«На фронті у Кузьми був би позивний «Фонтан»

Таке велелюдне прощання місто Лева бачило хіба тоді, коли ховали Володимира Івасюка та Ігоря Білозіра. Тисячі людей з Києва, Івано-Франківська, Луцька, Львова зібралися біля церкви Преображення Господнього на вулиці Краківській. Процесія тягнулася, починаючи від площі Ринок і аж до Лялькового театру. У вічність проводжали талановитого музиканта, кумира покоління та близького друга Андрія Кузьменка, який 2 лютого трагічно загинув в автокатастрофі. Напередодні з Кузьмою попрощалися колеги-кияни.

У Львів прихильників співака приїхало настільки багато, що їх не могли вмістити ні церква, ні площа перед нею: виникала шалена тиснява, люди падали, потік контролювала міліція, напоготові чатувала «швидка»... Попри заявлений час прощання (16.00), двері церкви відчинилися на годину пізніше. До того відбулася Заупокійна Літургія в колі родичів та друзів музиканта. Всередині були присутні дружина Світлана Кузьменко, дочка Барбара, батьки Андрія — Віктор Кузьмич та Ольга Михайлівна, Володимир та Леонтій Бебешки, Руслана і Олександр Ксенофонтов, Влад Ряшин...

Невелика зала Преображенської церкви, з відкритою труною музиканта посеред неї, була заставлена живими квітами, висіли чорно-білі портрети Кузьменка та плакати прихильників з написами: “Андрію, ти завжди у наших серцях”. Потік людей упродовж доби не припинявся. 5 лютого співака поховають у родинному склепі Кузьменків у Брюховичах. Церемонія буде закритою, лише для рідні музиканта.

Журналіст «ВЗ» зібрала спогади друзів, однокласників та колег Андрія Кузьменка.

«Ми називали його українським Depeche Mode»

Руслана, співачка

«Ми познайомилися у 1993 році на “Студії Лева” Ігоря Критовича. Там працював Володя Бебешко, приїжджав Женя Рибчинський, працював звукорежисером мій чоловік Саша Ксенофонтов. Саша з Кузьмою, Шурою і Ростиком по ночах записували перші пісні “Скрябіна”: “Побєду”, “Шось зимно”, “Най буде дощ”... Ми з Сашею тільки почали зустрічатися, і я прибігала на студію послухати “нову музику”. Пригадую, у 94-му я перемогла на фестивалі “Мелодія” (відбувався в Опері і був чимось на кшталт львівського Євробачення). “Скрябін”, здається, друге місце зайняв. Як же мені було соромно: я — мала-зелена стою на одній сцені із суперзіркою Кузьмою та ще й мене переможцем оголошують! У 90-х ми робили багато рекламних роликів для світових і локальних торгових марок. Працювали з Володею Бебешком, а той опікувався Кузьмою (так само як “Братами Гадюкіними” і “Сестричкою Вікою”). Так сталося, що у 97-му ми з Сашею записали бек-вокал до альбому “Мова риб”.

Львів 90-х був унікальним середовищем для творчих обдарованих людей: духовний підйом, незалежність, зародження україн­ського рок-н-ролу, панку, електроніки. У нас була така “музично-літературна тусовка”, познайомилися з Вікою Врадій, Тарасом Чубаєм, Віктором Небораком... “Скрябін” експериментував тоді з електронним звучанням, і слухати Кузьму вважалось круто. Ми між собою називали його українським Depeche Mode. Андрій був тоді дуже романтичним, писав надзвичайно глибокі філософські тексти. У ньому надзвичайним чином вживалися невиправний мрійник і панк. Кузьма був самобутнім і водночас невиправним експериментатором. Він постійно змінювався і, що цікаво, не втрачав публіку — люди за ним ішли.

З Андрієм ми завжди «дуркували» на сцені. Ніколи не забуду, як на моєму концерті він кричав: “Дайте якусь прищіпку, я їй закрию оральне піддувало!”. У нас були смішні прізвиська, якими ми одне одного називали. А коли до Євро-2012 я мала всеукраїнський тур (“ого-шоу”, масові флешмоби на площах міст) і думала, кого з співаків взяти собі в підтримку, то не знайшла кращого варіанта, ніж Андрій. Тільки він був не розбещений сценою, міг виступати на будь-яких відкритих майданчиках, “тримав” публіку від початку виступу і до завершення. Подзвонила йому зі словами: “Кузьма, я без тебе не впораюсь”. Він погодився. Зараз ми з чоловіком монтуємо відеохроніку наших концертів, дружніх зустрічей. За одну ніч ми з Сашею написали реквієм-баладу Кузьмі “Ти ще відкриєш очі”. З 90-х це наш перший спільно записаний з чоловіком трек. Присвятили його другові і братові по сцені, людині, яка зробила Україну стильною. Андрій Кузьменко як ніхто інший достойний того, щоб про нього знімали кіно, називали його іменем фестивалі, закарбовували в історію української музики».

