього 800 примірників.

Микола Антонюк найперше роздав «Вов­чак» у військові частини та забезпечив книж­ками бібліотеки. Тим часом завершує напи­сання другої частини.

— У першу увійшли дані про Волинську січ до 1944 року. Тепер закінчую 1955-им, коли в околиці було знищено останню боївку. Ще хочу вставити розділ про шістдесятників. Ці люди теж до­клали багато зусиль для розбудови держави і заслуговують, щоб їх згадали.

Микола Антонюк інтригує: у нове видання увійде дуже багато архівних документів, що будуть оприлюднені вперше. Також має на­мір вказати прізвища зрадників та сексотів, які мали руки по лікті в крові й при цьому вва­жалися героями та отримували державні на­городи та привілеї.

— Працювали цілі групи диверсантів, які діяли під маркою УПА. Понадівали шапки з тризубами, а самі були офіцерами НКВС. Маю багато прізвищ. Знаю, досі живе чоло­вік у Шацьку, ветеран Великої Вітчизняної ві­йни. Він живих дітей спалив через зв’язки з УПА! А те, що не догоріло, банда взяла і при­копала. Машину чоловік отримав, державну премію… Я розумію, що можуть бути судові позови, але готовий до цього. Свідомо йду на те, щоб люди знали правду