Оксана Максимишин-Корабель: «Взяла до рук зброю. Це були ручка і папір...»

Рядки цього вірша можна побачити у ролику у пам’ять про загиблих Героїв. Його зі сльозами на очах зачитувала співачка Руслана зі сцени Майдану. Вірш зачепив серце кожної матері... Журналіст «ВЗ» розшукала Оксану Максимишин (на фото), яка живе у Португалії. Вона розповіла, що їй довелося пережити на рідній землі сім років тому. І що відчувала, коли писала вірш.

«Забути не можу, як вночі по пацієнтах лікарень повзали таргани. Як люди залазили у борги, аби купити дорожезні ліки. Як лікарі ходили за тобою і підставляли кишеню, аби ти поклав у неї хабара. У лікарні не було ні обладнання, ні медикаментів. Це був початок кошмару, який звався українська медицина. Діагноз прозвучав як вирок — ниркова недостатність. Щодня мені ставало гірше. Були витрачені усі гроші: гроші батьків, родини та друзів. Вони усі боролися за моє життя і, як могли, витягали мене з лап смерті».

Єдиним виходом для жінки був гемодіаліз (апарат штучної нирки). Місць у відділенні лікарні катастрофічно бракувало. Лікарі розводили руками, на запитання «що робити?» пані Оксана почула: «Вмирати або чекати, поки хтось помре...». У лікарні — антисанітарія, пліснява, бруд. Люди помирали як мухи...

«Надії на життя — жодної. Розпач і приреченість в очах кожного пацієнта. Я перестала спати, постійно кашляла, гемоглобін впав до критичної позначки 30. Хотіла одного: щоб цей жах якнайшвидше закінчився».

Дочка пані Оксани була студенткою університету. Цілодобово доглядала маму. Одночасно штудіювала право і на відмінно складала усі іспити. «Пригадую очі свого чоловіка, який за одну ніч став сивим. Його одна фраза підняла мене з ліжка: «Як хочеш, можеш вмирати, але знай, за тиждень я також умру. На кого дитину залишимо?». Мама і тато наказували: «Вставай, ти зможеш!». І я пішла. Крок за кроком. Випила води, вкусила шматок хліба. Донині пам’ятаю цей смак. Лікарі довго боролися за моє життя! Тоді твердо вирішила: будь-якою ціною вирвуся з цього зачарованого кола».

Після того, як почала ходити, поїхала у Польщу на лікування (потрапила у Жешуві у відділення нефрології). Лікуючий лікар запитала: «Пані, з якого концтабору вас випустили? У нас немає пацієнтів з гемоглобіном 30. Усім підколюють дорогі медпрепарати. Наші пацієнти працюють і ведуть нормальний спосіб життя. Молодим роблять трансплантацію нирки, і вони забувають про свої проблеми». За лікування у Польщі треба було заплатити 30 тисяч злотих (на той час 90 тисяч грн.).

«Таких грошей я не мала. Чоловік поїхав на роботу у Португалію. І тут у моєму житті з’явився ангел-охоронець на ім’я Здіслав — поляк, з яким була знайома з часів журналістської діяльності. Зателефонувала йому, розповіла про безвихідь. Його сім’я прийняла мене як рідну. Процедуру гемодіалізу я проходила тричі на тиждень у місті Ярославі».

Це була нова сторінка у житті Оксани Максимишин. Вона часто їздила в Україну. Тричі на тиждень проходила процедури у Польщі. І так майже чотири роки. Чоловік забрав пані Оксану у Португалію. У цю країну закохалася з першого погляду. «Пригадую, як було смішно, коли серед потоку незрозумілих слів впізнавала таке рідне українсько-польське «курва» (з португальської — поворот). Як підскакувала з несподіванки, коли знайомилась з чоловіком на ім’я Руй (буква «р» у них вимовляється подібно до нашої «х»). Медицина у Португалії — на вищому європейському рівні. Тут викоренили хабарництво. Місцеві розповідають, лікарів «пачками» садили у тюрми. Тепер тут ніхто навіть шоколадки не бере».

Там, на чужині, дуже сумувала за дочкою, батьками, друзями. Тоді й почала писати.

29 листопада — мирна демонстрація в Україні. «Януковицькі васали підступно кинулись на студентів, — пригадує Оксана. — Я ридала. Потім впала у ступор. Врешті-решт взяла до рук зброю. Це був папір і ручка. Написала вірш «Пишаюся тобою, мій Народе». Присвятила вірш Руслані, українському козакові Михайлові Гаврилюку, автомайданівцю Дмитру Булатову... У соцмережах мене бомбили тролі: «Бандеровка, мы тебя достанем». Українська діаспора у Португалії двічі на тиждень проводила віче. Люди виходили під посольства України і Росії, вимагали у послів засудити злочини проти україн­ського народу. У мене є вірш: «Немає москалів між нас, нема бандерів, а є — знедолений вкраїн­ський люд. І купка є міжгірських ненажерів, захочуть — милують, а схочуть, то й уб’ють».

Коли убили Сергія Нігояна, на світ народився вірш: «Мені наснилось, що вони зустрілись, убитий в Крутах й вірменин Сергій...». «Потім хотілося відімстити «беркутні». Монолог батька беркутянина написала на одному диханні. На мою елект­ронну скриньку надходили сотні листів. Дівчата з Яворівщини повісили листочки з віршами на головну революційну ялинку. Переписували від руки і передавали хлопцям на Майдані».

«Вбили Михайла Жизневського, замордували Юру Вербицького, похоронили мого земляка Романа Сеника. Було страшно за хлопців. Уявила, як падають з розпачу на труни їхні матері. На світ з’явився вірш «Мамо, не плач...».

«Переоцінка цінностей у моєму житті відбулась сім років тому. Тоді я померла перший раз, ожила і зрозуміла багато речей. Усе земне — суєта суєт. Храми потрібно будувати у своїй душі. Бо Бог запитає, ой запитає»...