Передплата 2024 «Добре здоров’я»

Микола ВЕРЕСЕНЬ: «Не хочу бути «гаварящою головою»

Ведучого Миколу Вересня глядач впізнає одразу, почувши лише півфрази, побачивши один лише жест.

Навряд чи український медійний простір знайде ще одного настільки харизматичного та сміливого журналіста. Проте навіть епатажний Вересень зізнається, що працювати на українському ТБ стає дедалі важче — робота зводиться до виконання вказівок продюсерів. Про своє «генетичне бунтарство», про літературні смаки та відмову від «Табу» ведучий розповів в ексклюзивному інтерв’ю «ТелеЗамку».

— Пане Миколо, як трапилось, що у зразковій сім’ї відомого науковця виріс настільки бунтівний син?

— Сам себе про це часто питаю. Це неправда, що діти інтелігентних батьків бунтують задля протесту. Ні, більшість живе як годиться… Просто трапляються такі собі «генетичні бунтарі». Я з народження поводився виклично, відгороджувався від усіх, на відміну від мого скромного брата. Мабуть, у моєму роду був цей ген — століттями дрімав і раптом дістався мені.

— Це завдяки «генетичному бунтарству» ви потрапили свого часу до редакції Бі-бі-сі, відкрито говорили про Чорнобиль, чого ніхто не міг дозволити собі в Радянському Союзі?

— І це теж для мене загадка. Тоді після кожного робочого дня у мене піднімалась температура до 40 градусів. Так організм переживав мою радикальну діяльність. Але чому наступного дня я знову йшов записувати передачу — не міг пояснити тоді, не можу й зараз. Боявся страшенно, але йшов. Мабуть, не усвідомлював усіх наслідків. Я був, висловлюючись по-молодіжному, «лохом», хлопцем, котрий не все розумів. Я ж не дисидент. Бо коли ти дисидент, тобі водночас і легко, і важко: важко, тому що усвідомлюєш усі наслідки, а легко, бо маєш друзів і підтримку.

— Проте історія вам посприяла…

— Думаю, якби не ГКЧП і перемога демократичних сил, то був би у Сибіру.

— Чому вирішили зв’язати життя з журналістикою, за фахом же ви історик?

— Не міг припустити, що буду журналістом. Любив історію, займався улюбленою справою… Але якби не Горбачов і пропозиція від Бі-бі-сі, то зі своїм характером, мабуть, спився б — не впевнений, що вийшов би з мене науковець. Мені було 28 років, коли зголосився стати журналістом Бі-бі-сі. Припускаю, такі пропозиції робили багатьом, але всі боялись. Тобто, з одного боку, мій дебют у журналістиці — цілковита випадковість. Але, з іншого, в мені завжди була присутня якась цікавість. Наприклад, чогось же я поперся з батьком у Чорнобиль. Цікавість — надважлива риса для журналіста.

— Мабуть, коли прийшли працювати на телеканал, у вас була вседозволеність?

— Журналіст має право обговорювати ту тему, яку захоче. А якщо йому не дозволять обирати певну тему, то принаймні повинні обґрунтувати, чому. Першим моїм вчителем був Девід Мортон — шеф Євразійської служби Бі-бі-сі. Він наголошував: перш ніж переконувати людей, що їм потрібно почути якусь інформацію, повинен довести необхідність цієї інформації собі. Також вдячний телеканалу «1+1», зокрема Олександру Роднянському, за те, що переконав мене відійти від суто політичних тем, якими займався до того. Це тепер я розумію, що політична журналістика — найпростіший напрям, а найскладніше працювати у сфері культури: описати словами оперний спів зможе далеко не кожен.

— Вас вважають майстром ток-шоу, спеціалістом з авторського інтерв’ю. Що робите, коли трапляється складний співрозмовник?

