«Під час розмови з клієнтом мусила постійно повторювати «магічні слова» — «вигідно», «тисячі доларів», «єдина можливість»…

Як і більшість студентів-заочників, яким не хочеться протирати штани вдома від сесії до сесії, я вирішила шукати роботу. Звісно, кожен хоче мати одразу високу заробітну плату, комфортні умови праці, два вихідні на тиждень, можливість росту та при цьому, як кажуть, не брати тяжкого до рук. Так мислила і я. Одне слово, шукала роботу своєї мрії.

Коли мені вчергове подзво­нив невідомий номер, як я і думала, це був ще один ре­крутер. Приємний голос дівчини пропонував мені т.зв. роботу на телефоні, щось на кшталт кол-центру, манив спокусливими обіцянками про зарплату у до­ларах, та ще й не дуже далеко їздити доведеться. Я одразу ж домовилась про співбесіду.

Просторий сучасний офіс із безліччю техніки, молодий ко­лектив, постійний рух, шум та музика у приміщенні, велика кухня з холодильником, двома мікрохвильовками та кавомаши­ною (та ще й «халявними» кавою, цукром і молоком!). У мене аж очі загорілися: нарешті це те, що я так довго шукала! Дівчина, яка телефонувала та проводила співбесіду, розповіла про умови роботи. Ставка — 300 доларів, а також бонуси за кожен продаж. Щоправда, так і не пояснили, що й кому треба продавати. Але співрозмовниця запевнила: «Ми усього навчимо».

Менеджер спілкувалась зі мною російською мовою, пояс­нила, що клієнти не з території України, тому в компанії існують два «дески» (відділи) — для росій­ськомовних і англомовних клієн­тів. Вирішила спочатку спробу­вати сили російською.

Навчання тривало менш ніж тиждень. Зазвичай у кол-центрах навчання та стажування триває мінімум десять днів.

Білі стіни, посередині ве­ликий овальний стіл для кон­ференцій та зручні чорні шкі­ряні офісні крісла, потужний комп’ютер та проектор — у та­кому кабінеті відбувалось наше навчання. «Оце так рівень! — по­думала. — Пощастило! Треба показати, на що я здатна!». У мене було четверо конкурентів. Нарешті нам розповіли про спе­цифіку роботи: залучати людей до трейдингу — торгівлі на русі активів на біржовій платформі цієї компанії. Активами можуть бути валюти, газ, нафта, вугіл­ля, кава, акції великих компа­ній, криптовалюти (наприклад, Bitkoіn) тощо.

Компанія хоче залучити як­найбільше онлайн-трейдерів, тобто звичайних людей, яких треба переконати у тому, що для подальшого збагачення потріб­но поповнити свій капітал міні­мум на 250 доларів. Після цього таким трейдерам компанія ак­тивує онлайн-робота, який ана­лізує фінансові ринки, а також автоматично відкриває угоди на ріст чи падіння певних активів та вчасно закриває їх. Або ж ком­панія надає трейдеру спеціаліс­та, який навчить і допомагатиме торгувати й буде професійно радити.

Отже, моє завдання — за­цікавити людей. Емоційно та з ентузіазмом продати їм послуги компанії, апелюючи до немину­чого подальшого збагачення. Я була впевнена, що компанія пра­цює з людьми, для яких 250 до­ларів — не захмарна сума. Впер­ше насторожилась, коли нам дали послухати запис розмови боса з клієнтом. Аби ми почули і зрозуміли, як треба продавати «ліду» (так у компанії називали клієнтів) шанс на краще життя. Цього разу «лідом» був колишній військовий із малесенькою пен­сією, на яку ледь животів. Про це дідусь розповів у ході розмови. Він зареєструвався зовсім ви­падково, бо прийшло щось на електронну пошту, очевидно — спам (у більшості так відповіда­ли всі клієнти). Казав, що не має жодного поняття про трейдер­ство і не хоче цим займатись. А Філіп (бос) розговорив пенсіоне­ра, той розповів про свої фінан­сові труднощі, хвороби, раптову смерть дружини та про єдиного невдячного сина.

Тоді Філіп взявся до справи: почав «впарювати» йому пере­ваги та можливості трейдерства, і таки «добив» дідуся — той, ма­буть, з останніх заощаджень по­повнив рахунок, а бос отримав свої бонуси.

