Хотів навчити хлопців грати на музичних інструментах, а став для них татом

Про Академічний інструментальний ансамбль «Високий Замок» Львівської національної філармонії я писала неодноразово, бо мала нагоду побувати з музикантами на гастролях у Польщі, Німеччині та Сербії. На власні очі бачила, як сприймають високопрофесійний львівський колектив під керівництвом Андрія Яцківа. Але лише недавно довідалася, що талановитий аранжувальник і музикант-віртуоз, диригент і продюсер, який отримав престижну американську музичну нагороду Grаmmy — за найкращий саундтрек 2019 року (серіал «Чорнобиль»), кілька років тому взяв зі сиротинця на виховання двох хлопчиків. Тоді їм було 11 і 12 років. Зараз Володя — студент Львівської політехніки, а Руслан навчається у художньому училищі.

У невеликій двокімнатній квартирі подружжя Галини та Андрія Яцківих — затиш­но. У кімнаті, де розмовляємо з батьками та дітьми, — фортепіа­но, на якому розмістилися сопіл­ки. Високі й красиві парубки на­зивають Галину та Андрія мамою і татом…

Ідея взяти дітей на виховання у Галини та Андрія визрівала дав­но. Не маючи власних діток, вирі­шили пригорнути і віддати свою любов чужим, які потребували батьківської опіки. Завдяки ко­лишній директорці Лапаївсько­го ліцею імені Георгія Кірпи, заву­чем у якому працює Галина Яцків, зав’язалася дружба з «Родинним Домом «Покрова», який засну­вали отці-салезіяни, що у Льво­ві на вулиці Личаківській. Рокса­на Оранюк, колишня директорка, яка, на жаль, передчасно віді­йшла у засвіти, часто організову­вала зустрічі хлопців з того сиро­тинця зі школярами Лапаївського ліцею. Якось запропонувала пану Андрію виступити з ансамблем «Високий Замок» перед хлопця­ми зі сиротинця.

Андрія Яцківа вмовляти не треба: зібрав музикантів, спаку­вали інструменти, серед яких ке­рівник взяв багато сопілок, і пої­хали у «Родинний Дім «Покрова». Після концерту — фотосесія з му­зикантами. Вишикував хлопчи­ків, роздав їм ті сопілки, а одно­му з них, який Андрієві особливо сподобався, вручив унікальний інструмент — флейту Пана (до цього інструменту музикант не дозволяє нікому навіть дотулити­ся. — Г. Я.).

Коли повернулися додому, Андрія не покидала думка про того гарненького пухкенького хлопчика. Захотів з дитиною по­знайомитися ближче. Минав час, а хлопчик і далі не виходив Андрі­єві з голови. Запропонував дру­жині відвідати дитину.

— Він був невисокого зросту, виглядав на учня третього кла­су. Насправді, Іллі тоді було май­же 15 років, — згадує Андрій Яц­ків. — Розповів про те, що хотів би ближче познайомитися саме з цим хлопчиком, директорові си­ротинця отцеві Михайлові Чаба­ну. Може, навіть і взяти в сім’ю…

Отець Михайло порекомен­дував придивитися ще й до ін­ших хлопців, мовляв, у сиротинці є багато чудових дітей. Директор дозволяв забирати хлопців чи на прогулянку, чи у гості додому. Ан­дрій запросив Іллю і молодшого на чотири роки Володю. Забира­ли хлопчиків не лише додому по­гостювати і перейтися містом, а й возили до родини — «притерти­ся» і більше пізнати одне одного. З дружиною остаточно вирішили, що саме ці два хлопчики стануть незабаром їхніми синами. Для цього подружжю довелося закін­чити спеціальні курси з психоло­гії для прийомних батьків і одер­жати відповідні сертифікати.

— Ви цих хлопчиків усинови­ли чи взяли під опіку?

— Якщо дорослих дітей уси­новлювати, треба пройти не сім кіл пекла, а, мабуть, ще більше. Бо доведеться, окрім стосів до­кументів, ще змінити прізвище дитині, а це — дорослі хлопці. Тож це ще додатковий стрес. Тому наші діти у нас під опікою.

— А чому взяли хлопців, а не дівчат? Дівчата для мами — не­абияка підмога.

— Та ми така підмога, ще біль­ша від усіх дівчат, — втрутився у розмову Володя. — Ми мамі все допомагаємо: і прибираємо, і навіть речі складаємо, і на кухні, якщо треба.

— Насправді, у мене навіть дум­ки не було, що ми будемо брати дівчинку. У нашу школу приїжджа­ли хлопчики з «Покрови», у мене був до тих дітей якийсь сенти­мент, — каже пані Галина.

