Андрухович розповів, де похований Фантомас

Під обкладинкою нової книги Юрія Андруховича “Тут похований Фантомас” зібрані 70 статей-роздумів письменника, які з 2010 по 2014 роки створювалися для сайту ТСН. Чотирирічний доробок Андруховича чітко відображає зміну настроїв українського суспільства, наростання протесту, зміщення сфер зацікавлення самого автора з музики та літератури на теми політичні та суспільні. У деяких статтях Андруховичу вдалося настільки точно спрогнозувати майбутні події в Україні (наприклад, анексію Криму), що після виходу книги “Тут похований Фантомас” Патріарха жартома почали називати “провидцем української літератури”.

Ось де Фантомас заритий! “Фантомас є знаковим персонажем міського фольклору часів мого дитинства. Це було перше потрясіння радянських глядачів західним продуктом. За ідеєю розробників, Фантомас покликаний наганяти страх. І він був би страшним, якби фільм не робили французи... Я вирішив дослідити цю тему: ось в нашому житті з’являється хтось, хто мав би нас налякати, а натомість викликає істеричний сміх. Фантомас — найвдаліша метафора для поєднання колонок, написаних за чотири роки каденції Януковича”.

Від Фантомаса до Майдану. “Починав писати колонки про культуру, стиль життя, чому так багато поганої музики навколо нас, або чому програма “Аргумент кіно”, яка відстоює якісний кінематограф, загнана програмними редакторами у безнадійний ефірний час. Може, усе так погано, бо у нас — Фантомас? А якщо позбутися Фантомаса, то й фільми будуть цікавішими і музика якіснішою — натякав я. Так було до певного часу, мої тексти все більше політизувалися, аж поки не почався Майдан”.

Про експансію Галичини на схід. “Те, що Галичина потрохи «розростається» на схід, я дізнався під час спілкування з німецькими знайомими. Німці упереджені апріорі і нам не можна про це забувати. Стосовно України у них глибоко засіла система стереотипів (не завжди раціональна) і похитнути їхні уявлення дуже важко. Наприклад, у Німеччині “знають”, що у нас “воює схід України із заходом, бо схід — за Росію, а захід — за Європу”. На якомусь етапі дискусій я вирішив, що німцям потрібно показувати географічну карту Украї­ни. Коли намагався пояснити, що бойові дії відбуваються в двох областях, а Дніпропетровськ, Суми, Львів, Одеса — частини однієї країни, які не діляться на схід і захід, то почув відповідь: “Ну, це не аргумент, Дніпропетровськ же західна Україна!”.

Усе це я описав в одній з колонок. Пізніше мої знайомі архітектори були в Дніпропетровську з майстер-класами і розповідали, що дніпропетровці дуже тішаться з того, що стали західною Украї­ною. Жарт, здавалось би, але не позбавлений об’єктивності. Бо коли нам пропонують дві моделі майбутнього, ми обираємо привабливішу. Західна модель розвитку привабливіша і нікуди від цього не подінешся”.

Чому Гашека слід читати в перекладі Масляка. “У часи мого пізнього дитинства ми з батьком зачитувалися “Пригодами бравого вояка Швейка”. Для мене цей роман назавжди залишився неперевершеним сміховим витвором. Навіть боюся його перечитувати, щоб не розчаруватися. У колонці “Від перекладача” (моїй реакції на спробу уряду Азарова “задушити” переклад іноземної літератури українською мовою) згадую бармена, який радить відвідувачам: “Читай Швейка у перекладі Масляка”. Для мене це була сенсація — бармен заохочує відвідувачів читати, та ще й рекомендує важливу для мене книжку. В ідеалі так бармени й повинні поводитись. Це передовсім співрозмовник, з яким можна обговорити все на світі: від проблем в сім’ї до геополітичної ситуації. Дехто в образі цього бармена «впізнав» Тараса Прохаська, хоча минуло вже багато років відтоді, як Прохасько стояв за барною стійкою, а я у нього пиячив”.

Про братів і росіян. “Найперша з колонок збірки має назву “Про братів, росіян і братів росіян”. Написана вона 12 грудня 2010 року, а дія відбувається ще в часи мого перебування у гуртожитку московського Літінституту. Якось однокурсник, прозаїк із Башкирії, запросив мене скуштувати особливої шинки з конини. Зачитаю, що відбувалося далі: “... До башкирової кімнати зайшов ще один наш однокурсник — російський поет, у романі «Московіада» я назвав його Єжевікін. «Сідай і ти, — звернувся до нього башкир, — та скуштуй моєї конини». Єжевікін на це гордо струсонув усією своєю кучерявою шевелюрою і випалив: «Русские братьев не едят!». Я й досі не можу вдосталь намилуватися тією фразою. Якби моя воля, то я писав би її отакенними велетенськими літерами всюди, де тільки б зміг. Наприклад, на кожному російському танкові. Чи принаймні на вході до кожного м’ясокомбінату”.