«Він був універсальним хлопцем»

Ігор Кондратюк, продюсер

«Пригадую, як сиділи з Ряшиним у нього в кабінеті і дивилися М1. Раптом побачили Кузьму. Нам сподобалось, як він класно і розкуто почувався у ролі ведучого. Запросили його на “Шанс”, де і познайомились. Передача “жила” п’ять років, і жоден її випуск не вийшов без Кузьми. Велика частина його життя пов’язана з “Шансом”. Це було сильним проривом у його творчому житті, на нього “звалилася” слава. Я не знавець його ранньої творчості, але, пам’ятаю, тоді подобався “Танець пінгвіна”. Такі популярні пісні як “Мур-мур”, “Ти мені не даєш” з’явилися у часи “Шансу”. Все закрутилося... Він був універсальним хлопцем. Примудрявся зніматися у кількох рекламах різних напоїв, адже замовники хотіли бачити тільки його у кадрі. А народ не обдуриш, якщо працює талановита людина, то всі будуть задоволені. У “рутину” завжди вдихав нові емоції, а не кожен може володіти таким талантом. Кузьма міг. Він не був “пластмасовим”, а справжнім, щирим і чесним. Народ полюбив не лише його пісні, а й самого Кузьменка. Думаю, немає того, хто не віддає належної шани такій видатній постаті у нашому шоу-бізнесі, як Кузьма. Андрій любив життя у всіх його проявах, ніколи не сидів на місці, був у постійному русі. За кермом автомобіля проїхав мільйони кілометрів... Не можу повірити у таку трагічну загибель, і саме за кермом, — це дике знущання долі...

Яким я його запам’ятаю? Душевним, цікавим співрозмовником, людиною, яка завжди знала більше. Коли ми пересікалися, був завжди щирим, оригінальним і добрим. Останній рік ми спілкувалися частіше, ніж зазвичай. Зідзвонювалися і кожного разу казали: «Треба буде зустрітися»...

«Кузьма прийшов у госпіталь об 11.00, вийшов о 20.00»

Олександр Косолапов, поранений боєць “Айдару”

«Коли Кузьма прийшов у Львівський госпіталь, то почав з найдальшої палати. Приїхав до нас об 11-й ранку, а поки всіх обійшов — вийшов о 20-й вечора. Була субота, я дрімав: відкриваю очі, а біля мене Кузьма! Простягує мені руку і так щиро, якось по-дитячому усміхається. Приніс нам з хлопцями подарунки: футболки, диски “Скрябіна”, книжку свою “Я, Паштєт і армія”. Питали його, чому не взяв з собою гітари, щоб заспівати, але він якось соромився біля поранених співати. Треба було все-таки його вмовити... Я ж родом зі Щастя на Луганщині — на концертах Кузьми ніколи в житті не був, тільки кліпи по телебаченню дивився.

Андрій молодший від мене, але спілкувалися ми як давні друзі: розповідав йому, як ми з сином Володею воюємо, разом ділилися спогадами зі служби в армії. Кузьма розказував про особисте життя, як йому в Києві живеться. Він така щира, відверта, добра людина... Ніякого пафосу не було у нього.

Дівчата-волонтери пожалілися Кузьмі, що мене погано лікують, то він взявся помагати. Каже: “То мій телефон, електронна пошта, надсилай мені рентгенівські знімки і все решта — будемо тебе у Київ в лікарню переводити”. Я відмовився, думаю, чого буду знаменитість турбувати — у нього купа своїх справ. Аж тут за пару днів дзвінок від Кузьми: “Саня, ти чого мені не дзвониш?”. Умів блискавично переключатися з серйозних тем на гумор. Його анекдоти досі всією палатою переказуємо. Якось надіслав йому наше спільне фото, що волонтери зробили, він мені відписав: “Саня, я дізнався, що ти дуже важна людина в Україні. Я тепер крутий перець, бо тебе знаю”.

Я у госпіталі старожил, більше ніж півроку лежу. До нас різні знаменитості приходять: був і Славко Вакарчук, і Іра Фаріон, і Андрій Садовий. Але Кузьма — особливий, він випромінював позитив, людяність, доброту. Якби я йому на війні давав позивний — це був би “Фонтан”. Думаю, Кузьма був би не проти».

