Накрутили на колесах 350 кілометрів!

У кожного свої захоплення. У мене — велосипед. Ровером нині нікого не здивуєш, але я використовую свій не для поїздок по хліб у сусідній магазин чи на роботу, аби не штовхатися у громадському транспорті. В мене у пріори­тетах велотуризм.

Коли починав накручувати на колесах кілометри, то та­ких диваків на трасах було небагато. Нині їх побільшало, і ми, коли зустрічаємося, радо ві­таємо один одного, зупиняємо­ся, ділимося враженнями, допо­магаємо. За час велоподорожей змінив уже три велосипеди. Що­разу на кращий. Мій теперішній «залізний кінь» обійшовся у 500 доларів. Не округлюйте очей, то ще недорого, бо брав вживаний. А новенький коштує 1200 дола­рів. Друзі дивуються — такі гроші викидувати. А я й не викидую, я їх вкладаю у власне задоволення, у здоров’я, у неперевершені вра­ження.

Остання моя подорож ра­зом з приятелем Русланом Криворучком була найдовшою та найскладнішою за увесь час моїх перегонів. Вирахували собі маршрут у 350 кілометрів: Самбір-Турка-Бориня-Нижні Ворота-Воловець-Пилипець-Майдан-Долина-Болехів-Стрий-Дрогобич-Самбір. На все це з ночівлями, перекус­ками, зустрічами з місцеви­ми мешканцями нам вистачи­ло неповні три дні. Де ви ще візьмете стільки драйву, за­доволення за такий короткий час? Скептики скажуть: це ж так нудно — їдеш-їдеш, кру­тиш педалі і одне й те саме… Насправді жоден «кадр» нашої подорожі не повторюється. Це як у кіно — щоразу щось інакше. З вікна машини ви не побачите реальної краси гір, неповтор­них пейзажів, сіл та міст і їхніх обивателів.

Чи важко крутити педалі? Важко. Але роки тренувань на менших дистанціях дають хо­рошу фізичну підготовку. Ми з Русланом втомилися рахувати, скільки перевалів нам довело­ся здолати. Але ні з чим не по­рівняєш мертвий сон у наме­ті після десятків кілометрів і на свіжому повітрі. До речі, темпе­ратури у горах так швидко змі­нюються, що аж дивно, — можна змерзнути, а за хвилю — спітні­ти. Зрештою, на те вони і гори, що непередбачувані. Ні з чим не порівнюється дзвінка дже­рельна вода, смак якої непере­вершений, особливо для тих, хто звик до води з «хлоркою». Ні з чим не порівняєш ту смако­ту, яку сам собі готуєш на вогні. Каша, від якої вдома відвертав би ніс, смакує, наче у дорожез­ному ресторані… І люди.

Люди — це щось особливе. Щирі у спілкуванні, готові все розповісти, усім поділитися. До слова, на Закарпатті люди відвертіші, ніж, скажімо, на Франківщині. Ну, а наша Львів­щина таки найкраща. У мене на Турківщині несподівано злама­лася дорожня сумка. Вирішив податися до боринських по­жежників, бо хто подорожньо­го врятує, як не рятувальник. Хлопці швидко усе полагоди­ли, а коли ми запропонували їм щось за роботу, відмовилися, мовляв, з подорожніх гріх ко­пійку дерти… Спасибі за розу­міння і допомогу!

У нас з Русланом це була ре­кордна подорож. Жодного разу за свою велосипедну кар’єру ми ще не долали 350 кіломе­трів складними «догори-до­низу» дорогами. Відчуття пе­реможців над притаманною кожному з нас людською лінню ще й досі переповнюють душу. А попереду нові рекорди!