Молитву «слухають» нечуючі

Якось побачила у церкві, як за священиком сурдоперекладач «дублює» молитву тим, хто не чує. Виявляється, замість сурдоперекладача молитву для осіб з вадами слуху може привести священик. В отця Михайла Фенканіна (на фото), який народився і виріс у Польщі, — чудовий слух і добре серце. Священик опанував мову жестів і тепер доносить слово Боже до кожного, хто має проблеми зі слухом.

— Як сталося, що людина, яка народилася і виросла у Польщі, опинилася в Україні і стала священиком?

— Я виріс у греко-католицькій родині у Польщі. Старше покоління у моїй родині було переселене з Лемківщини під час операції “Вісла” у невелике містечко Битів під Гданськом. У Битові була греко-католицька церква, батьки нас виховували в українських традиціях. Коли навчався у школі, прислуговував священикові, мріяв і сам колись стати духовною особою. А коли до нас приїхав священик зі Львова, розповів йому про своє бажання присвятити своє життя Церкві. Священик запропонував вступати у Львівську духов­ну семінарію. Мені тоді було 18 років.

— І вас, поляка, відразу прийняли?

— Пригадую, ректор семінарії отець Богдан Прах сказав, що не знаю української мови. Було соромно, але то була правда, бо спілкувався українською на лемківський лад з польським акцентом (сміється. — Г. Я.). Почав вивчати українську мову, бо поставив собі за мету вчитися у Львові. Попри те, що у нашій родині п’ятеро дітей, батьки переживали, що їду вчитися в іншу країну, але водночас були горді з того, що їхній син буде вчитися у рідній Україні.

— Під час навчання у семінарії вив­чали мову жестів?

— На третьому курсі поїхав в англомовний табір, де зустрів волонтера — священика зі Штатів, який працює з нечую­чими. Отець навчив нас розмовляти мовою жестів. Коли повернувся на нав­чання, вирішив серйозно досліджувати цю тему, бо бачив повний занепад в Україні мови жестів. На прохання митрополита Ігоря я залишився у Львові і відправляю Службу для людей з вадами слуху і таких, що не чують.

— Як довго вивчали мову жестів?

— Спочатку мову жестів вивчав у Польщі. Це був перший ступінь мови жестів польської мови. Бо мова жестів у кожної краї­ни — своя. Більше того, є “розмовна” і літературна. І навіть у кожної країни є свій діалект. Довершував навчання в університеті імені Адама Міцкевича у Познані. Лише тоді повернувся до Львова.

— Є спеціальна церква, куди приходять люди з вадами слуху?

— Відправляю у монастирі сестер-студиток щонеділі і у великі свята, якщо випадають на будні. Сюди приходять нечую­чі з усього Львова. У місті налічується понад тисяча осіб з вадами слуху. До церкви на молитву приходять 50 осіб.

— Чому так мало?

— Можуть бути іншого віросповідання, є такі, що не вірять у Бога. І багато є таких, що не мають інформації, де можна “послухати” спеціальну Службу. А ті, хто є нашими парафіянами, знають, що у монастирі сестер-студиток дають шлюб мовою жестів, тут можна охрестити дитину. Діти з вадами слуху йдуть у нашій церкві до Першого Причастя. Служба для нечуючих відрізняється від традиційної, я стою обличчям до парафіян, а не спиною. Я ж доношу їм молитву мовою жестів.

— Не було бажання з таким багажем знань повернутися до Польщі?

— Спочатку дуже сумував за домом. Але коли приїжджав до Польщі на канікули, постійно думав про Львів. Хотів жити в Україні і одружитися з українкою.

— Знайшли українку?

— Аякже! Моя дружина — львів’янка.

— Як батьки поставилися до того, що їхня невістка — українка?

— У Польщі старше покоління ще має жаль на українців через певні події. І не сприймають, коли поляки беруть собі пару з України. Ми, молодь, ламаємо ці стереотипи. Мішані подружжя — великі проблеми. Постає питання, у якій церкві — римо-католицькій чи греко-католицькій — брати шлюб, де хрестити дитину, куди піде до Першого Причастя. Але батьки моє одруження з українкою сприйняли з задоволенням.