«Той страшний день мав бути останнім днем перед відпусткою...»

14 липня 2015 року у Львові сталося два теракти. О 9.00 біля дільничного пункту міліції у Шевченківському районі підірвався лейтенант Роман Личак. Відсунув ногою металеву банку, яку використовували замість попільнички. Схований усередині вибуховий пристрій здетонував. Правоохоронця з осколковими пораненнями ніг і голови госпіталізували до лікарні. Через годину вже на іншому дільничному пункті у тому ж районі підірвалася на гранаті 31-річний капітан міліції Надія Андрухів. Жінка втратила ліву ногу, нирку, частину кишківника. Осколки посікли все тіло. Один із них влучив в око. Травми були несумісні з життям. Ізраїльські лікарі давали один шанс зі ста, що жінку вдасться врятувати. Чотири місяці Надя перебувала в Ізраїлі. На щастя, лікарям вдалося витягти її з того світу.

Домовилися зустрітися з Надею вдома — на вулицю наразі не виходить. В ізраїльській клініці жінці пересадили нерв, щоб відновити чутливість у вцілілій нозі, і заборонили якийсь час навантажувати кінцівку.

Живе у мами, у старому будинку на другому поверсі. Піднімаючись вгору спіралеподібними сходами, міркую, як 50-річна жінка зможе тягати інвалідний візок з донькою. Ні, Надя мусить вчитися пересуватися самотужки. У неї просто немає виходу.

Помешкання хоч і просторе, з високими стелями, та вже давно не бачило ремонту. Біля світильника на стелі обвалився шматок ліпнини. Надя кутається у теплий светр. Скоро нагріє­ться піч, і буде вже не так холодно...

“У дитинстві мріяла бути військовим — як дідусь. Але коли закінчила школу, дівчат брали лише у прикордонні війська. Прикордонником бути не хотіла. Оскільки добре знала правознавство, вирішила стати працівником міліції, вступила у Київську академію внутрішніх справ”, - розповідає.

Нашу розмову перериває телефонний дзвінок. “Візьми мої парфуми і словники не забудь”, - інструктує сина. До трагедії жили окремо від бабусі.

“Завагітніла, закінчила школу, вийшла заміж, вступила в академію, закінчила навчання, пішла на роботу, розійшлася з чоловіком... Сина виховую сама. Мама у всьому допомагає. Маю тата, але батьки разом не живуть”, - ділиться сокровенним Надя. По її тону розумію — жінка не звикла жалітися на долю і така розмова її обтяжує. Син Наді хворіє на ДЦП. Одна ручка трішки коротша за іншу. Віддала його у спеціалізовану школу з поглибленим вивченням німецької. Діти на початках ображали новачка, однак мама навчила давати гідну відповідь кривдникам. “Моє керівництво взяло на себе зобов’язання організувати безкоштовну реабілітацію для Даниїла у клініці Козявкіна у Трускавці. Вже двічі там був. Це — така радість для мене! Давно мріяли туди потрапити, - розповідає натхненно. - А ще Міністерство внутрішніх справ пообіцяло нам з Романом Личаком виділити квартири в одному будинку. Будемо сусідами!”.

“Не люблю, коли мене жаліють, - каже. - Через те не хочу їздити на інвалідному візку. В Ізраїлі на мене ніхто не зважав. Країна вже багато років перебуває у стані війни, тут звикли бачити людей без рук без ніг. Людям на протезах у цій краї­ні навіть інвалідності не дають. Якщо у тебе немає обох ніг, можеш працювати у поліції, займатися спортом, започаткувати власну справу. Теж би так хотіла, але розумію, що мене чекає робота з паперами. Обіцяли, що з органів мене не звільнять”.

Надя зізнається: навіть якби їй платили хорошу пенсію, сидіти у чотирьох стінах не стала би. Та й сина треба на ноги піднімати. “Малий питає: “А чого у того хлопчика є такий телефон, а у мене немає?”. І що йому на те відповісти? Як кожна мама, готова дитині зірку з неба дістати”. “Вдома мене ніколи не було. Попри те, що я — мама-одиночка, виховую неповносправного сина, і на свята, і по вихідних чергувала - патрулювала вулиці, на футбольних матчах і концертах стояла, - розповідає. - З Романом Личаком працювали в одному підрозділі, чергували разом. Хороший хлопець, субординації дотримувався - завжди до мене на “ви” і по батькові звертався, бо я за нього старша (Роману — 24, Наді — 31. - Авт.).

“Зло на своїх кривдників не тримаєте? Скалічили вас і живуть собі далі (осіб, причетних до скоєння терактів, досі не встановили. - Авт.)”. Надя зітхає: “Бог їм суддя. Якщо їм зараз добре, не означає, що так буде завжди”. В її очах застигають сльози. Але жінка себе опановує: “Хотіли посіяти паніку серед людей. Стала випадковою жертвою. Але добре, що я, а не сусідські діти. Вони частенько бавилися у “козаків-розбійників” біля опорного пункту міліції. Якраз літо було, канікули”...

