Бакота, якої немає на карті України...

Є на Поділлі незвичне місце — Бакотська затока. Побачила у соцмережах фото цієї місцини — вражаючі краєвиди. І от під час подорожі до Кам’янця-Подільського разом із туристичною фірмою “Час на мандри” ми побували на Бакоті. Щоправда, відоме це місце не лише своїми живописними пейзажами, має сумну історію. Бакота — затоплене селище, якого нині немає на карті України. На його місці — розлогий Дністер...

Такими були амбітні плани СРСР у 80-х роках — збудувати на цьому місці Дністровську гідроелектростанцію. Пам’ятаєте ці гасла: “Виконаємо — перевиконаємо”, “Збудуємо — перебудуємо”. Задля цього місцеві жителі змушені були власноруч зруйнувати свої будинки та вирубати сади. Людей переселяли у сусідні села. Переносили навіть цвинтарі — працювали спеціальні бригади із засуджених. Останки людей пакували у спеціальні ящики. Збитки радянська держава частково компенсувала. Але... Фактично маємо в Україні ще одних вимушених переселенців. Про цих людей незалежна Україна і не згадує...

...Добиратися до Бакоти складно. Прямого транспорту немає. Маршруткою можна доїхати лише з Кам’янця-Подільського до одного з найближчих сіл. Звідти або пішки, або таксі (якщо попередньо домовитесь з водієм). Через те, що у цих місцях тепліше, а сонячних днів навіть більше, ніж у Ялті, добре родять у Бакоті персики і виноград. Багато яблучних садів... Місцевий житель продає на березі Бакотської затоки фрукти та медовуху. Дає мені на пробу. Просить за пляшку міцної настоянки 70 грн. Я тим часом милуюся крає­видами. Таке враження, що вони якісь неземні. Неможливо відірвати погляду. А через деякий час розумію, чому туристів тягне у ці місця як магнітом. Ти сидиш на березі, розглядаєш кожен клаптик цієї землі і ніби медитуєш... Ось воно щастя! Вчені-філологи довго сперечалися, що ж означає слово Бакота? За дослідженням деяких лінгвістів, у перекладі — це “бажане місто”.

Збереглися тут залишки скельного монастиря. Якраз підійшли до нього. Хтось розклав у келіях ікони та вишиті хустки... Бакотська затока — це 1590 гектарів землі, які були зруйновані. Загалом внаслідок будівництва Дністровської ГЕС під воду пішло 28 мальовничих сіл (!) трьох областей — Хмельницької, Тернопільської і Чернівецької. А відселятися довелося жителям 63 сіл. Нині глибина затоки — 35 метрів (у деяких місцях — 50 м). Взимку вода у ній не замерзає. По Дністру гасають катери. На одному з берегів, поблизу села Колодіївки, видніються приватні котеджі. Іронія долі. З часом життя на цих землях відроджує­ться...

Познайомилася на березі з Тарасом Горбняком, колишнім жителем Бакоти. Чоловік торгує сувенірами та проводить екскурсії. Коли родину пана Тараса звідси виселяли, йому було 28 років. Усе добре пам’ятає, написав про переселення людей з цих країв п’ять книжок. Та душевні муки і досі не згасають... “За умовами договору, кожен мав сам руйнувати свою хату, — розповідає пан Тарас. — Рубати дерева. Таким був радянський принцип: добровільно-примусово. 80% грошей держава компенсувала одразу, 20% — після знищення усього майна. Але компенсація покривала лише частково усі майбутні витрати”. “Ви могли купити хату за ці кошти?” — запитую. “Хіба що стареньку розвалюху в сусідньому селі, — каже переселенець. — Тому ми з батьками почали будувати нову хату у Колодіївці. Коштів катастрофічно не вистачало”.

Померлих родичів пана Тараса перепоховали у Старих Ушицях. Його батьки поховані у Колодіївці. “У поминальні дні я роблю 60-кілометрове коло, аби відвідати усіх померлих рідних, — веде далі пан Тарас. — Та не це найстрашніше. Неможливо описати словами того, що відчували люди, коли їх змушували руйнувати своє родинне гніздо. Так, хтось збудував собі новий дім, комусь житло дала держава. Але фактично усі залишились без батьківщини. У мене в паспорті і досі написано, що я народився у Бакоті. А на карті такого населеного пункту вже немає...”. У цих місцях двадцять років працювали археологи. Вони віднайшли древнє місто Бакоту (XIII-XIV ст.). Воно існувало ще до того, як тут утворилося селище. Це був час, коли ще Львова не було, Кам’янця-Подільського і славнозвісної фортеці. А цей край називався не Поділля, а Пониззя...

Тарас Горбняк був одним із організаторів зустрічі бакотян через 30 років після зникнення села. До того, як населений пункт затопило, у долині мешкало близько 560 людей. “Цю зустріч ми організовували півроку, — розповідає пан Тарас. — У цей день хоч і прогнозували дощ, але не випало ні краплі. Я запросив дітей, онуків, ми усі сіли у катер, кидали на воду віночки. Це було символічним прощанням з нашою батьківщиною. Село знищили, але з пам’яті його стерти неможливо. Я згадував ці часи, розповідь вів по мікрофону. Раптом побачив, що всі плачуть. Я мовчки відклав мікрофон, бо розумію цих людей як ніхто інший”.

Вода у Бакотській затоці тепла. Хвилі вдаряються об берег, шумлять як на морі. А зорі вночі такі, що освічують усю місцевість. Сміливців, які залишаються на ночівлю у наметах, небагато. Знаю, одне подружжя з дітьми сюди приїжджає щороку. Вирощує прямо на березі овочі. Хоча “народна” тропа з туристів сюди не заростає.

Я зустрілася з Михайлом, якого екскурсоводи нарекли Робінзоном. Він — “атошник”, приїхав сюди на відпочинок і... залишився. Збудував хатину з каміння. Чотири стіни, вікно і двері. “Хочу відпочити від цивілізації, — ділиться планами на майбутнє Робінзон. — Від тупих українських законів, які нас тільки обмежують. А тут я у повній взаємодії з природою. Зранку встаю і кажу: “Боже, я так їсти хочу! Раптом бачу у воді здоровенного вужа з окунем. Вуж втік, а окуня я підсмажив (усміхається. — Авт.)”. На моє прохання сфотографуватися Робінзон кокетує: “Я не зачесаний, без манікюру...”. У компанії з Михайлом — поляк, який подорожує Україною автостопом, і викладач-зоолог, який на Бакотській затоці вивчає поведінку вужів. Поляк каже, посварився з дружиною, тож вирішив поміркувати над своїм життям наодинці. А може, просто втік від проб­лем? Хто знає...

“Це місце ще називають зміїною бухтою, — долучає­ться до розмови викладач Кам’янець-Подільського університету пан Мар’ян. Чоловіки якраз розпалюють вогнище. — Тут багато водяних вужів”. Зі слів відпочивальників, приїжджають у ці місця туристи зі всього світу. От Робінзон хвалиться ножем, який отримав у подарунок від іспанця. А іспанець випросив у нього срібний тризуб. Дуже він йому сподобався. Усі туристи на прощання підписують каміння і викладають на імпровізовану гірку. Сподіваються, що повернуться до “бажаного міста”…

Фото автора