Він бачив, розумів і любив красу

У нього було рідкісне вміння бачити, розуміти і любити красу. І творити її, що маестро робив неперевершено. Нею повняться всі 115 (!) фотоальбомів Пилип’юкового авторства. І не має значення, чи то пейзажі рідної України, чи жанрове фото, чи портрети. Його нагородам на міжнародних фотовиставках — несть числа, у нас же пошанований найвищими титулами — заслуженого діяча мистецтв України, лауреата Національної премії імені Тараса Шевченка.

Його енергією і завзятістю захоплювалися навіть традиційно непосидючі колеги-фотокори. Не цурався ніякої роботи, пер свого плуга раз і назавжди обраною ріллею, засіваючи зерна добра і любові з непохитною впевненістю: вони неодмінно зійдуть і щедро заврожаяться. Сповнений новаторських ідей і планів, завше перебував у русі, і тому вони збувалися і виконувалися. Отак і відійшов рік тому — дорогою до Львова зі столиці, де очолював кафедру фотомистецтва Київського національного університету культури і мистецтв. Йому було лише 67… До слова, професор Пилип’юк викладав у багатьох вишах. Його творчість ще чекає ґрунтовних монографічних і дисертаційних досліджень.

У кожного з нас — свій Пилип’юк як митець і як людина. Є він і у мене.

Познайомився з ним давно, ще коли студентом журфаку почав працювати в обласній молодіжній газеті, а Пилип’юк був уже визнаним майстром, спецкором журналів «Україна» і «Юкрейн». Я вчився у нього журналістського професіоналізму, зосередженості, виваженості й точності у словах і вчинках, отієї великої любові до людей і до краси. Так і бігли роки, мов гірські потоки…

А торік у червні на засіданні вченої ради факультету журналістики Франкового університету (Василь Пилип’юк — також його випускник) мене переобрали на викладацьку посаду кафедри теорії і практики журналістики. Цю подію ми з моїм колегою доцентом Ігорем Лубковичем вирішили скромно відзначити у найближчій від факультетського корпусу кав’ярні. «Бракує третього», — сказав Ігор Маркіянович і подзвонив своєму другові Василю Пилип’юку, повідомивши йому місце нашої дислокації і причину зібрання. Не встигли ми повсідатися за столик, як маестро вже примчав. Поздоровив мене і вручив свій розкішний фотоальбом «Я — жінка, я — травинка, я — роса…» з дарчим написом: «Дорогий Максиме! Хай у твоєму серці ніколи не висихає джерело любові! В. Пилип’юк. 7.06.2017 р.». Це була наша остання зустріч. Жити Василеві тоді залишилося менш як півроку…