— Бувають такі співрозмовники, на яких не знаю як реагувати. Коли людина відповідає, що два на два дорівнює п’ять, я ще можу врятувати розмову. Але якщо мені кажуть, що два на два дорівнює двадцять вісім цілих і три десятих, тоді я «вмираю». Востаннє, коли мені трапився такий розумник, я перервав розмову і пішов. Співрозмовник запевняв мене, що причина зацікавленості Америки Сирією полягає у тому, що «Сирія є африканською країною і має поклади питної води під Сахарою». Не можу витримати 100% брехні.

— Це був хтось із політиків?

— Гірше. Це був політолог. Моя старша доня, навчаючись на факультеті міжнародних відносин в київському університеті, жартувала, що їм у дипломах пишуть «юрист», «економіст»… А коли студент ідіот, то пишуть «політолог».

— Вашим донькам дошкуляла чи допомагала слава Миколи Вересня?

— У паспорті я Ситник. Тому вчителі та викладачі доньок ні про що не здогадувались. Принаймні старшій пощастило, бо до молодшої доньки я ходжу в школу на батьківські збори.

— Хто впливає на ваш імідж?

— Немає ніякого іміджу. Захотів сережку у вухо, от я й повісив. Захотів надягти червону сорочку під час Помаранчевої революції — і одяг… А пізніше зрозумів, що її не можна знімати (сміється. — О. Г.). У мене таких сорочок було дві, я їх по черзі міняв. Якось обидві опинились у пральній машині, тому одягнув білу сорочку. Розгорівся скандал, бо люди сприйняли це як знак. Довелось запевняти глядачів, що нічого особливого не сталося, просто чисту сорочку захотів одягти.

— А звідки поставлений голос?

— З Бі-бі-сі. Намагався перейняти їхні високі стандарти, тренувався з мовленням, калькував манеру сидіти… Це я в собі виплекав. А імідж — пострадянський маразм. Людей неможливо надурити штучним способом.

— Чого навчаєте студентів?

— Навчання як такого немає, є спілкування. Раджу студентам, які книжки читати. Причому книжки не з журналістики, а ті, які дають розуміння світу і себе. Щоб стати хорошим журналістом, потрібен колосальний життєвий досвід. Журналіст повинен розуміти світ, у якому він існує. Ви не зможете описати любові, якщо не пережили її. Чому шоу Опри Вінфрі має таку популярність? Бо вона пропустила крізь себе біль та страждання. Саме тому глядач вирішує, що ця тітка його розуміє, та довіряє їй.

— Чим «Табу» 2012 року відрізнялось від «Табу» 1997 року, що ви вирішили покинути проект?

— В оновленому «Табу» мене не було. Колись я відповідав за усю програму: усі помилки були моїми, і усі перемоги були моїми. Зараз же продюсери визначили кожен мій крок: ніякої імпровізації, тексти розписані посекундно, а їх зміст нагадував ідіотський анекдот. Моїм завданням було освітити увесь цей абсурд своєю фізіономією. Вперше в житті мені не хотілося йти на роботу. Врешті повідомив, що так справи не підуть і «гаварящої голови» з мене не вийде.

— Згадували про книги для студентів, а що з прочитаного вплинуло на вас?

— На кожен період життя є різні книги. За останній рік мені сподобався переклад з французької російською (українською мовою наразі не переклали) “Благоволительницы” Джонатана Літтелла. Розповідь ведеться від імені есесівця про те, що він робив в Україні та Росії під час Другої світової. Це непросте чтиво: розстріли, трагедія на трагедії...

До цього літа вважав Достоєвського поганим письменником. “Ідіота” читав чотири рази, і тільки вп’яте він сподобався. А от Толстой — досі у моєму списку поганих письменників, але тепер не виключаю можливості, що, прочитавши його за рік-два, зміню свою думку.

— Читаєте електронні книги?

— Виключно в паперовому варіанті. Я — старорежимний, до комп’ютера як до джерела інформації доторкнувся з нагоди смерті Кім Чен Іра. Мені стало страшенно цікаво, що відбувається в Північній Кореї. Тепер інколи зазираю до того пристрою. Дивлюсь, що робиться у світі. Жахаюся.

