«Кос-Анатольський ще у 1920-х роках кинув клич українізувати модні ритми танго, – щоб молодь співала рідною мовою»

15 грудня у Львівській національній філармонії відбудеться мистецький проєкт «Карпатське танго», автором якого є відомий співак Орест Цимбала. Вже нікого не дивує, що пан Орест тішить львівського слухача все новими і новими проєктами. Лише місяць тому співак організував у Львові Гала-концерт Вижницького фестивалю імені Назарія Яремчука. А тепер от «Карпатське танго», щоб ознайомити львів’ян з творчістю Анатоля Кос-Анатольського — композитора, якого, на думку пана Ореста, ми замало знаємо, і його творчість недооцінена. Співорганізатором і музичним керівником проєкту став керівник Академічного інструментального ансамблю «Високий Замок» Андрій Яцків. Про те, чому проєктові присвоїли таку назву, про творчість Кос-Анатольського і його легендарний акордеон Орест Цимбала та Андрій Яцків розповіли в ексклюзивному інтерв’ю журналістові «ВЗ».

— Пане Оресте, чому кон­церт, який відбудеться 15 грудня і який проводите ра­зом з Академічним ансамб­лем «Високий Замок», назва­ли «Карпатське танго»? Як відомо, у Карпатах танцюють «Голубку», коломийки…

Орест Цимбала. Розкажу передісторію. Це справді реві­талізація проєкту, оскільки пер­ший концерт відбувся 21 травня 2011 року. Тоді зі мною висту­пали Оксана Муха, Олеся Кири­чук, Олександр та Юлія Божики і, звичайно, ансамбль «Високий Замок». Чому Кос-Анатольський, чому «Карпатське танго»? Я близько знайомий з дружиною Анатоля — Надією Кос. Якось пані Надія мені розповіла, що є багато неопублікованих тво­рів так званого легкого жанру, які ще лежать у рукописах. Як ві­домо, у радянські часи подібну музику трактували як буржуаз­ну. Бо ж танго, фокстроти, валь­си, чарльстони — це така собі салонова музика. Анатоль Кос-Анатольський був лауреатом численних мистецьких премій у Союзі. Він був композитором, як кажуть, «на п’єдесталі». Окрім пі­сень «Білі троянди», «Коли засну­ли сині гори» та деяких інших, які пропускали в ефір, він не міг ви­давати естрадні твори, як, скажі­мо, його побратим з довоєнно­го Львова Богдан Весоловський, який у Канаді міг публікувати по­дібні речі. Композитори контак­тували між собою і листувалися до кінця життя. Це справді по­тужні два крила: з одного боку Весоловський, з іншого — Кос-Анатольський, які є основопо­ложниками української естради.

У 20-х роках, коли джаз і тан­цювальна музика охопили Львів, поляки тут були панівною вер­ствою, і молодь міста Лева, у тому числі й українська, співа­ла і танцювала під ритми мод­них польських танго. 20-річний Анатоль кинув клич українізува­ти естрадну музику, щоб укра­їнці співали своєю рідною мо­вою. Коли в часах Другої світової війни Весоловський і разом з ним левова частина української інтелігенції емігрували, Кос-Анатольський вирішив залиши­тися з рідним народом. Коли його дружина пані Надя поча­ла мені ті твори в рукописах ви­кладати на столі, я не міг слова вимовити. У мене відразу визрі­ла думка подати Анатоля моло­дим, несподіваним, у ритмах танго. І не було альтернативи, до кого звертатися по допомо­гу щодо втілення такого проєкту. Це був саме Академічний інстру­ментальний ансамбль «Високий Замок» з його керівником Ан­дрієм Яцківим. Бо це чи не єди­ний, на мою думку, у Львові ко­лектив, який здатний глибоко прочитати і професійно пропа­гувати спадщину Анатоля Кос-Анатольського. Тоді вперше «за­говорив» й акордеон Анатоля Коса Silvio Sopranі, який півсто­ліття «був приречений» на мов­чання.

— Пане Андрію, той акор­деон вдруге зазвучав саме у ваших руках. Що відчували, коли ваші пальці торкнулися раритетного інструмента?

