Його картини на склі плекали патріотів, перевиховували манкуртів

Однією з родзинок фестин, які у найближчу суботу справлятимуть у районному Миколаєві на Львівщині, буде виставка живописних картин на склі, які з’явилися на світ з-під пензля уродженця цього Дністрового краю — знаменитого народного майстра Івана Сколоздри. Так само, як колись Володимир Івасюк будив національну свідомість українців своїми піснями, цю ж місію — але вже шедеврами, мальованими у 70−90-ті роки, виконував цей самобутній художник зі села Розвадова, нащадок козака Шкла, сільського війта, бійця УГА. Уже десять літ нема Івана Миколайовича з нами. Почуваюся щасливим, що близько знав цього великого чоловіка, спостерігав, як він малює, слухав його філософські оповіді, куштував яблук з його саду…

ЮНЕСКО внесло Івана Сколоздру до списку сотні найталановитіших митців ХХ століття. Вітчизняні культурологи записали його ім’я в енциклопедії. Кіностудії зняли кілька унікальних фільмів. Пер­шу державну премію «Визна­ння», яку встановили для укра­їнців, що особливо прославили нашу державу у світі, разом з оперною дівою Євгенією Мі­рошниченко, музейником Бори­сом Возницьким, актором Бог­даном Ступкою, композитором Юрієм Рибчинським, спортс­меном Сергієм Бубкою, вру­чили «майстру народного при­мітиву» Івану Сколоздрі. Його роботи вважали за честь мати у своїх колекціях президенти, прем’єри, демократи-дисиден­ти, бізнесмени, письменники і актори, колекціонери з Євро­пи і США. Декому він їх дару­вав. Дехто їх крав, повідомляю­чи, що по дорозі після чергової виставки у столиці кілька тво­рів «розбилися». Чимало «креа­тивних» видавців наживалися на його славі, штампуючи з репро­дукцій Сколоздри ілюстрації до підручників, дитячих книжок, ві­тальних поштівок, календариків. І не віддячилися йому за це жод­ною копійкою. Хоча іноземці, які переступали поріг його хати, ошелешені побаченим, казали, що за океаном він був би міль­йонером…

Сколоздру деякі його одно­сельці називали диваком. Не створив сім’ї, не мав добро­го будинку і великого городу — а, «наче дітвак», з ранку до ночі малював «якісь коники і квіточ­ки». Лише згодом, коли на це подвір’я почали ступати світові знаменитості, розвадівці збагну­ли, що під боком у них живе ледь не геній. Це ж треба додуматися: в одну підводу, якою кермує Та­рас Григорович, посадити Лесю Українку, Івана Франка, Василя Симоненка! Або ж із зір на небі викласти воза чумаків, що везуть із Криму сіль. Чи з розплетеної дівочої коси сотворити весняну ріллю. А цвіт на яблунях замінити великодніми писанками!

Він малював пензлем, який робив з білчиного хвоста. Фар­бами, які часто розмішував на домашній олії. Малював «на­виворіт», з тильного боку скла — зображення оцінював у при­ставленому дзеркалі. Кожний мазок мав бути досконалим, бо поправити хибну лінію немож­ливо. Ховав свої полотна у при­ставній тумбочці до дивана чи у шафі, прикриваючи їх виши­ванками. Але частіше «галере­єю-сейфом» слугувала холодна стодола із символічним замком, поруч з картоплею. Найбіль­ше боявся, щоб там не завели­ся миші, яких любив ганяти його улюблений кіт. Після таких ко­тячих перегонів розпалася на друзки не одна удача Майстра. І він змушений був творити нове неабищо, ще краще, ніж попе­реднє. Готові роботи виносив на оглядини у сад. У сонячних про­менях вони набували додатко­вої магічності…

Багато митців вимагають ціл­ковитого спокою, аби щось утя­ти неординарне. А коли малю­вав Сколоздра, кожні півгодини повз його хату вихором мчали поїзди. У тріщини, що утворюва­лися від цієї тряски, можна було запхати пальці. Обігріти таку хату за його пенсію було годі. Керівництво залізниці обіцяло дати Івану Миколайовичу дво­кімнатне помешкання у львів­ському мікрорайоні Сихів. А він відмовлявся. Не раз казав мені: «У місті у чотирьох стінах я буду чути хіба що каркання ворон. І не почую рідних моїх соловейків та зозулі, не побачу туманного Дні­стра…».

Вся вітальня, веранда Іва­на Сколоздри та інші його зака­пелки «по вінця» були заставле­ні книгами. У тому числі — про мистецтво. Він начитував на диктофон свої новели, творив власні молитви. Умів ткати, мрі­яв взятися за гобелени. Виліпив багато скульптур з місцевої гли­ни — серед них і Великий Коб­зар, і Ейнштейн, і розвадівські троїсті музики. Частину робіт розставляв у квітниках на дворі. Пригадую, якось звернув ува­гу Івана Миколайовича (він тоді працював кіномеханіком у Бу­динку культури «Цементник»): чому при воротях поставив фі­гурку знаменитого коміка Юрія Нікуліна? А сільський митець у властивій йому жартівливій ма­нері відповів: «Ось прийшли гос­ті до мене, подивилися, погово­рили, вже збираються додому. А Нікулін їм на виході бере та й каже: «А чому так скоро?».

Своїми живописними ше­деврами на склі Іван Сколоздра давав українцям уроки історії, культури, духовності, навчав па­тріотизму. Перевиховував ман­куртів. Тих, що забули про своє коріння, навертав до їхніх вито­ків. Одна жінка з Донецька, що відпочивала у Трускавці, піс­ля екскурсії до його домашньої галереї у сльозах зізналася, що завдяки цим картинам згада­ла забуту українську мову, якою розмовляла у дитинстві…

Любові до отчого краю карти­ни Івана Сколоздри навчатимуть і наступні покоління українців.