На світ дивилися з каналізаційного люка...

Вони мешкали у... каналізаційному колекторі, неподалік СБУ, що на вул. Братів Тимошенків, 4. Двоє чоловіків, жінка та діти: десятирічний Ігор та п’ятирічна Марія. До Львова сім’я ромів приїхала із Закарпаття, зі села Холмок. Збирали металобрухт, за ці гроші жили... Документів на дітей дорослі не мали, тож малих забрали до притулку, що на Левандівці. Мама обіцяла повернутися. Минув місяць, але свідоцтва про народження вона так і не привезла. Журналіст «ВЗ» навідалася до притулку.

Начальник Франківського райвідділу соціальної роботи Львівського міського центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді Ростислав Микула каже, за десять років роботи у соціальній службі не бачив, аби хтось жив у каналізаційному колекторі. Там — теплотраса, труби, всередині невеличкий бункер. На вулиці роми розпалювали вогонь, варили їсти. «Чимало циган час від часу осідає у Львові неподалік залізничного депо, у парковій зоні на Левандівці. Доїжджають туди електричками, сплять під вагонами... Міліція їх відловлює», — розповідає пан Микула. (Найбільше циган на вокзалі можна побачити влітку та восени, час від часу з’являється циганський табір на Білогорщі. — Авт.). За словами чиновника, якщо мати не привезе підтверджувальних документів на дітей, їхню долю вирішуватимуть Закарпатський та Львівський відділи у справах дітей. Перебувати у львівському притулку знайди можуть не більше трьох місяців.

Директор притулку Світлана Гаврилюк каже: «Чотири-п’ять років тому притулок був переповнений. Торік до нас потрапило 111 дітей. Зараз перебувають дванадцять дітей, ще четверо проходять медогляд. Жебракують на вулицях Львова переважно цигани. Причини, чому діти опиняються у нас, — різні. Хтось втік з дому через непорозуміння з батьками чи опікунами. В інших — проблеми з навчанням. У декого комп’ютерна залежність. У нас є хлопець, який написав зая­ву, аби його батьків позбавили батьківських прав. На думку сімнадцятирічного хлопця, батьки неналежно приділяють йому увагу. Мамі до нього байдуже. «Я ремонтую машини, — пояснює свій вчинок Володя. — Ні мама, ні вітчим не працюють. Я приношу гроші, але зранку — канапка з чаєм і ввечері те саме. Мама щодня купує вітчиму сигарети і пиво. А той б’є молодшого брата»...

Світлана Гаврилюк каже, є у притулку хлопчик, у якого тато п’є, мама — невідомо де. Максимко — Боже дитя. Такий гарненький! Великі сумні оченята... «Часто до нас потрапляють діти із дуже забезпечених сімей, батьки не можуть дати із ними ради, — каже директор. — Батьки не знають, як виховувати власних чад. Купують їм дорогий одяг, мобільні телефони, возять на дорогих машинах, у результаті, діти заявляють, що ненавидять власних батьків».

У деяких сім’ях, за словами фахівців, батьки виховують дітей аж занадто суворо, і ті «відриваються» у колективі, або на вулиці, стають неконтрольовані. Або батьки настільки зайняті на роботі, що абсолютно не приділяють уваги власним дітям. Одне про одного не знають нічого! У 2000-х роках у кризових сім’ях були інші проблеми. Чимало родин не мали роботи. Батьки зловживали алкоголем, діти змушені були жебракувати. Перехожі давали милостиню... Цю проблему довелося вирішувати. У той час були створені дитячі притулки для тимчасового перебування таких дітей. Найбільша проблема — із циганчатами. Зазвичай такі діти мешкають на вулиці просто неба, або у таборах у якихось халупах. Коли чиновники повертають їх батькам — порушують права дитини, адже належних умов для проживання цим малюкам батьки не забезпечують.

Простягаю Марії руку, вона подає свою. Усміхається. На перший погляд дівчинка на циганча не схожа: світла шкіра, каш­танове волосся... У притулку її називають Маріко. Мала потоваришувала з Алі — хлопець утік з Сомалі, опинився у... Львові. Вилазить африканцеві на руки, охоче з ним бавиться.

Усі діти чистенько одягнені, сорочка на Ігореві випрасувана. Він, напевно, у житті такої не носив! Ігореві дещо переляканий. Українською розмовляє, але небагато, переважно ромською. Заходимо із дітьми у клас. Ігор розповідає про життя у каналізації. За його словами, у ямі навіть ліжко було. Горіла свічка... Мама на вулиці варила... борщ на вогні. «Коли цих дітей привезли, вони були брудні. У малої вся голова була в клею і фарбі. Хтось пофарбував їй волосся», — розповідають діти з притулку.

Біля Ігоря сидить ще один циган (швидко перекладає з української на ромську). За словами хлопчика, на Закарпатті у нього є дім. Правда, скільки там живе людей, не може відповісти. Каже, у нього є старші брати і сестри. У Львові вони — три місяці. «Мама кілька разів за ними приходила, — пояснює пані Світлана. — Приносила довідку, яка не відповідає їхньому віку. Можливо, це довідка її молодших дітей»... Ігор у школу ніколи не ходив, хоча за віком мав би бути у третьому класі. Сидіти за столом ні він, ні його сестра не вміють. Видно, що ніколи стола і не бачили... Так само, як і іграшок. Хлопця вчать читати і писати. Таке циганське життя...