Керівництво дотримувалось принципу — «Гроші є у всіх, а якщо немає, то їх можна зна­йти». І вони мали рацію — люди, які запалювалися ідеєю швидко­го збагачення, знаходили гроші навіть за день. Хто не мав «зана­чки», брали кредити, швидкі по­зики, закладали речі у ломбар­ди… Навіть позичали гроші на тій же платформі.

Незважаючи на докори сум­ління, якими я мучилася, бо од­разу зрозуміла, що це обман, все ж вирішила працювати. Надто спокусливими були умови пра­ці. У нас були практичні заняття, де керівництво могло визначити, хто надається до роботи, а кому варто йти геть. Доводилось ви­кладатись на всі сто, показувати емоції і, найголовніше, — якомога частіше вживати магічні «слова впливу» — «заробляти», «тисячі доларів», «вигідно», «єдина мож­ливість».

Щодня з групи відсіювали по одній людині. Врешті-решт нас залишилося троє — я та ще двоє хлопців. В останній день навчан­ня ми підписали контракти, взя­ли собі псевдо (всі працівники компанії називались клієнтам ін­шим ім’ям і навіть між собою ми теж одне одного знали лише за псевдонімом).

Компанія не реєструвала сво­їх працівників офіційно. Але якщо це було конче необхідно, то реє­стрували на якусь зовсім іншу, невідому фірму. Я зрозуміла, що компанія податків не сплачува­ла. Одним із пунктів контракту була таємниця нерозголошення. Вхід в офіс — за магнітними карт­ками, на вході — жодної вивіски чи вказівника.

До чого така секретність? Згідно із законом України, ком­панії-посередники між ринками Форекс, CFD, Крипто повинні мати відповідні ліцензії на свою діяльність, а також компанія зобов’язується діяти відповід­но з нормами Закону «Про ре­кламу». Наша компанія мала ліцензію-регулятор IFSC. Але, як пишуть професійні трейдери у своїх блогах, цю ліцензію усім, хто бажає, продає Беліз (ма­ленька країна поруч з Мексикою) — за 2500−5000 $ на рік. А згідно із Законом України «Про рекламу», компанія — не брокер не може безпосередньо гарантувати до­хід від інвестицій і повинна попе­реджати своїх клієнтів про ризик. Однак стратегія залучення клієн­тів до роботи на нашій платформі була якраз «з точністю до навпа­ки».

І ось я працівник компанії. Щодня телефонувала різним людям і бадьоро пропонувала їм наші послуги. За вісім робо­чих годин треба було зробити щонайменше 250 дзвінків. Це рахувала система. Два рази на місяць треба було працювати в неділю. Зазвичай люди кидали слухавку, коли я представлялась фінансовим консультантом або молодшим фінансовим експер­том компанії. Були такі, які ввіч­ливо просили не телефонувати. Дехто грубо «відшивав».

Траплялися люди, яким тре­ба було виговоритись. Саме такі зазвичай вірять людині на іншо­му кінці проводу як рідній. Були люди, які вже були трейдерами на інших платформах та шука­ють (або не шукають) для себе нову платформу. Саме від них я почула, що у всіх брокерських компаніях клієнтам відмовляють у виведенні (переведенні в готів­ку) зароблених коштів, аналітики «зливають» з рахунків кошти клі­єнтів, онлайн-роботи діють зо­всім не так, як було обіцяно.

Один клієнт мені розповів про аферистів-брокерів з іншої фір­ми. І якось на одному тренінгу, які наша компанія часто робила для своїх працівників, оператор випадково назвався фінансовим аналітиком… цієї фірми. Отож я зрозуміла, що наша компа­нія змінює назви, офіси, кадри, довго не затримується на одно­му місці. А працює близько 10 років. Тож яка потужна особа їх покриває і якими фінансами во­лодіє, якщо може пересічному працівнику видати ставку 300 доларів (200 валютою, а решту гривнями) у конверті?

Компанія працювала з грома­дянами РФ, Молдови, Казахста­ну, Киргизстану, тобто країн ко­лишнього СРСР. З українськими клієнтами компанія не працює (про це написано на її сайті), але офіс має саме в Україні.

У компанії головним слога­ном було: «Більше позитиву, на­род!». При цьому офіс був про­сочений негативом і цинізмом до незаможних людей, до «ліду». Врешті-решт я не витримувала постійного тиску керівництва та негативних емоцій від клієнтів. Крім того, за місяць мені так і не вдалося закрити «ліда», тобто вмовити клієнта розкошелитися. Попрацювавши місяць, отрима­ла першу зарплату без жодного бонусу і більше на роботу не вийшла.