У Німеччині Діані подарували право на життя. В Україні вона не має де жити...

У шестирічної Діани не по-дитячому дорослі оченята. Якщо до них не придивлятися, дівчинка нічим не відрізняється від своїх ровесниць. Спілкуючись з нею, сторонні люди не здогадуються, що маленькій красуні доводиться постійно боротися за своє життя. Тим часом мати Діани, пані Люба, мусить відвоювати ще й право дитини на житло...

Діана народилася зі страшною вродженою хворобою — атрезією стравоходу. У дитини від народження був відсутній стравохід. Отож годувати з першого дня життя дівчинку мусили через введені у тільце трубочки. Мати Діани, Любов Гарасим, виховує доньку самотужки. Про колишнього чоловіка згадує неохоче. Каже, почав випивати та розпускати руки, ще коли ходила вагітною. Коли ж народилася хвора донечка, взагалі пустився берега. Жінка розлучилася з непутящим чоловіком та навіть не подала в суд на виплату аліментів. “Не хочу, — пояснює, — аби він міг сказати, що Діана — його донька, коли вона виросте”.

Лікування доньки, точніше, підтримка її життя, потребували значних коштів. Якби не добрі люди, Діана до своїх шести років просто не дожила б. Хтось порадив пані Любі створити сторінку Діани у соціальних мережах. Незабаром ця сторінка об’єднала сотні людей, які хто чим міг допомагали дитині. Гурток друзів Діани допоміг назбирати 38 тисяч євро, необхідних для проведення операції у Німеччині. Хірурги дитячого шпиталю міста Кельна зробили чудо — підтягнули шлунок дівчинки до горла, щоб Діана могла без шлангів приймати їжу. Та поки дівчинка росте, мусить кожні півроку на кілька днів лягати у німецький шпиталь. Шлунок під час росту розтягується, і лікарі мусять його час від часу вкотре підтягувати до горла...

До останнього часу пані Люба працювала на Львівському автобусному заводі маляром. Зараз мусила кинути роботу. Отож маленька сім’я живе на 950 гривень пенсії, яку пані Люба отримує на доньку-інваліда. Цих грошей не вистачає навіть, щоб платити за кімнату, яку пані Люба мусить орендувати. Допомогти жінці вирішив трудовий колектив. 28 січня 2010 року адміністрація та профком ТзОВ “Львівські автобусні заводи” ухвалили рішення про надання Любові Гарасим кімнати у заводському гуртожитку, що на вулиці Кульпарківській, 139. 10 березня 2010 року пані Люба отримала ордер для вселення у цю кімнату, в якому вказувалося: “Цей ордер є єдиною підставою для вселення на дану житлову площу”.

Кімнатка, в яку пані Люба та Діана мали заселитися, розташована у блоці зі ще трьома кімнатами. Душова, туалет, кухня — спільні. Сусіди по блоку зустріли нових мешканців у штики. Вони унеможливили спільне користування “вигодами”, а згодом подали позов до суду — про визнання ордера, який отримала Любов Гарасим, недійсним.

Боротися із заселенням у гуртожиток Любові Гарасим та її доньки почала також далеко не заможна родина. Жінка, яка жила у блоці зі своїми рідними, працювала на автобусному заводі до 2004 року, поки не потрапила під скорочення. У цій родині також виховували дитину-інваліда, яка, за висновками експертів Львівської обласної психіатричної лікарні, не могла жити в неізольованій квартирі. Спочатку ця родина займала дві кімнати блоку. Згодом заселилася у третю та почала претендувати на четверту кімнату. Ту саму, на яку отримала ордер Любов Гарасим. Дитина-інвалід на той час померла. За словами сусідів, зараз у блоці живе лише одна жінка...

Судові процеси між двома родинами за право на проживання на кількох квадратних метрах гуртожитку тягнулися довго. 6 грудня 2013 року Франківський районний суд міста Львова, розглядаючи позов опонентів пані Люби, ухвалив рішення, яким визнав ордер Любові Гарасим на заселення у кімнату гуртожитку недійсним. Пані Люба впала у відчай. Бо грошей для оплати послуг фахового адвоката не мала. Та знову допомоги добрі люди, які опікувалися Діаною.

Хтось порадив Любові звернутися до адвокатського бюро “Чліянц”, яке свого часу заснував нині покійний легендарний адвокат Арам Чліянц. Його наступники взялися захищати інтереси Любові та Діани Гарасим безкоштовно. Щоправда, ознайомившись з рішенням Франківського районного суду, правники чесно попередили жінку, що шансів виграти цю справу майже немає. Адже рішення райсуду, здавалося, на перший погляд, відповідало всім вимогам чинного законодавства. Проте, ретельно вивчивши всі законодавчі акти, адвокати знайшли можливість оскаржити рішення районного суду. Суддя, виносячи це рішення, вважали правники, керувався законодавством щодо заселення у квартири. А в позові йшлося про заборону заселення у гуртожиток, який підприємство ще не передало у власність міста.

Цими днями колегія суддів у цивільних справах Апеляційного суду Львівської області своїм рішенням скасувала рішення Франківського райсуду, чим дала право пані Любі та її доньці заселитися в спірну кімнату гуртожитку. Захистивши право Лобові Гарасим на житло, судді Апеляційного суду зазначили: “Позивачі (родина, яка не дає пані Любі вселитися. — Авт.) користуються житловою площею у наданих їм двох окремих житлових кімнатах, що є самостійними об’єктами права. Їхні права ніким не порушені і не оскаржуються. Права на використання інших житлових приміщень вони не набули. Висновок суду першої інстанції щодо порушення прав позивачів — передчасний і необґрунтований. Адже інші вільні приміщення в блоці не становлять однієї квартири чи єдиного житлового приміщення...”.

Після винесення цього рішення пані Люба отримала змогу заселитися у кімнату гуртожитку. Та наразі зробити це їй не дають сусіди. “Цього року Діана піде до школи, — зіт­хає пані Люба. — А ми так і не маємо даху над головою. Мусимо мати з донькою власну кімнатку. Бо Діана — дуже приязна. Мріє мати друзів, добре ставиться до людей. Боронь Боже, хтось пригостить її, скажімо, цукеркою. Для Діанки ця цукерка може стати смертельною отрутою”.