«Я відмовляла Андрія вступати у морехідне училище. Але море його з дитинства манило…»

Серед 24 українських військових моряків, яких під час збройного нападу на них росіян у Керченській протоці режим Путіна зробив новими заручниками, є уродженець села Надітичів Андрій Оприско. Йому, старшому матросу малого броньованого артилерійського катера «Нікополь», разом з іншими побратимами на час проведення «досудового слідства» окупаційний суд Сімферополя обрав запобіжний захід у вигляді тримання під вартою у СІЗО строком на два місяці, до 25 грудня. Стаття Кримінального кодексу РФ, за якою безпідставно звинувачують Андрія та інших захоплених українців («незаконний перетин кордону РФ групою осіб за попередньою змовою»), передбачає до шести років ув’язнення.

Перед тим, як навідатися у рідне село нашого краянина, кореспондент «Високого Замку» зв’язався з його адвокатом — кримським татарином Мамметом Мамбетовим. Він сказав, що усі заарештовані «у задовільному стані». «Катувань не було. Оприско почувається добре. Бадьорий». Ці слова ми найперше переказали матері Андрія, Ользі Василівні, колишньому педагогу Черницької школи — як тільки переступили поріг її оселі…

Всіх чоловіків у родині називають Андріями…

А кілька годин перед тим зі скупих повідомлень з Кри­му стало відомо, що Андрій Оприско у застінках росій­ських спецслужб поводився так, як і належить україн­ському патріоту. Відмовився від давання показань, коли слідчі ФСБ спробували його допитати. Не захотів давати окупантам і відбитки своїх пальців. Не визнав провини. Заявив, що нічого протиза­конного разом зі своїми по­братимами не вчинив.

Перед нашою розмовою з пані Ольгою ми поспілкува­лися з головою Миколаїв­ської районної держадмі­ністрації Андрієм Косом. Він є його земляком (похо­дить із сусіднього села Пі­сочної), був учасником АТО.

— Добре знаю Андрія, — каже очільник району. — Його мати — моя колишня вчителька. У вівторок про­відував її, підтримав. Роз­мову з Ольгою Василівною мав і голова Львівської ОДА Олег Синютка (його бать­ки — теж вчителі). Олег Ми­хайлович повідомив, що, оскільки українських пред­ставників до наших моря­ків росіяни не допускають, президент Петро Порошен­ко звернувся до міжнарод­них організацій, щоб ті від­правили до бранців своїх спостерігачів. Ми з Олегом Михайловичем дали мамі Андрія свої телефони, по­просили за будь-якої по­треби серед дня чи ночі дзвонити нам. Ольга Васи­лівна тримається мужньо…

— Андрій — єдина дитина пані Ольги, — продовжує голова РДА. — Вона — вдо­ва, чоловік був філологом і паралельно викладав «воєнку». Звали його теж Ан­дрієм Андрійовичем. Як і дідуся по та­тові, як і прадіда та інших попередни­ків. Внука пані Олі звати так само, як сина. У них у сім’ї була така традиція — іменувати чоловіків Андріями…

Син пані Олі молодший від мене на чотири роки. Народився 4 жовтня 1971 року. Не раз перетиналися з ним у шко­лі. Має двох дітей, живуть зараз під Ки­євом. 18-річний син навчається в уні­верситеті готельного і ресторанного бізнесу «Крок». Доньці 24 роки, за­кінчила Національний університет ім. Шевченка, працює менеджером з ту­ризму.

А ось що розповіла нам жителька Надітичів, колишній педагог Стефа­нія Рудка:

— Андрійка Оприска бачила недавно у церкві, здається, то було на Покро­ву. Прийшов у село у військовій фор­мі, з гарним білим кашкетом. Він ви­дний хлопець, високий, вродливий. Часто заходив до нашого храму. Знаю його як добре виховану людину. Якось приїхала до мене сестра з Рогатинщи­ни, йшла від центральної траси два кі­лометри до села, то він взявся нести її сумку. І мені не раз допомагав…

Обладнав кімнату у «морському стилі»

І ось ми перед рідною хатою Ан­дрія Оприска на вулиці Івана Фран­ка, 35. Засніжений старий сад з вино­градником. Доріжка веде до скромного будинку. Постукали у двері, ніхто не відчиняє. Подумали, що одинока гос­подиня у такий важкий для неї час піш­ла до сусідів — між людьми горе завжди легше перебути…

До брами під’їжджає пісочнянський сільський староста Оксана Струк. Каже: почула про біду Ольги Василівни і приїхала поцікавитися, яка їй потріб­на допомога. З пані Оксаною прибула художній керівник черницького На­родного дому Тетяна Болехан. Роз­повідає нам, що, крім Андрія, у роди­ні Оприсків було багато інших борців за волю України. Кілька тижнів тому у селі посвячували пам’ятну таблицю на честь січового стрільця, сотника Укра­їнської Галицької Армії Василя Панча­ка. Він доводиться стрийком Ользі Ва­силівні…

Аж ось і вона. Ходила до сусідки На­талії, колишньої працівниці податко­вої, яка розраджує її у ці тяжкі дні. Пані Оля запрошує до хати. Просить не роз­дягатися, бо у кімнатах холодно — жін­ка економить, палить тільки там, де но­чує.

Коридор — справжня галерея мор­ських пейзажів, які з мистецьким хис­том намалював Андрій. На панно, які обрамлені каменем, — вітрильники, безкраї морські простори. Під стелею, де світильник, — штурвал корабля. Від побаченого ніби чути шепіт прибою…

Сідаємо у вітальні, яка аж сяє від ви­шивок. У рушниках — портрети Шевчен­ка, образи, гардини, накидки на ліжку, обруси, килими на стінах, подушки.

