Із рогози – сумочки та килими

Земля тут була піщаною, малородючою. Тож люди заробляли на прожиття плетінням із рогози (інші назви — шувар, аїр). Вони навіть об’єдналися в ар­тіль, де виготовляли пантофлі, кошики, брилі… Такі речі продавали на львівських базарах, возили у Польщу, республіки Прибалтики.

Навчилася цього ремесла й пані Ганна — від свекра та свекрухи, котрі без жодних допоміжних засобів ство­рювали оригінальні речі. Хоча тоді й гадки не мала, що то буде справою її життя, у часи скрути допомагатиме заробити бодай якусь копійчину.

У 60-х роках ХХ століття на території Вільшаниці та околиць виявили поклади сірки. Коли розпочався про­мисловий видобуток, місцевих жителів відселили. Село перестало існувати.

Подружжя Муринів опинилося в місті Новояворів­ську. Пан Володимир — столяр, працює майстром у художньо-професійному училищі імені Й. Станька. Дру­жина, Ганна Миколаївна, веде в цьому ж навчальному закладі гурток рогозоплетіння.

Самовіддана жінка охоче дає майстер-класи у місь­кому краєзнавчому музеї, ділиться досвідом. Аби попу­ляризувати призабуте ремесло, разом із однодумцями оформила спеціальний стенд, на якому представлені зразки різних технік плетіння. Ще ж виховала чимало здібних учнів, що продовжують давню справу.

І хоча сини Муринів не перейняли захоплення матері (вони програмісти), однак хорошою помічницею бабусі стала шестирічна онучка Софійка, котра живе з батька­ми у селищі Рудному неподалік Львова.

За словами умілиці, найважчим є процес заготів­лі рогози, яка росте на болотистій місцевості. Роблять це протягом вересня. Стебла доводиться жати серпа­ми та складати у великі снопи (вагою 50−70 кг). Згодом в’язанки несуть по багнюці до автомобіля, подекуди до­лаючи відстань близько 2 км. Привезений додому очерет слід розкласти на городі і 2−3 тижні сушити під сонячни­ми променями. Відтак його упродовж зими витримують на горищі. А вже навесні стебла необхідно сортувати, чистити, ошпарювати окропом, цілу ніч вимочувати, завдяки чому ті стануть гнучкими та не ламатимуться. І лише тоді матеріал готовий до використання.

Майстриня виготовляє жіночі кошики, чудові ку­бельки (сумочки), капелюхи, хатнє взуття, коники, ляльки, півники. Має у своєму активі й масштабні ком­позиції. Роботи жінки неодноразово були представ­лені на етнографічних фестивалях в Україні, Польщі, Литві, Латвії, де отримували високі нагороди. Вироби Ганни Миколаївни не схожі між собою. Вони виплетені з екологічно чистого матеріалу. Старшим людям осо­бливо подобаються пантофлі, а модниці полюбляють сумочки.

Останнім часом мисткиня взялася за килимки. Зараз має намір творити гобелени. Якщо їх прядуть зі шерсті чи ниток, то чому б не використати рогозу?

За шедеври з очерету у 2017 році Мурини були визнані лауреатами обласної премії імені Анатолія Вахнянина у номінації «Народна творчість».