«Лев, якого врятували маленьким, закрив мене собою, щоб не кинулися інші хижаки»

25 років дресирувальники Національного цирку України, подружжя Юлія та Микола Козиреви, працюють з хижа­ками.

Цt зараз Юлія та Микола сміливо заходять у вольє­ри з хижаками, танцюють з ними на арені перед глядачами, цілують їх, обіймають. А 25 років тому гадки не мали, що оберуть професію, яка входить у п’ятірку найнебезпечніших у світі.

На початку 1990-х Микола Козирев прийшов з армії. По­трібно було влаштуватися на ро­боту. Якось проходив повз цирк і побачив оголошення: «Потріб­ні уніформісти» (працівники, які обслуговують арену під час ви­став та репетицій). У цирку по­знайомився з народним артис­том України, дресирувальником зі світовим іменем Володими­ром Шевченком. Він якраз готу­вав атракціон «Тигри на конях» і запропонував Миколі доглядати його гнідих.

— Пригадую, купаю коня, а працівники мені кажуть: «Мико­ло, ти ще тигрів маєш догляда­ти. Хіба не знаєш?». «Нізащо!» — сказав як відрізав. Минає день, два… Працівники цирку просять мене то мітлу принести, то від­ро. «Де це все?». «Біля вольє­рів з тиграми», — чую у відповідь. Йду в те приміщення, а душа в п’яти. Дивлюсь, один працівник звідти виходить цілий і неушко­джений, другий… І почав боро­тися зі своїм страхом.

Десять років у Володими­ра Шевченка Микола працю­вав тренером-дресирувальни­ком. Готував тварин для виходу на арену: годував, доглядав, прибирав за ними, манюсінь­ких тваринок приручав, нянь­чив. Адже у хижаків, як і в людей, є дитинство, отроцтво, юність. У виставах виконують трюки при­близно з трирічного віку.

…З Юлею Микола позна­йомився, коли у Володими­ра Шевченка працював асис­тентом. Якось поїхав з цирком на гастролі у Краснодар. Зай­шов з друзями у кафе пообідати і звернув увагу на гарну дівчи­ну за сусіднім столиком. Позна­йомились, почали зустрічатися. А коли гастролі закінчувалися, зрозумів: розлучатися з красу­нею не хочеться. Ще й до тва­рин зворушливо ставиться. За­пропонував Юлі руку і серце та разом переїхали до Києва.

Микола та Юлія Козиреви називають Людмилу та Воло­димира Шевченків своїми хре­щеними батьками. Шевченки передали їм свій атракціон. Нині подружжя працює з левами, ле­вицями, уссурійськими та бен­гальськими тиграми, рідкісним видом хижака — білим тигром.

— Правда, що леви, на від­міну від тигрів, можуть захис­тити дресирувальника?

— Так, можуть, — каже Микола. — За психотипом ці хижаки аб­солютно різні. Тигр — велика кіш­ка, яка «гуляє сама собою», его­їст вищої проби. Якщо на його території з’являється конкурент, тигр його вижене або знищить. Він може гарно відпрацьовувати номер, та коли підійдеш до ньо­го надто близько і повернешся спиною, у тигра спрацьовує інстинкт.

У левів — інша «психологія». Вони живуть і полюють сім’ями. Мій учитель казав, що у левів пси­хологія як у собаки: в їхній зграї є самка-лідер, няньки, мамки… Левиця навіть чуже дитинча може вигодувати. Тому між левом та людиною зав’язується дружба, чого не скажеш про тигра.

— Якось у Національний цирк України зателефонували з готе­лю для тварин. «Приїдьте і за­беріть у нас левеня. Живе у нас місяць. „З'їло“ увесь наш фінан­совий бюджет», — згадує Мико­ла. — З'ясувалося, іноземці за­лишили тваринку в готелі на три дні. Минув місяць, а левенятка ніхто не забирає. Сума, яку чо­ловіки заплатили за утриман­ня тварини, давно закінчилася. Приїжджаємо, а левеня так роз­годували, що було схоже на ко­робочку, куб. Так його і назвали — Кубиком.

— Кубик хворів на рахіт, не міг зіп’ятися на лапки, — продовжує Юлія. — Почали його лікувати, кололи вітаміни. Мені казали, що левеня не виживе, що не варто мучити ні себе, ні тварини. Але ми боролися за його життя, за­ново вчили ходити. Повернули тварину з того світу. Коли Кубик одужав і став цирковим артис­том, були ситуації, коли зіскаку­вав з місця і закривав мене со­бою, щоб на мене не кинулися інші тварини. Кубик — один із на­ших улюбленців. Емблема Національного цирку України. Зараз йому — 15 років. За людськими мірками, «пенсіонер».

З глядацьких трибун життя циркових артистів здається су­цільним святом: яскраві костю­ми, запальна музика, усмішки, аплодисменти. Насправді — це виснажливі будні, гастролі, пе­реїзди, недоспані ночі.

«У кожної тварини — свій ха­рактер, — продовжує Микола. — Півторарічному Арні перші п’ять вистав було цікаво роздивляти­ся глядачів на трибунах та по­вітряні кульки, і лише на шостій виставі включився в роботу. Є в мене левиця, яка до тигрів ста­виться спокійно, але нізащо не потерпить, щоб з нею на арені працювала ще одна левиця. Це ж її конкурентка! Є тигриця, яка любить… цілуватися, і я сміли­во цілую її на арені. Юля в атрак­ціоні танцює з іншою тигрицею. Коли стаю у танок з дикою тва­риною, з глядацьких трибун це здається легко і забавно, а у моїй крові стільки адреналіну… Адже хижак ставить лапи мені на плечі. Один неправильний рух — і може вп’ястися кігтями в шию. Дресирувальник повинен про­думувати кожен рух».