По зорях вчився орієнтуватися у бойовій обстановці

Господиня каже, що не хоче інтерв’ю, боїться, щоб не зашкодити синові. Просимо пані Олю не пережи­вати. Просто розповісти про свого Ан­дрія.

— Після закінчення школи син мріяв вступати у морехідне училище в Одесі — мали там знайомих, — згадує госпо­диня. — Але я відмовила. Кажу їм: вас — десять, а я сина маю одного. Тоді вступив в інститут водного господар­ства у Рівному. Згодом, коли став до­рослим, вже не могла заборонити йти на флот.

Чи не відраджувала його від вій­ськової служби, коли почалася війна? Ні, тільки запитала, чи не передумав. А він: «Що ти, мамо, таке говориш?». Думка у нього весь час одна — служити на флоті. Казав, що все у нього добре, що задоволений службою. Мріяв потрапити на су­часний бойовий катер, бо там все автоматизовано. Домігся свого. За спеціальністю був штурманом-механіком.

Завжди, коли Андрій повер­тався з виходів у море, дзвонив мені. А після ми­нулої неділі (тоді сталися драма­тичні події у Кер­ченській прото­ці. — І. Ф.) син на зв’язок не вихо­див. І я не могла до нього додзво­нитися. По тому, що не відпові­дає на дзвінки, зрозуміла, що сталося щось серйозне…

— За що брався ваш Андрій, коли навідувався додому?

— У нього не було і хвилини спочин­ку. Прибирав у кімнаті, розвішував ви­прані вишивки. Порався на подвір’ї — щось треба скосити, зрізати, підмес­ти. Різними інструментами умів корис­туватися, столярні роботи виконував. До майстрів не звертався. Планував у листопаді завершити встановлен­ня п’яти пластикових вікон. Допома­гав сусідам, перекривав покрівлю на церкві. Не боявся висоти — мало було таких, як він, які могли забратися аж до хреста…

Свого часу Андрій працював на бу­довах в Іспанії, навчився там добре го­тувати (не раз пригощав мене своїми стравами). Господар-іспанець перека­зував його друзям з України: без Ан­дрія можете до мене не повертатися — він як підсобник мені трьох майстрів забезпечує роботою…

Крайній раз син був удома 15 жов­тня, коли дали вихідні на Покро­ву. Ледве дістав квитки до Льво­ва. У неділю схо­див до церкви. А у понеділок взяв­ся бетонувати долівку на бал­коні. Зворотний поїзд був о пів на дванадцяту, а він ще о дев’ятій шу­кав машину до Львова. Не всти­гав. Замовив таксі. Водій про­сив 550 грн. Син каже: «Мамо, я не маю таких гро­шей біля себе…». Дякувати Богу, над’їхав труска­вецький автобус і підібрав його.

— Ваш син — «людина моря». А на рідний Дністер ходити любив?

— У дитинстві весь вільний час там пропадав. Захоплювався не стіль­ки риболовлею, як плаванням. Літо чи зима — для нього не було різниці. Купався в ополонці на Йордан. Його вода манила. У позаминулий вівто­рок, перед виходом з Одеси на Марі­уполь, Андрій проходив медичну комі­сію. Лікар запитує: чи є проблеми? Як там вухо-горло-ніс? А він каже: «Про­блем немає — вчора у морі купався…».

— Чи описував Андрій вам море?

— Не раз. Захоплювався ним у ве­чірній час. По зорях над морем вивчив астрономію, навчився орієнтувати­ся по них. Казав, це знадобиться, якби раптом не спрацювала апаратура… Не раз дзвонив мені: «Мамо, вийди на­двір, подивися: он там — така-то плане­та, там — таке-то сузір’я».

— А як вчився у школі?

— Закінчив її зі срібною медаллю. Мав отримати золоту — але треба було дати за неї гроші. А я сказала — того не буде!

— З якими словами ви хотіли б звернутися до свого і чужих синів, які опинилися у російському поло­ні?

— Любимо вас! Чекаємо вас! Всіх ці­луємо. Надіємося, все буде добре. Батькам наших моряків побажаю ви­тримки, надії…

Поки говоримо, на руки до пані Олі проситься сіамський кіт. Каже, мур­чика їй нещодавно подарував син. «Кіт був збиточним. Хотіли назвати Жуліком. Андрій каже: «Який він Жу­лік? Буде Жульєн!».

Разом із Жульєном господиня че­кає сина вдома.

Насамкінець нашої розмови ми за­питали у матері Андрія Оприска, ко­лишньої вчительки російської мови та літератури:

— Що сказали б ви представникам «братнього» російського народу, керівникам тієї держави, які дали команду захопити вашого сина та його побратимів?

— Нехай у Москві одумаються! Так, як вони, жити у світі не можна!

***

В Ольги Василівни голосно дзвонить старенький мобільний телефон. Вона швидко натискає клавішу відповіді, не­наче боїться, щоб на тому кінці не пере­думали. Дзвонить родич зі Львова, ці­кавиться самопочуттям, запитує, чи є якісь втішні новини. Зв’язок через пога­ну мережу і таку ж погану модель апара­та обривається.

Пані Ольга сподівається, що техні­ка не підведе, коли її номер набиратиме син Андрій. А ще краще буде — коли він ступить на рідний поріг. Разом з нею ві­римо, що це станеться зовсім скоро.

с. Надітичі, Миколаївський район, Львівська область

Фото автора і з родинного архіву Оприсків