Андрій Яцків. Анатоль Кос придбав цей акордеон ще у да­лекому 1932 році. Останні деся­тиліття його до рук ніхто не брав. Але перш ніж торкнутись самого інструмента, я взяв у руки оригі­нальний футляр від нього. Він на­стільки колоритний, з добротної шкіри, такий поважний. Коли від­крив його і побачив акордеон, склалося враження, що він до мене промовляє. Це було неса­мовите відчуття. Оскільки акор­деон довший час був поза вжит­ком, він потребував невеличкого реанімування. На щастя, у Льво­ві є фахові майстри, які вдихну­ли друге життя в інструмент. І він знову зазвучав на фестива­лі «Віртуози» у 2011 році на кон­церті «Карпатське танго».

— Пан Орест пожартував, що коли ви його несли вули­цями Львова, увага перехо­жих була прикута до вас…

А. Я. Від будинку Надії Кос до філармонії не так далеко. Не тре­ба було їхати автівкою, щоб його відвезти. Я взяв у руку той фут­ляр з акордеоном і йшов з ним. Те, що я відчував, навіть важко описати. Йшов бруківкою і ду­мав: 70 років тому цією вуличкою сам Анатоль Кос також двигав цей акордеон! Чи я почувався у той момент зіркою? Мабуть, швидше, мене переповнювала радість. Відчував себе музикан­том, якому поталанило торкну­тися тих клавіш.

— Вам його пані Надя пода­рувала?

А. Я. Ні, пані Надя мені його не дарувала, я на це і не розра­ховував. Цей акордеон «живе» вдома у пані Наді, ми його бе­ремо тільки на проєкт «Карпат­ське танго». Якось у 2002 році ми з ансамблем брали участь у бе­нефіс-концерті мого тестя, різь­бяра Василя Гнатка, який чудово співає. Серед пісень, які він ви­брав, було «Карпатське танго». Я до цього не чув цієї пісні, але пан Василь мені наспівав і розповів, що це була дуже популярна річ у 60-х роках, і він частенько чув її по радіо (Василь Гнатко сам ро­дом із Полтавщини).

О. Ц. Анатоль Кос-Анатольський написав «Карпатське тан­го» у Косові 60 років тому — у 1959-му. У 1950−1960-х роках він створив багато естрадних пі­сень, зокрема на власні слова. Наш проєкт зараз є своєрідним перезавантаженням. На вісім ро­ків ми його практично приспали, але він зараз настільки актуаль­ний, що, на мою думку, його тре­ба проводити щороку, як окрему програму. Учасники цьогоріч­ної програми — це справжній фе­єрверк. Крім уже знаної Оксани Мухи, переможниці телешоу «Го­лос країни-2019», ми запросили молоду зірку Вікторію Сивоус — володарку Гран-прі IV Міжнарод­ного фестивалю ретро-музи­ки імені Богдана Весоловського. Поезію читатиме відомий актор Роман Біль, танцюватимуть Ві­ктор Сокрута і Соломія Кудин, а ведучою концерту є Люба Ступ­чук. Дійство відбуватиметься під живий акомпанемент віртуо­зів ансамблю «Високий Замок» Богдани Сав’юк (скрипка), Іго­ря Степаняка (кларнет), Василя Іванишина (віолончель), Олек­сандра Голубничого (цимбали), Ореста Лозинського (барабани), Дениса Маркевича (контрабас) та мистецького керівника колек­тиву Андрія Яцківа (акордеон, сопілка, флейта Пана).

— Пане Андрію, Надія Кос мала якісь побажання до вас, як художнього керівника про­єкту?

А. Я. Пані Надя має добру рису: вона віддає речі і знає, що люди, яким вона їх відда­ла, зроблять з того щось цікаве. Вона не обмежувала нас жодни­ми рамками. Чимало компози­торів творили у ритмах танго. Є вже такий собі стереотип танго-пісні. А якщо взяти Анатоля, то мене свого часу навіть критику­вали за один вислів в інтерв’ю, що Кос-Анатольський — це укра­їнський Астор П’яццолла (ар­гентинський музикант і ком­позитор другої половини ХХ століття, твори якого збагатили жанр танго. — Г. Я.). П’яццолла був королем танго, і у нього це фантастично виходило. Але ще пів століття перед тим Кос-Анатольський настільки тонко це подавав у мелодиці, структурі пі­сень, що можна сміливо сказа­ти: Кос-Анатольський — компо­зитор світового масштабу. Це не простеньке побутове написання танго, а глибока майстерність, у його танго є українська суть.