Андрій пригадує, від самого по­чатку знайомства вирішив навчати хлопців зі сиротинця грати на му­зичних інструментах. Отець Ми­хайло поставився до того дещо скептично, бо багато волонтерів безуспішно намагалися це зро­бити. Але Яцків все-таки зібрав ді­тей: «Будемо робити оркестр. Хто на чому хоче грати?». Розумів, що ніхто на жодному інструменті не вміє, але всі хотіли навчитися.

— Я тоді записав вісім скрипа­лів, шість гітаристів, трьох кла­вішників, п’ятьох барабанщиків, вісьмох сопілкарів. Одне сло­во, оркестр мав не поступатися у майбутньому філармонійному. Розписав вправи, однак з усіх ді­тей лише близько 15 осіб прихо­дили на заняття регулярно. А вже через пів року ми дали перший концерт у Шевченківському гаю. Ілля грав на ксилофоні, а Мико­ла Сивулич, тепер студент 3 кур­су музичного коледжу, — на контрабасі.

Іллі та Володі сподобалося бу­вати вдома у Яцківих, відвідува­ти концерти і виставки. А одного разу взимку Андрій повів хлопців на стадіон. Зачепився за снігову кучугуру і впав, а хлопчиська під­бігли і почали «милити» снігом чо­ловіка. Коли Андрієві вдалося ви­рватися від хлопців, Володя втік, а Іллі дісталося за двох — був з го­ловою «скупаний» у кучугурі…

Андрій не знав, чи хочуть хлоп­ці назавжди стати їхніми з Гали­ною синами. Попросив допомоги в отця Михайла. Яким було зди­вування Андрія та Галини, коли отець Михайло дав відповідь — обидва хлопці відмовилися.

— Ми не розуміли, у чому річ, — каже Андрій. — Ми ж прийшли у «Покрову» з добрими наміра­ми. І дуже хотіли, щоб діти саме з цього сиротинця стали наши­ми. Мене надихнув біблійний ви­раз із соборного послання св. апостола Якова: «Чиста і непо­рочна побожність перед Богом і Отцем є: зглянутися над сиро­тами і вдовицями в утисках їхніх, себе ж берегти чистим від світу». Нас це пройняло. І коли ми почу­ли відмову, були трохи шокова­ні. Ми знали усіх дітей з сиротин­ця, бо, окрім того, що я навчав їх гри на музичних інструментах, ще грав з ними у футбол, вчив їз­дити на власному мікроавтобусі. Тож вирішили з дружиною взяти до себе того, який захоче.

Отець Михайло порадив при­дивитися до Руслана. Цей хлоп­чик був у Андрія першим учнем по сопілці. Учитель дав йому свій власний інструмент, написав ноти, акорди на гітару. Наступ­ного разу, коли Андрій прийшов у «Покрову», остовпів: сопілка тріснута і склеєна. Ноти — невідо­мо де.

— Ми його взяли на прогулян­ку до міста, потім ще раз, а на третій нашій спільній прогулян­ці Руслан запитав у дружини: «А чого ви мене берете? Хочете мене взяти?». Галина ствердно кивнула головою, і дитина втіши­лася: «І я цього хочу».

Зібрали всі документи, обі­йшли всі районні і міські комісії, які одні наперед інших приходи­ли додому перевіряти умови, в яких буде жити дитина. Нарешті, настав день, коли майбутні бать­ки приїхали за 12-річним Русла­ном.

— Ми йшли подвір’ям, а він нам махав з вікна, — каже Гали­на. — Речі давно були спаковані. А Володя у той час грав неподалік у футбол і вдавав, що нас не заува­жує. Вихователька пані Іра роз­повіла, що Володя — сам не свій, так переживає. Підійшли до ньо­го, пообіцяли, що будемо його тут навідувати. І раптом Володя каже: «Я також хочу, щоб ви мене забрали». Тієї миті ми зрозуміли, що у нас все-таки буде «двійня». І знову пів року тривало оформ­лення документів, і Володя також став нашим сином.

— Коли хлопці почали нази­вати вас мамою і татом?

— Кожен наш син має свою пе­редісторію, — каже Андрій. — У Руслана так склалося, що він не знав, що таке батьківські почуття до нього, поки ми не з’явилися. Не знав, хто його батьки. З Будин­ку маляти потрапив у дитячий бу­динок, а потім — у «Покрову». Коли ми приїхали з Русланом додому, відразу почав називати нас ма­мою і татом. У Володі інша історія. Його мама померла, коли Воло­ді було 9 років. Тобто він пам’ятає той час, коли найріднішу людину називав «мамою». До речі, його мама за нього дбала і вміла так «організувати» навчальний про­цес, що Володя за один день ви­вчив табличку множення.

