Соня, яка спричиняє... безсоння

Хай там за вікном яка погода, військовий пенсіонер Іван Липицький щонайменше раз на тиждень із міста їде на свою дачу під лісом. Там, крім приємних городніх занять, його чекають інші творці позитивного настрою — представники дикої фауни.

Навесні заряд бадьорості дарують йому свої­ми позивними шпаки, соловейки і зозулі. Влітку лягає спати під серенади цвіркунів, вечірнє угу­кання сов, чавкання лисиць. Під осінь лісову тишу по­рушують шлюбні переклички диких козликів і корот­кі «автоматні черги» сойок, які носять на зиму горіхи, жолуді. Романтично звучить і протяжний дріб дятлів, які з-під кори добувають жучків.

А віднедавна у дачне життя пана Івана увійшли інші звуки. Зазвичай чує їх, коли вкладається до сну. Тільки-но загасить світло, з горища доноситься якийсь дрібний тупіт, який переростає у біготню. Ну чисто «шумахерські» перегони! Спочатку подумав, що то вовтузяться білки. Через це забрав зі свого сховку волоські горіхи, які могли приманювати вивірок — а галопи на стриху не стихають!

Одного вечора пан Іван не витерпів: узяв ліхтарик і поліз нагору проганяти бешкетників. Відкрив ляду, по­світив — а на нього дивляться кілька пар оченят невідо­мих звірят. Більші, ніж миша, менші, ніж білка. Але май­же з таким же, як у неї, пухнастим хвостом. Очі чорні, ніби підведені косметичним олівцем. Шубка сіра, із си­нім полиском. Завмерло звірятко, дивиться, хто серед ночі зайшов на його територію. Дуже схожі на шиншил. Лише згодом знайомі підказали, що йдеться про вовч­ків лісових, інша назва яких — соня. Прочитав про них майже все в Інтернеті — і пройнявся симпатією до цих звірят.

Напевно, соні зрозуміли, що спричиняють пану Івану дискомфорт своєю присутністю. Тож наступного дня пе­ребралися у дровітню. Там влаштовують свої шумні ніч­ні забави. А господар спить тепер міцно. До того ж йому приємно, що має на обійсті додаткову екзотику.