Щоб стати їмостю, знадобляться знання та життєва витривалість

Навколо таємничого фаху священика вирує чимало чуток. Як же насправді живуть слуги Божі, як опановують непросту науку? Про це «ВЗ» розповів студент-семінарист другого курсу Львівської духовної семінарії Святого Духа (УКУ).

З дитинства бабуся водила Ореста до церкви. Добре навчався у школі, тож дідусь порадив вступати на економічний факультет Лісотехнічного університету. Хлопець мав підвищену стипендію, але не бачив себе у цій професії. Після закінчення вишу працював перекладачем під час Євро-2012, пробував займатися бізнесом в Інтернеті, брав участь у різноманітних проектах у Польщі, Франції, Швеції… Каже, вже побачивши світ і поспілкувавшись з людьми різних національностей, усвідомив: його покликання — служити Богу.

Щоб вступити до духовної семінарії, довелося згадувати шкільну програму, аби скласти ЗНО. Непросто, але хлопець упорався. А відразу вступити на перший курс семінарії, оминувши підготовчий, — не вдалося. Потрібно було скласти іспити з історії спасіння (Старий та Новий заповіти), України, церкви, уставу Богослужінь, написати диктант і пройти співбесіду…

Орест став студентом підготовчого курсу так званої Малої семінарії у селищі Рудному. Це навчальний заклад закритого типу, тобто семінаристи там не лише навчаються, а й живуть. Залишати його без письмового дозволу, якщо це не канікули чи вихідні дні, не можна. Звикнути до нових умов було непросто. Орест ріс одинаком (сестричка народилася, коли хлопцеві минуло 17), завжди мав свою окрему кімнату. А тут — спільна спальня, їдальня… До того ж сувора дисципліна. Щодня о шостій — підйом. Через півгодини — Утреня, після неї — Літургія. Все разом триває понад півтори години. Аж тоді — сніданок і пари…

Рік минув швидко, Орест і його товариші склали вступні іспити і стали студентами першого курсу. Тепер вони — у Великій семінарії, а богословську освіту здобувають на філософсько-богословському факультеті УКУ. Курс навчання триває шість років.

Увесь цей час семінаристи продовжують дотримуватися такої ж дисципліни, як і на підготовчому курсі. Окрім канікул, покидати стіни навчального закладу можна лише двічі на тиждень на сім годин. Спільні молитви — тричі на день. О десятій вечора у корпусі вимикають світло, й це означає — відбій. Про жодні читання чи сидіння в Інтернеті у такий час не може бути й мови.

Але це не означає, що семінаристи зациклені лише на навчанні. Вони займаються на тренажерах, грають у футбол і волейбол. Кожен має практику, згідно з власними уподобаннями. Наприклад, Орест курирує семінарійну організацію «Еко-Братство». Влаштовують веломандрівки, вилазки у гори та інші цікаві поїздки з пізнавальною та духовною метою. Місії — хтось займається сиротами, неповносправними людьми, підготовкою дітей до першого причастя…

У семінарії є кімната для відвідувачів, у якій семінаристи зустрічаються з родичами, друзями та, звичайно ж, — з подругами.

Наречені — це окрема та важлива тема. Після закінчення шостого курсу та написання магістерської роботи, перед прийняттям сану священства, майбутній священик мусить зробити серйозний вибір: або прийняти целібат (так зване «безшлюб'я» духовенства), або одружитися. Майбутній священик обирає на все життя — розлучатися, а тим більше вступати у другий шлюб, не можна.

Більшість семінаристів шукають супутниць життя ще під час навчання. Хоча трапляється по-різному. Один слуга Божий не висвячувався дев’ять років після закінчення семінарії, оскільки не міг знайти собі дружину.

«Коли ж і де ви знайомитеся з дівчатами, адже постійно у семінарії — зайняті навчанням?..» — запитую Ореста.

Каже, з ними в одному корпусі навчаються майбутні журналістки, диригенти церковного хору, іконописці… Семінаристи часто знайомляться під час прощ та своїх практичних місій.

Багато дівчат мріють про чоловіка-священика. Адже майбутні духовні отці — порядні та надійні, не мають шкідливих звичок і не ходять «наліво».

Їмость Орися ніколи не ставила собі за мету пов’язувати життя зі слугою Господнім, храм до заміжжя відвідувала по неділях «задля годиться». Але

шляхи Божі — незвідані. Випадково в Інтернеті познайомилася з Русланом — студентом шостого курсу духовної семінарії. Тепер каже, за чоловіком — як за кам’яною стіною. Подруги часто скаржаться, що благовірні у вихідні дні тікають на рибалку або приходять напідпитку після дружніх посиденьок. Їй такі проблеми незнайомі. У чоловіка насамперед — Бог та сім’я.

Хоча на початках жилося несолодко. Молодому священику дали парафію у глухому селі. У єдиній вільній хаті, куди поселили сім’ю з немовлям, не було навіть підлоги — гола земля. Церква — напівзруйнована. Серед парафіян — старенькі селяни. Довелося отцю Руслану з їмостю Орисею власними руками відбудовувати і хату, і храм. Молодий отець служив за 500−700 грн. на місяць.

Коли народилася друга дитина, Орися на деякий час повернулася до Львова — у батьківську хату. А отець у вільний від служіння час підробляв на будові.

Це не дивина для сучасних священиків: без додаткових заробітків не прогодують власні сім’ї. Там, де парафії малі, духовні отці нерідко ледве зводять кінці з кінцями. При тому, що чимало з них — багатодітні.

Зазвичай подруги семінаристів — порядні, скромні, віруючі дівчата. Це не означає, що майбутні священики ніколи не дивляться на довгоногих блондинок у міні-спідницях і з червоною помадою на губах. Але якщо у пари зав’язуються серйозні стосунки, дівчина сама розуміє, що дружина духовного отця має виглядати гарно, але скромно. Був випадок, коли майбутня жінка священика (ще до знайомства з ним) була зіркою місцевих дискотек, часто виходила з них нетверезою. А завдяки знайомству та одруженню зі священиком стала зразковою їмостю, турботливою багатодітною мамою.

Щоб стати дружиною священика, потрібно не лише дочекатися від нього пропозиції руки та серця, а ще й пройти співбесіду у єпископа. Останніми роками правила спростилися. Раніше у деяких єпар хіях вона нагадувала своєрідний іспит.

Траплялися й курйози. Їмость Олена згадує, як важко її подрузі — також нареченій священика — давалося запитання: «Скільки повинно бути дітей у шлюбі?» Олена відповіла правильно: «Скільки Бог дасть!». Її подруга дала відверту відповідь, що планує одну дитину. Як наслідок, «іспит» не склала — їй порадили ще рік зі шлюбом зачекати, щоб більше дізнатися про свою місію. На наступному іспиті вона вже погодилася на двох нащадків. Єпископ жартома запитав: «А якщо Бог дасть більше — куди ж решту подінете?!».

Як священики, так і їхні обраниці — наполегливі у своєму покликанні. Наречених недаремно готують до майбутнього шлюбу, адже, незважаючи на всі переваги, бути «половинкою» духовного отця — нелегко. Вони мають бути готовими, що коханий стане батьком не лише їхніх дітей, а ще й своєї численної пастви. Субота та неділя у священиків практично завжди зайняті, при тому, що й робочі дні — ненормовані. Вони мають бути присутні на всіх найважливіших подіях у житті духовних дітей, а значить — переживати численні емоції. Не кожній жінці таке життя під силу. Олена та Орися стверджують, що йти по життю поруч із такими чоловіками — велике щастя. Але, щоб його відчувати, знадобиться особливе покликання.