Нову школу нашвидкуруч будувати, що з моста у воду стрибати

Кольоровий «Леґо», групові ігри, спільні проекти, що розвивають навички критичного мислення… Цьогорічні першокласники навчаються у реформованій новій українській школі (НУШ), тобто за новими правилами. Та чи справді усе так чудово та безхмарно, як розповідає Міністерство освіти? Спробуємо знайти відповідь на це запитання, відвідавши одну з львівських шкіл та побувавши на уроках у першому класі.

Вчитель початкових кла­сів пані Наталя має стаж роботи понад 30 років. До нововведення уже звикла: «Кожен наступний набір пер­шокласників не буває схожим на попередній, — каже. — Кож­не нове покоління складніше та цікавіше. Тому вчитель завжди вчиться та змін не боїться. Я намагаюся працювати творчо. Постійно відвідую курси підви­щення кваліфікації, проходжу атестації. Але нинішні освіт­ні зміни надзвичайно стрімкі. Одного року надто мало, аби вчитель повністю змінив своє сприйняття освіти та школи».

Кожен день школяра роз­починається із ранкової зу­стрічі. Це так звана динамічна хвилина. Вчитель вітається ві­ршем-діалогом з класом, усі сідають у коло, обіймаються і голосно вигукують свій девіз: «Разом ми сила! Разом сім’я! Ми — 1-А!». Діти виставляють свій настрій на сонечках, об­говорюють попередньо вивчені теми, потім знову обіймаються і знову вигукують девіз. Такий початок дня заряджає дітей оптимізмом, зміцнює колектив, налаштовує на спільну роботу. Усе було б чудово, вважає пані Наталія, якби не кілька «але».

По-перше, шкільне примі­щення дуже маленьке, тісне. Більшість простору займають одномісні парти, які, за новою реформою, обов’язково по­винні бути у кожному класі, та старі книжкові шафи зі скля­ними дверцятами, замість яких повинні бути компактні та відкриті меблі. Нові одно­місні парти у клас привезли на початку жовтня. «Коштів, які виділені на меблі для школи, заледве вистачило на дешев­ші і не зовсім зручні парти та стільці до них (їх, до речі, досі не довезли). На інші меблі ко­штів не залишилось. Вже не кажу про, наприклад, інвентар для занять фізкультурою. Його взагалі немає», — розповідає вчитель. Оскільки вільного міс­ця у класі мало, ранкову зустріч діти проводять прямо біля вхід­них дверей, які постійно від­чиняють та зачиняють учні, що запізнились. Вони буквально переступають через своїх од­нокласників, бо спочатку йдуть вішати верхній одяг, а вже по­тім туляться серед своїх одно­літків у коло. А після перерви у класі повний безлад. Парти зсунуті з місць, адже діти гаса­ють, а одномісні парти не важкі, їх легко зсунути. Крім того, на парті місця мало, тому зошити та олівці падають…

По-друге, реформа спонукає до системної організації розта­шування предметів та матеріа­лів у класі. До прикладу, у примі­щенні має бути місце для восьми навчальних зон (наказ МОН № 283). Пані Наталя не розуміє, яким чином це можна зробити, якщо вільного простору у класі майже не залишається?

«Для того, щоб краще за­своювались знання, доцільно ділити клас на дві групи: для вивчення мовно-літературної складової (письмо і читання) та іноземної мови. У моєму класі 26 дітей, а такий поділ перед­бачено для 28 і більше учнів. Тому вивчення вищезазна­чених предметів ускладнене, адже чим менша група, тим ефективніший психоемоційний зв’язок між вчителем і дітьми. Кожен маленький учень бажає бути почутим і вислуханим, кожен вимагає особистої ува­ги. Відтак знову страждають діти», — вважає педагог. Вона не розуміє: якщо за концепцією НУШ дитині має бути приділено максимальну увагу, то чому не поділити на групи класи, у яких менше, ніж 28 учнів?! Навіщо ця формальність?

Та, незважаючи на вищезга­дані труднощі, уроки, на яких я побувала, пройшли жваво і весе­ло. «Секрет успіху» — ігрова фор­ма навчання. Діти вчили склад числа три з допомогою шести цеглинок кубиків «Леґо». А казка про жадібного птаха допомогла познайомитись зі знаками нерів­ності. Із побаченого роблю ви­сновок, що великий педагогічний досвід наших вчителів може ви­тримати будь-які реформи.

На перерві діти із захоплен­ням розповідали мені про свої враження від школи. Комусь подобається на уроці малю­вати, комусь писати друковані літери та виконувати логічні за­вдання, хтось бачить різницю між грою та навчанням, а хтось просто бавиться.

У класі є діти, яким лише п’ять з половиною років, і є такі, яким вже «стукнуло» вісім. Пані Наталя каже, що менші ді­тки нову програму сприймають «на ура», старшим вона менш цікава.

Після уроків я поспілкувала­ся з батьками. «Хочемо, щоб наші діти були забезпечені усім найкращим. Але знаємо, що на усе необхідне обладнання для початкових класів державі гро­шей не вистачає, школі багато чого бракує, навіть найнеобхід­нішого. Ми готові докупити те, чого бракує. Та, переглянув­ши офіційний сайт наукового центру „Укрдидактик“, були вражені космічними цінами на шкільне приладдя. До при­кладу, лупа на сайті коштує 75 гривень, ми замовили її аж у Харкові, і вона обійшлась нам удвічі дешевше. Також зеконо­мили близько 100 гривень на кожному боксі для зберігання шкільного приладдя, — каже голова батьківського комітету пан Володимир. — Допомагає­мо школі чим можемо, але за­безпечити дітей підручниками мала б держава, а їх досі немає. За батьківські кошти придбали зошити з друкованою основою, за якими діти й вчаться».

«А нам усе подобається! — каже мама іншого учня. — Голо­вне, що не дають завдань до­дому. Сучасні батьки зазвичай дуже зайняті, тому не мають змоги сидіти вечорами над до­машньою роботою з дитиною. Нова програма для першачків схожа на курси раннього дитя­чого розвитку, щоправда, ми з донечкою на них вже були».

Отже, пані Наталя робить висновок: «Для того, аби по­вноцінно впровадити реформу НУШ, Міністерство насампе­ред мало би підготувати належ­ний ґрунт і для неї, і для педаго­гів, сворити відповідні умови, а не „стрибати з моста у воду“. Зокрема подбати про просторі класи, де б можна було розміс­тити усі вісім зон навчання, щоб вчитель міг повністю втілюва­ти свої педагогічні задумки та творчі ідеї, а діти почувалися більш комфортно, забезпечи­ти школи сучасними меблями, комп’ютерним обладнанням, дидактичними матеріалами, підручниками та зошитами». Пані Наталя користується власним ноутбуком, а телеві­зор, який є у класі, — подарунок її минулого випуску.

Анастасія Кішин