О. Ц. Наша національна честь показати, що Україна — це Єв­ропа. Українці 1920−1930-х ро­ків мали в Галичині, на відміну від окупованої Радянським Со­юзом Східної України, можли­вість створювати україномов­ну естраду. Бо галичани у 30-х роках не лише сиділи на селян­ському возі, і не лише танцювали коломийки на полонинах. У нас була й міська культура, де пану­вала рафінована салонова музи­ка, послухати яку збиралися пані у декольтованих сукнях і чолові­ки при метеликах. У Радянсько­му Союзі все робили для того, аби це все знищити. На першо­му концерті у травні 2011-го було багато сліз вдячності і щастя. Тоді співали сестри Байко, а пер­ший виконавець «Карпатсько­го танго», 91-річний Олександр Щеглов, який сидів у залі, пла­кав, коли почув це танго в аудіо-запису у своєму виконанні.

А. Я. Це наша місія, щоб укра­їнська естрадна пісня стала час­тиною української культури, бо, як сказав провідний диригент Львівської опери Мирон Юси­пович, легка музика — це не та, яку легко виконувати. Це та му­зика, яку треба достойно зігра­ти. І тоді вона легко сприймаєть­ся. Саме такі речі писав Анатоль Кос-Анатольський. Він не вуль­гаризував цю тему.

О. Ц. І такі шедеври твори­лися у нашому Львові у 30−40-х роках минулого століття. Споді­ваюся, наш проєкт «Карпатське танго» не буде одноразовою ак­цією, його треба возити, пока­зувати на фестивалях ретро-му­зики, на сценах будь-якої точки світу, де живуть українці. Можли­во, це зараз наша амбіція з Ан­дрієм. Дякуємо Оксані Мусі, бо, попри шалену завантаженість, вона бере участь у нашому про­єкті. Колектив «Високий Замок» також має велике творче наван­таження, але я бачу, як від цієї музики хлопці з ансамблю кай­фують. Маємо мрію: записати диск, представити книгу Анатоля Кос-Анатольського з його поезі­єю, неопублікованими досі лю­бовним романом та комедією. А ще він дуже гарно малював. Осо­бливо любив Карпати. Бо гори — вічні, як і кохання, як і танго ві­чне. Ми не любимо ювілеїв. Бо це «пахне» совдепівщиною, де усі події приурочували до ювіле­їв. Але мушу згадати, що 1 груд­ня минуло 110 років від дня на­родження Кос-Анатольського. Сподіваюся, що V фестиваль ре­тро-музики імені Весоловсько­го ми проведемо з нагоди юві­лею Кос-Анатольського. І знову повторимо проєкт «Карпатське танго».

А. Я. Наш Яремчук, наш Білозір, наш Івасюк, і Кос-Анатольський також наш. Тому про нього і про його естрадну та класичну творчість треба гово­рити не лише з високої трибу­ни. Хочеться його показати лю­диною не з п’єдесталу, а живою, такою, як ми з вами.

О. Ц. Кос-Анатольський у своїх інтерв’ю якось сказав, що його серце — у пісні, і він себе найповніше проявив не в інстру­ментальних, і не в хорових тво­рах, а саме у піснях. Анатоль був великим українським патріо­том, він мріяв, що Україна стане вільною, але не дожив, на жаль, до проголошення незалежнос­ті України. Його брати емігрува­ли за океан, а молодша сестра Маруся у 1930-х була чільною діячкою організації українських націоналістів. Тому за совітів Анатоль Кос-Анатольський му­сив мати подвійне життя. З од­ного боку, не міг під пильним оком «органів» рипнутися ні влі­во, ні вправо, з іншого, він все ж не боявся контактувати з Богда­ном Весоловським, з яким ра­зом і став основоположником та творцем української естради.