“У мене навіть депресії не було, - каже. - Психолог двічі приходила, коли я в ізраї­льській клініці лежала. Після другого візиту сказала, що її допомоги не потребую — самотужки впоралася із переживаннями. Хоча на початках не могла спати, снодійне пила. У пам’яті постійно відтворювала момент вибуху, те саме бачила у снах... Той страшний день мав бути моїм останнім днем роботи перед відпусткою. Проспала. Поспіхом зібралася і побігла. На порозі опорного пункту стояв пакет з-під соку. Відсунула його ногою, бо заважав відчинити двері. Усередині щось зашипіло, пролунав вибух. Мені розірвало ногу, стирчали кістки. Спробувала викликати телефоном міліцію і “швидку”. Але з мене юшила кров, заливала екран. Не змогла розблокувати телефон, тож почала кликати на допомогу. Підбігли дві жіночки, почали панікувати. На щастя, поруч проходив молодий чоловік, який представився інтерном. Надав першу допомогу, перебинтував голову, стягнув з когось ремінь, щоб перетиснути перебиту артерію. Якби не він, втратила би більше крові і хтозна, чи довезли би мене до лікарні”.

На “швидку” Надя чекала близько 15 хвилин. Їй здавалося, що минула ціла вічність. У лікарні жінці ампутували ліву ногу, видалили нирку і частину кишківника. Ввели у штучну кому. Тоді ж було прийнято рішення відправити її на лікування в Ізраїль. “Досі не знаю, чия це була ідея і хто взяв наді мною опіку. Мама прилетіла вслід за мною. Коли прийшла до тями, не знала, де я. Нам би радіти, що лікарі з того світу витягли, а ми журилися, бо постійно нас запитували, коли надійдуть гроші за операції, реабілітацію, перебування у палаті. Це я потім в Інтернеті відео подивилася, де президент обіцяв, що все оплатить”.

“Головний лікар клініки “Хорев” Роман Барак, який забирав мене зі Львова, отримав гроші в ізраїльському банку під гарантійний чек. Не надійдуть кошти з України — чек переведуть у готівку і лікар “попаде” у 106 тис. доларів. Доктор повірив нашому президенту. Так я отримала шанс встати з інвалідного візка, - каже. - Жили у квартирі, яку для нас винайняв доктор Барак. Він нам давав трохи грошей. Годували земляки, які живуть в Ізраїлі, — щодня приносили продукти, возили на процедури. На руках мене виносили по всіх святих місцях — побувала на Голгофі, біля Стіни Плачу, на Гробі Господньому. Два місяці мене не лікували — чекали на гроші. Зарухалися, коли наш уряд переказав 26 тис. доларів, та й то тому, що я почала журналістів піднімати. Цих грошей вистачило на оплату житла і реабілітацію після перших операцій у клініці “Еліша”. Пластику нерва мені робили в “Іхілові” у Тель-Авіві. Оплатила операцію ізраїльська влада. Чи отримала клініка “Хорев” свої 80 тис. (за операції на ногах і оці) - не цікавилася, - зізнається Надя. - З Адміністрації президента телефонували лише у перші дні. Далі, як сказав доктор Барак, про мене всі забули. Особисто надсилав рахунки за моє лікування у Посольство України в Ізраїлі та АП. Волонтери намагалися додзвонитися в Адміністрацію, писали листи, аби дізнатися, хто відповідає за моє перебування у цій країні. Нарешті отримали відповідь — посольство України в Ізраїлі. Зі слів мами (бо я лежала без свідомості в реанімації) посол, коли прийшов мене провідати, сказав, що не знає, хто мене сюди скерував і що про мене дізнався... з новин. А у Львові у цей час пан Синютка (голова ЛОДА) звітував перед громадськістю, що “все йде по плану”. Коли я почала здіймати бучу, посол сказав: “Дивіться, щоб гірше не було”. Спитала, що може бути гірше - мені відріжуть другу ногу?”.

“Закінчувався термін дії візи. Мало не щодня з мамою їздили у Міністерство закордонних справ Ізраїлю, щоб нам продовжили термін перебування у країні. Почали шукати протезиста. Благодійна організація “Ротарі клуб” погодилась проспонсорувати виготовлення і встановлення протезу, але трапилося нещастя — в автокатастрофі загинув директор ізраїльського представництва. Нове керівництво відмовилось надавати допомогу на безоплатній основі. Доктор Барак порадив звернутися до нашого співвітчизника Вадима Тилкіна, який давно займається протезуванням в Ізраїлі”, - розповідає про свої поневіряння Надя. Жінці встановили повноцінний протез з титановою стопою вартістю 4 тис. доларів. Гроші зібрали прості українці, частину коштів взяли у борг.

Ми поцікавилися у голови Львівської ОДА Олега Синютки, чи надійшли кошти за лікування і реабілітацію Наді в Ізраїлі. “Мені гірко і боляче, що Надя знецінює те, що ми для неї зробили, - каже пан Олег. - Перебувала між небом і землею. Не уявляєте, яких зусиль нам коштувало повернути її на грішну землю. Дізнавшись про трагедію, президент Петро Порошенко виділив зі свого фонду кошти на транспортування Наді до Ізраїлю. Телефоном спілкувався зі своїм ізраїльським колегою, просив про допомогу. Надю там фактично позбирали і зшили докупи. А медицина в Ізраїлі не безкоштовна. Хтось же за це заплатив. Хіба Наді та її мамі надходять якісь рахунки з вимогою погасити борг? Ні. Лікарі постійно нагадували про гроші, бо це — приватна клініка. Вони хотіли на тому заробити”...

Надю невдовзі знову оперуватимуть — відновлюватимуть кишківник. Коли всохнеться культя, частково мінятимуть протез. На все це потрібні гроші. Якщо у вас є змога допомогти, кошти можна переказати на рахунок мами Наді — Ірини Дідич:

“Райффайзен Банк Аваль”

4149 5160 0868 1230.