"Життя в окупації підняло градус патріотизму"

Світлана Талан народилася на Сумщині, але вже чверть століття живе у місті хіміків Сєвєродонецьку. Минуло два місяці з того часу, коли українська армія звільнила Сєвєродонецьк від сепаратистів і тут замайорів синьо-жовтий прапор. Жителі міста приходять до тями, багато хто повертається назад...

Три місяці життя в окупації, майже на лінії фронту, пані Світлані видалися найважчими у житті. Пам’ятає, як за містом з’явилися блокпости «захисників», як зброю до рук взяли одиниці “ідейних” та невелика кількість колишніх засуд­жених, наркоманів та пияків, бо за це платили чималі гроші. Тоді життя у місті зупинилося. Зачинилися нотаріальні контори, не працювали суди, прокуратура, зупинилися підприємства, були зачинені усі офіси, майже всі магазини. Люди залишилися без роботи й без грошей. Настала повна анархія, загарбники почувалися господарями становища.

— Їсти щось треба було, тому бігали між обстрілами і в магазини. Вийдеш, бувало, на балкон, прислухаєшся і, якщо стріляють далеко, то можна й збігати. Коли обстріли наближалися, магазини зачиняли. Вони не працювали і коли не було світла. Частенько полиці були порожні, їх завішували папером. Не завжди можна було купити хліба, борошна, круп чи цукру. Не було навіть солі та олії. Постачальники не ризикували їхати в такі місця, бо наші «захисники» відбирали продукти ще по дорозі, — згадує пані Світлана.

Усім активістам та громадянам, які виступали проти загарбників, чи журналістам довелося покинути місто, бо їх викрадали, а потім знаходили розстріляними у лісосмугах. “Ми всі стали беззахисними, бо влада мовчала, ніби нічого не трапилося, телефонний номер 102 взагалі не відповідав”, — каже Світлана Талан.

“Майже весь час окупації я провела на балконі, — каже вона. — Звідти добре видно центральну площу, головний проспект, навіть весь Лисичанськ, який неподалік, за 10 кілометрів від нас. Спостерігала за спалахами від вибухів, бачила, як горів Лисичанський нафтопереробний завод, як нічну темряву пронизували червоним пунктиром постріли «градів», як літаки випускають захисні теплові ракети, як падав наш підбитий винищувач... Навчилася відрізняти постріли гранатомета від міномета, БМП від БТРа, на слух визначала, на якій відстані та з чого ведуться обстріли”.

Коли лінія фронту проходила за 10-15 кілометрів від Сєвєродонецька, жителі міста переживали, що у районі з розвинутою хімічною промисловістю є загроза хімічної чи екологічної катастрофи. Снаряд міг влучити у якусь цистерну і призвести до жахливих наслідків, а люди навіть не знали, що в разі небезпеки робити. “Через нервове напруження усі настільки виснажилися, що перестали тікати в бомбосховища. Збайдужіли навіть до смерті — нехай вже буде що буде. Родинами лягали спати в одній кімнаті — якщо загинуть, то всі разом...”, — ділиться жінка.

Сам Сєвєродонецьк зазнав незначних руйнувань, але терористи підірвали багато мостів навколо міста. Та вже можна дістатися до столиці потягом, виїхавши з Рубіжного, а звідти ходять приміські електрички. Є рейсові автобуси в Луганськ, звідки приїздять мешканці отримувати у місті пенсії. Життя потроху налагоджується, але ще не запрацювало голов­не підприємство — хімзавод «Азот». Область отримує енергопостачання від ТЕС у місті Щастя. Це єдина мережа живлення, відрізана від головної системи. А там йдуть запеклі бої і, якщо щось трапиться, Сєвєродонецьк залишиться без світла...

— Яким було ваше рідне місто до захоплення сепаратистами?

— Звичайним, тихим, аполітичним, я б навіть сказала, пасивним, але працьовитим та законослухняним.

— Чи багато місцевих жителів підтримують сепаратистські настрої?

— Є різниця у підтримці сепаратистів «до» та «після» звільнення міста. Якщо раніше їх підтримувало близько 80 відсот­ків населення, то зараз більшість займає нейтральну позицію. «Нехай приходить будь-яка влада, аби не було війни». Вій­на стала для людей таким собі землетрусом, який труснув кожного, щоб він згадав, ким є насправді. Саме життя в окупації підняло градус патріотизму, нагадавши, що ми — українці, що можемо втратити свою Батьківщину. Після звільнення вперше за роки незалежності відбувся парад вишиванок, розгортання одного з найбільших в Україні національного прапора...

— Багато людей покинули свої домівки і переїхали в інші міста? Чи були такі, хто подався до Росії?

— Бачила, як щодня по п’ять автобусів вивозили людей до Криму. Двічі проводжала знайомих до Москви. Щодня туди було по кілька рейсів. Ті, хто виїхав в Росію, приймали статус біженців і не мали наміру повертатися. Та, розчарувавшись у «гостинності» сусідів, поверталися з дітьми через дірки на кордоні або замінованими лісопосадками, бо додому їх не відпускав «братній народ». Росії було вигідно показати світові велику кількість біженців, хоча багато хто виїжджав до родичів лише на час бойових дій. З тих, хто виїхав, повернулася десь половина... Втім, Сєвєродонецьк прийняв дуже багато переселенців з Луганська, Первомайська та інших окупованих міст.

— Яка ситуація у Сєвєро-

донецьку зараз?

— Безлюдно на вулицях ночами, бо час від часу тріщать «калаші». Лінія фронту відійшла від міста не надто далеко. З мого вікна видно терикон, за яким починається місто Первомайськ, де йдуть бої. Іноді, особливо вночі, чути вибухи та постріли за Лисичанськом, поблизу Золотого. Я все ще лякаюся глухих звуків, коли щось стукне або хряснуть дверцята автівки...

*Сєвєродонецьк — саме таку

назву вживають жителі цього

міста і використовують

в офіційних документах.

—---------------13------------------------