«Торохкотіли лопатами. Думав, везуть мене закопувати...»
Громадський активіст Юрій Давлятшин розповів, як врятувався з полону терористів
Луганцю, якого терористи тримали у полоні місяць, вдалося врятуватись. Громадського активіста, 48-річного Юрія Давлятшина, викрали з власної квартири у Луганську і вивезли у невідомому напрямку. Він навіть не встиг взутися... Діти залишилися вдома самі. Чоловікові зламали ребра, щодня катували. З їжі йому діставалася хіба що каша і вода. Юрія звинувачували у співпраці з «Правим сектором» та проукраїнським батальйоном «Тимур». Волонтери «Восток-SOS» таки добилися, аби Юрій вийшов на свободу. Журналіст «ВЗ» поспілкувалася з колишнім полоненим.
Дружина Юрія, Ольга, самотужки намагалася врятувати чоловіка. Однак озброєні бойовики почали їй погрожувати, тож жінці довелося покинути Луганськ і перебратися до Львова. Ольга розповіла журналісту «ВЗ», що її чоловіка звинувачували у посібництві Національній гвардії. Начебто Юрій відкривав горища для українських снайперів під час бойових дій у кварталі «Південний», яким опікується луганець. У полоні на нього навішували інші гріхи...
Юрій виснажений. Але не падає духом. Вірить, що гібридна війна закінчиться, і Луганськ стане вільним. «На мене одягнули наручники і виштовхали з квартири, — згадує Юрій. — Я запитав: «Хто ви?». Мені відповіли: «Ми — совість...». Вивели на вулицю і кинули у багажник. Терористи торохкотіли лопатами, думав, везуть мене закопувати». Утекти від озброєних бойовиків, за словами чоловіка, було нереально. Полоненого вивезли у район селища Металіст, де раніше були військові об’єкти.
Терористи дали Юрію капці, штани і куртку. Серед найманців були переважно люди з Росії. Українців було мало. «Побачив на ремені одного з них російський прапор і все зрозумів», — каже Юрій. Свою жертву терористи спустили у підвал. Зранку привезли ще одного полоненого — Тараса зі Щастя. Повели обох на допит. Там було ще четверо ув’язнених викладачів. Запитували, чи Юрій отримував посвідчення правоохоронця. «Таке посвідчення я отримав, коли у Луганську почалося мародерство, — каже чоловік. — Ми з іншими активістами вирішили охороняти громадський порядок у місті. Мене про це розпитувала жінка у цивільному. Сказала, що не вірить мені».
Згодом полонених перекинули на іншу базу до Луганська. Били електрошокером, катували. «Я вийшов з машини першим, у спину полетів кийок. Я впав. Один з терористів наказав повзти по-пластунськи. Їх вишикувалося з автоматами чоловік із двадцять. Кричали, що ми «правосеки». Ми заповзли у гараж, там нас закрили. Звідти чули вибухи та постріли, що лунали у місті».
Про перші дні полону чоловік смутно пам’ятає — його постійно били. Коли терористи напивалися, піднімали своїх жертв уночі та знущалися. Вимагали, аби ті підтвердили, що служили у батальйоні «Тимур». Запитували, які у них зв’язки, яке мають завдання. Згодом винесли вирок: «Розстріляти!».
«Що це за батальйон?» — питаю. «Тимур Юлдашев — громадський активіст, спортсмен. Сформував батальйон для охорони громадського порядку. Але його одразу забрали сепаратисти. Він пробув у полоні півтора місяця. Я з ним після звільнення зустрічався у Дніпропетровську, у лікарні. Розповідав, що утік з полону разом з другом».
Коли бойовики заходили у гараж, полонених змушували повертатися обличчям до стіни. Руки тримати за спиною. «Це 37-й рік, — каже Юрій. — Людей, з якими я сидів, здавали сепаратистам їхні сусіди”. У сусідньому боксі сидів з Юрієм Володимир Семистяга, історик з Луганська. У нього вдома знайшли українську атрибутику. Терористи погрожували, що тепер його годуватимуть прапорцями. Юрія за його українську позицію здав «колега», з яким займався громадською роботою... Бойовики агітували полонених, аби переходили на їхній бік. «Ми приїхали з Росії вас захищати. А ви тут відсиджуєтесь», — гнівно заявляли.
За той час, що Юрій був у полоні, чоловік із двадцять вирвалося з цього пекла. За деяких звільнених платили викуп (60 тисяч доларів і більше). Дружина Юрія такої суми не мала... Чоловік до останнього не вірив, що його відпустять. З полону Юрія вивозили на машині. Заспокоївся тоді, коли побачив на блокпостах, у районі селища Щастя, українські прапори...
Батьки Олі нещодавно також утекли до Львова. Мама розповідала, як усі сусіди під час бомбардувань спускались у підвал і там сперечались, хто за Україну, хто за Росію. Один сусід вигукував: «Я все одно знаю, що Росія нас врятує. Я тебе першу здам!».
«Як можна жити з такими людьми? Коли викрали мого чоловіка, мені хотілося померти. Стільки людей мені допомагали у цій ситуації! Більшість з них я навіть не бачила, спілкувалися телефоном. Вони стали мені ріднішими, ніж половина контактів у моєму мобільному», — каже Оля. Чотирирічна донька Давлятшиних, коли дізналася, що тата відпустили, схопила свою футболку, почала ридати від щастя.