— Так, це була магія, — смієть­ся Володя. — Треба було лише за­брати від мене комп’ютер, і до вечора я вже знав табличку мно­ження. Бо так хотів знову бавити­ся в ігри. Мені йде 18-й рік, але цю табличку я знаю назубок (смі­ється. — Г. Я.).

Біологічний тато у Володі є, але він не брав участі у вихован­ні сина. Зате у хлопця є хрещена мама, яка вболіває за долю ди­тини. Андрій лише згодом зро­зумів, чому хлопчик тоді сказав «ні», коли вони з дружиною хоті­ли його забрати. Бо сподівався, що його все-таки забере рідний тато.

— Для Володі я значно до­вше був «пан Андрій». Йому було складніше назвати нас мама і тато. А ми на цьому й не напо­лягали. Уже був у нас добрих пів року, поїхав відпочивати у табір. А коли повернувся, зайшов зі словами «мама і тато».

— А чому взяли старших хлопців, а не маленьких?

— Ну, ми ж не на базар приї­хали, щоб перебирати! Дітей з «Покрови» знали давно, сказали отцю Михайлу про свої наміри… І все сталося природно. Тільки не думайте, що у нас двоє синів. Вдома живуть, як ми кажемо, два стаціонарні, а ще є два сини-зао­чники. Один з них Ілля, про якого я розповідав. Уже пізніше він зі­знався отцю Михайлу, що зовсім не те мав на увазі, коли відмов­лявся. Виявляється, також хотів до нас.

Ілля вже одружився. Андрій з Галиною на весіллі були ста­ростами. Потім в Іллі народився син, і подружжя Яцківих були по­чесними гостями на хрестинах. По пораду і фінансову підтримку Ілля знає, до кого можна прийти, — пан Андрій і вислухає, і підка­же, і порадить.

Подружжя має ще одного «си­на-заочника». Микола, який ко­лись грав на контрабасі у Шев­ченківському гаю, написав листа до святого Миколая і попросив… контрабас. Інструмент отри­мав, і Андрій Яцків почав серйоз­но займатися з Миколою музи­кою. Підготував хлопця до вступу у музичний коледж. За пів року Микола вивчив усе сольфеджіо, яке діти вчать протягом п’яти ро­ків! Зараз хлопець уже на третьо­му курсі.

— Як караєте синів, коли не слухають?

— У нас, як і в кожній родині, було різне, — каже мама. — І уро­ки не хотіли робити, і дозволяли собі голос підвищити. Але з ча­сом все владналося, стали до­рослішими. Хоча, зізнаюся, у підлітковому віці з ними було не­легко. Чи ми карали? Намагали­ся комп’ютер вимикати, але ре­меня ніколи не прикладали. В основному багато говорили з ді­тьми, пояснювали…

— Ліпше би мене відлупцюва­ли, — каже Володя, — аби тільки не слухати тих томів зі серії «ви­ховання». Біль мине за дві секун­ди, а слухати нотації іноді дово­диться і по 40 хвилин.

— Я садив хлопців на диван і пояснював, чому не можна так казати, чи так поводитися, — каже тато. — Вони і бурчали, і очі закочували, бо я їм такі лекції чи­тав не один десяток разів.

— Не виникало бажання по­вернути їх назад, коли уривав­ся терпець?

— Терпець часом уривався, були такі моменти. Але щоб по­вернути їх у сиротинець — жодно­го разу, — каже мама.

На моє запитання — до мами чи до тата насамперед хлопці йдуть з проблемами чи з прохан­нями, Володя сказав:

— Якщо я з ночівлею хочу по­їхати з друзями, відпрошуюся у тата. Бо у мами — дуже чутливе серце. Вона за все переживає і боїться, що може щось трапити­ся. Якщо маю прохання у матері­альному плані, вирішуємо на сі­мейній раді.

Мама хвалить обидвох хлоп­ців, обидва люблять пограти на фортепіано, але не може натіши­тися, що Руслан ще й на сопілці вміє і любить куховарити. Каже, що син часто готує їм сюрпри­зи, коли батьки повертаються пізно з роботи. На столі не про­сто парує смачна вечеря, а й по-ресторанному оздоблена.

— Діти між собою сварять­ся?

— Різне буває, — усміхається мама. — Але водночас один за од­ного стоять горою. Бо вони вже давно родина…