Сім років тужить за коханою

Доля болюче вдарила по Віктору Кравчуку із села Гірки Любешівського району у той момент, коли почувався чи не найбільш щасливим. Підростало двійко малих дітей, поруч красуня дружина. Але в сімейне щастя втрутилася важка хвороба…

— Альона — моя друга дружина, — розповідає Віктор, й видно, як клубок підступає йому до горла. — Була така справжня, щира.

Чоловік зізнається: колись і гадки не мав, що доля вдру­ге дозволить ступити на руш­ничок щастя. З приємністю зга­дує молоді роки, своє перше кохання — Світлану, яка подару­вала йому донечку Вікторію. Ро­зійшлися з нею після десяти ро­ків шлюбу через якусь дурницю. Відтоді у село став рідко навід­уватися, пропадав у Москві на заробітках.

— Коли служив в армії, зламав хребта. Навіть другу групу мені дали, визнавши інвалідом. Пізні­ше від неї відмовився, комісію не проходив, бо соромно стало: мо­лодий, та інвалід. А з роками по­чала спина мучити. В якийсь мо­мент, коли я приїхав із заробітків у гості додому, мене так вхопило, що не зміг одразу вертатися. Й зустрів Альону, — згадує чоловік.

Дівчина була на дванадцять років молодшою. Познайомився у барі, де Альона працювала.

— Проста така, нелукава. По­чали зустрічатися, — усміхнув­шись при цій згадці, розповідає Віктор.

Одружилися через рік. Невдо­взі у них народилася донечка На­стя, за два роки — син Ярослав. Життя плинуло в гарному руслі.

— В Альони ще у школі була проблема з грудьми — якусь гуль­ку вирізали, — згадує вдівець. — Стояла на обліку в онкодис­пансері. Коли одружилися, я її щороку возив на огляд до лікаря. Пам’ятаю, як були востаннє, по­чув: «Та з такими гарними грудь­ми можете вже й раз на два роки на огляд їздити». Згодом знову горошинку намацала…

Обстеження показало: у гру­дях причаївся рак. Робили усе, що могли. Та, на жаль, рак не зда­вався. Невдовзі метастази пішли по тілу, з’явився страшний голо­вний біль. Віктор не знав, чим ще може зарадити коханій. Став їз­дити по святих місцях, вимолюю­чи у Бога зцілення для дружини. А ще — повів Альону до вівтаря.

— Так вийшло, що з першою дружиною я не був вінчаний. Ка­зав: десять років проживемо — ві­зьмемо церковний шлюб. Але ро­зійшлись раніше. З Альоною теж не вінчалися. Коли вона захворі­ла, я подумав, що як стану їй за­конним перед Богом чоловіком, моя молитва за неї буде сильні­шою. Бачив: коли Альона не мо­гла заснути через болі, починав молитися, і їй ставало легше — одразу засинала. До останньо­го залишалася надія на зцілення. Але змінити долю не вдалося, — із сумом каже.

Три роки після похорону Ві­ктор день у день їздив на кладо­вище. Посидить, погомонить сам із собою. Поплаче… І вертається додому, де тата чекають діти.

— Ви не уявляєте, як було важ­ко, — згадує Віктор. — Коли мама померла, Ярославу було чотири, Насті — шість років. Приходжу до­дому, а малий питає: «А мама зо­всім вмерла?»

За три роки у Віктора стався інфаркт…

До сьогодні він не слухає му­зики й не ходить на весілля, хоч від дня смерті дружини минуло сім літ.

Діти підросли і вже є татові гарними помічниками. Несміли­во запитую у родини, чи не дума­ли прийняти в дім іншу жінку. Усі одноголосно відповідають:

— Ні!

— За ці роки жодної жінчиної речі не винесли з хати. Ось уже й Настенька до деякої одежі до­росла. Якби я женився, це було б нечесно щодо Альони. Вона для нас жива.