Часто ображаю Всесвітню мережу, це вже перетворилося на маніфест. Річ у тім, що коли я був юнаком, то розумним вважався той, хто усвідомлював, що дурний. Тобто ми мали клепку, що якщо чогось не знаєш, то краще помовч. А коли я занурююсь в усе це «Інтернет-життя», то бачу сотні ідіотів, котрі вихваляються своїм незнанням: «Зверніть на мене увагу, я — невіглас, не читаю книжок, у моїх реченнях немає причинно-наслідкових зв’язків, не вмію грамотно писати». Це катастрофа! Я не можу цього зрозуміти!

— Можливо, у наш час модно вважатися дурнем, але всемогутнім…

— Якраз ця тенденція для України, що має таких співаків, таких журналістів, таких політиків чи таких футболістів, закономірна…Звичайна людина на них рівняється, мовляв, а чому я не можу? Популяризація «дурості проте всемогутності» — це, зокрема, гріх засобів масової інформації. Бо ЗМІ висвітлюють цих людей і таким чином ставлять їх у приклад іншим. Людей цікавить, як такий персонаж міг стати відомим, багатим чи популярним? Наприклад, усім зрозуміло, чому Білл Гейтс або Генрі Форд стали багатими, їхні прізвища у західному світі перетворились на щось більше, аніж означення певної людини. А що стоїть за прізвищами українських олігархів? От і виходить, що в Україні невігласами бути модно, а тим паче дуже легко… Кожне ПТУ стало університетом, ми — «нація вищої освіти». Усі з вищою освітою, тільки думати ніхто не вміє.

— Як ставитесь до думки, що українці не читають?

— Існують чіткі статистичні дані, які стверджують, що українці читають, щоправда, в п’ять разів менше, аніж англо-сакси. Якщо англієць читає на рік п’ять книжок, то українець — одну. Особисто я не бачу трагедії в кількості прочитаних книжок чи у відсутності звання «найбільш читаючої країни у світі». Набагато страшніше, на мою думку, те, що українці не думають, а відтак вже й не читають, не дивляться правильне кіно…

— А буває «правильне кіно»?

— Завжди є правильне кіно. Існують хороші приклади в американському, французькому кінематографі…Не рекомендував би переглядати тільки сучасні російські стрічки, бо це таке собі «дитяче кіно»: маленькі хлопчики повилазили на іграшкові танки і уявляють, що усе по-дорослому.

— Маєте досвід зйомок в кіно. Чи є режисер, у якого б погодились зніматися знову?

— Нічого не планую наперед, але завжди відгукуюсь на пропозиції. Я такий собі «Містер «Так» — обожнюю працювати, стовідсотковий трудоголік.

Довідка «ТелеЗамку»

Микола Вересень народився у Києві 5 січня 1960 року в родині відомого ботаніка, академіка НАНУ Костянтина Ситника. Закінчив історичний факультет Київського держуніверситету імені Тараса Шевченка та аспірантуру Інституту історії НАН України. Працював археологом-реставратором, моряком далекого плавання і викладачем історії у педучилищі. 1989-2001 рр. — кореспондент російської й української редакцій Всесвітньої служби Бі—бі—сі. 1994-1995 рр. — готував репортажі для інформаційно—аналітичної «Післямови» Олександра Ткаченка. 1996-2001 рр. — автор і ведучий проектів «Телеманія», «Табу», «Без табу», «Особливий погляд», заступник генпродюсера на «1+1». З 2004 р. — ведучий програм на «5 каналі», К1, «Першому Національному», радіо «Ера-FM». Зіграв головну роль у фільмі Ігоря Подальчука Las Meninas, бере участь у спектаклях за творами Леся Подерв’янського «Павлік Морозов. Епічна Трагедія» та «Сни Васіліси Єгоровни». З кінця 2012¬го і до середини 2013 року вів оновлений проект «Табу» на «1+1». Викладає у Київському національному університеті культури і мистецтв, в Інституті кіно і телебачення. Веде ток-шоу «Без кордонів» на радіо «Ера-FM». Одружений, має доньок — Олександру (1981 р.) та Роману (1999 р.).