Поки воював, дружина подала на розлучення

Війна щосекунди клекоче у скронях Лесі Романівни Кондратюк з села Війниці Млинівського району, що на Рівненщині. Бо забрала у неї найсокровенніше — сина Руслана. На школі, яку закінчив герой, встановили пам’ятну дошку на його честь. Аби наступні покоління пам’ятали, у боротьбі з яким ворогом клали голови наші ровесники.

— Руслан був дуже доброю дитиною. Все і всім старав­ся допомогти. Ніколи ні в чому не відмовляв, — зі сльозами на очах розпочинає свою розпо­відь Леся Романівна.

Жінка каже, син пішов до­бровольцем на фронт. Зізна­ється, двічі йому відмовили, бо мав проблеми зі спиною. А втретє підписали докумен­ти. Згадує, як крадучись Рус­лан виходив з хати, аби ніхто не почув, не зупинив, не запла­кав. Це було 30 січня 2016 року. І зник майже на цілі три роки служби… А поки був там, на пе­редовій, втратив сім’ю — дру­жина подала на розлучення. Переживав, як це сприймуть син та донечка.

— Лише восени 2018-го Рус­лан прийшов додому, доти його й не бачили. Тільки чули по телефону. Подзвонить, ска­же два слова — і вже серце зве­селіє: живий! А це вернувся. Допоміг нам з батьком з го­родами, а сам був невеселий. Обернеться до стіни, ляже і ле­жить. Допитуюся, що стало­ся? А він: «Мамо, хлопці там, а я вдома… Я повинен бути з ними». Дивлюся, дитина зга­сає. Та й кажу: «Знаєш, сину, я одобрю твій вибір, який ти зро­биш». І він, почувши це, відразу встав, вдягнувся і знову пішов у військкомат, — ридає ненька.

Жінка досі картає себе за ці слова. Хоча в чому винна? Не­вже у тому, що виховала сина-патріота?

Вона розповідає, що в листо­паді торік Руслан знову потра­пив на полігон, а 3 лютого 2019-го його з хлопцями повезли в Донецьку область, у Мар’їнку. Проте навіть два тижні не про­був там і… загинув.

Жінці непросто даються спо­гади. Про те, що напередод­ні чула синів бадьорий голос. А зранку 15 лютого, як завжди, ди­вилася новини. У стрічці, що бі­гла по екрану, вловила речення: у зоні бойових дій є втрати, заги­нув один військовий. Не знала, що то про її дитину пишуть.

День збігав як зазвичай. Тіль­ки стривожені родичі то дзво­нили, то заходили. Вони вже знали правду, та боялися жінці сказати. І лише коли побачила на дорозі кортеж з автомобілів, а в ньому розпізнала «швидку», серце тьохнуло: нема її Руслана.

Тоді дізналася, що ворог з боку окупованого Донецька з протитанкового ракетного комплексу обстріляв військо­вий автомобіль, за кермом яко­го був її син. Русланові відірва­ло руку. Він вискочив з машини, зняв з себе бронежилет і чекав на допомогу. Та травми вияви­лися несумісні з життям.

— Зустрічали Руслана у Мли­нові, — згадує мати. — Стояли люди по обидва боки дороги. Хто зі свічками, хто з лампад­ками, факели позапалювали. І хлопці-атовці, і всякі люди стоя­ли — і старі, і малі, з палицями і на милицях…

Ледве відбула похорон, а по­тім пережила ще одне потрясін­ня. Знайомі знайшли в Інтернеті відеоролик, знятий з допомо­гою безпілотника і викладений сепаратистами, де видно, як Руслана вбивали.

— На відео видно білу муш­ку, ракету, як вона вдаряє. Три метри не хватило, щоб маши­на за будинок сховалася. А вони гордяться, що вбили. Ще пісню таку включили: «А Ленин всег­да молодой», — й зараз від болю рветься материнське серце.

На війні Руслан Кондратюк мав позивний Кіндрат. Його з по­честями поховали на сільському цвинтарі. Над могилою побра­тими повісили жовто-блакитний стяг — як найвищу чесноту, зна­мено України, яку до останнього подиху захищав боєць. А напри­кінці липня на стіні рідної школи, яку герой закінчив, відкрили ме­моріальну дошку на його честь. Пом’янути патріота прийшли рідні та друзі, односельці та ке­рівництво району. Про нього було сказано багато добрих слів. А мамі вручили синів «Орден за мужність» ІІІ ступеня, яким Рус­лан нагороджений посмертно.

— Щось стукне у вікно, а я ви­глядаю, чи він не йде, — не кри­ється мати. — Дивлюся на воро­та, чекаю. Голова ніби розуміє, що Руслана нема, а серце не приймає.

Фото автора

Рівненська область