«У нього потайки були закохані багато дівчат»

Марина Дорожівська, однокласниця

«Андрій прийшов у Новояворівську школу в 7 класі. Ми знали, що його мама викладає у музичній школі, а тато на “Сірці” працює (там усі наші батьки працювали). Кузьма добре знав англійську, бо перевівся до нас з Нового Роздолу зі спеціалізованої школи. Ми англійську знали гірше, то ходили до нього на консультації всім потоком. Він завжди підказував на уроках, навіть твори наші перевіряв. Краще познайомилися, коли наші три класи розформували у два — я з Андрієм опинилася в 10-А класі, спеціалізованому на вивчення хімії. Він якось раптово, за літо, з маленького хлопчика “вимахав” у високого парубка. І, мабуть, сам того не усвідомлював, бо заходячи у клас, гримнувся об одвірок. Дуже веселий і компанійський був... Від нього позитивна, сонячна енергія йшла. Своєю дитячою добродушною усмішкою “гіпнотизував” людей, її проніс з собою до кінця життя. У старших класах в Кузьми був романтичний образ — хлопця з гітарою, тому у нього були потайки закохані багато дівчаток. Ми знали, що в Андрія є свій гурт — він часто виступав у шкільному актовому залі. Вони з хлопцями пробували тоді якісь перші відео знімати (це ще не були повноцінні кліпи — апаратури хорошої не мали), і Кузьма нам це все показував.

У паралельному “Б” класі вчилася майбутня дружина Андрія — Світлана. Як у них там закрутилося — не знаю. Кузьма багато і часто розповідав про свою маму, у них були дуже близькі та довірливі стосунки. А от любов до Світланки — то було щось потаємне і особисте для нього. Минулого року мали відзначити 30-річчя закінчення школи, але через події в країні перенесли зустріч на рік. Не уявляю, яке тепер святкування без Кузьми...».

«Фірмові анекдоти від Кузьми робили мене зіркою компанії»

Сашко Положинський, співак

«З Кузьмою я познайомився в далекому 1995-му. «Тартака» тоді ще не було. Андрій давав інтерв’ю на радіо «Луцьк», де я вів одну з програм, тож познайомився він зі мною як просто з хлопцем, який також щось робить на цьому радіо. З того часу нам не довелося знайомитися вдруге — він завжди мене впізнавав, хоч бачилися ми рідко й, переважно, випадково. Це вже потім ми мали в телефонах номери один одного і я міг в будь-який час подзвонити йому. Вели разом «ДСП-шоу» на «Європі Плюс», грали в одній команді у «Що? Де? Коли?», знімали кліпи на фоні однієї стіни, їздили на його «Секвої» на концерт «Відчинилося Життя» до Львова, слухали й обговорювали нові пісні один одного, їли зупу в нього вдома, виступали на одній сцені й співали разом «Нікому То Не Треба».

За 20 років знайомства я не увійшов у коло його близьких друзів, але й ніколи не мав з ним жодного конфлікту. З Кузьмою міг порадитися з будь-якого питання. Він завжди готовий був прояснити заплутану ситуацію, поділитися інформацією, хоч це й, можливо, не відповідало його власним інтересам. Завжди готовий допомогти, підказати, підтримати. Взяти участь у добрій справі чи творчій авантюрі.

Жодна наша зустріч не обійш­лася без свіженького анекдотика від Кузьми, який потім робив мене героєм вечора чи зіркою компанії. Де він їх знаходив — поняття не маю, але я реготав сам і смішив інших, переказуючи їх. При цьому, переповідаючи, використовував і його прийомчики, бо Кузьма був майстром розповідати.

Безмежно креативний. Вигадував якісь приколи, сам їх розвивав, інколи доводячи мало не до абсурду. Своїм сміхом та ентузіазмом заражав і заряджав інших. Любив «пошлятинку», але робив це з такою дитячою безпосередністю, що це не викликало огиди чи несприйняття, а лише веселило. Міг закцентувати загальну вагу на пікантних особливостях словосполучень. Говорив: «Тарас та його Чубай», «Степан та його Гіга», «Алла та її Пугачова».

Кузьма безмежно любив музику. Знав і мав її дуже багато, щедро цим ділився, записуючи свої улюблені треки на диски друзів чи зливаючи гігабайтами на флешки. Якщо вам потрібно було знайти якийсь трек чи альбом з «нью вейву» 80-х — варто було пошуки починати з Кузьми, бо на ньому вони мали всі шанси успішно завершитися. Пісні Андрія треба слухати, а не обговорювати. Кожен сам вибере, які йому подобаються більше, які будуть йому ближчими, які увійдуть до власного плейлиста. В моєму точно будуть «Птахи», «Шось Зимно», «Нікому То Не Треба», «Зламані Крила», «Люди Як Кораблі», «Старі Фотографії», «Лист До Друга».