Коти у Котах, у Верблянах – верби

Дорога через село Лозина Яворівського району вперлась у тупик — у ворота приватного обійстя. Вийшов господар. Слово за слово — і от вже ми на подвір’ї роздивляємось, які у господаря Федора Петровича цесарки гарні. М’ясо цієї птиці, каже він, за багатьма показниками вважають кращим м’ясом домашньої птиці. Колись нею харчувалася партійна номенклатура. А тепер розводь, хто хоче, не лінуйся — матимеш дієтичні м’ясо та яйця. У пташнику господаря — ще й кумедні чорні кури у «панталонах» прогулюються. Вони так і називаються по-простому — «панталонниці».

На пташиному подвір’ї — ідеальна чистота. На патичках крутяться під повівами вітру пластикові пляшки з віконцями-отворами. Мали б відлякувати горобців, але сірі нахаби вже звикли до цього звуку, вони нічого не бояться. «Горобців теж годуємо», — жартує господар. Живуть з дружиною у Лозині від ранньої весни до пізньої осені. Прощаємось, отримавши у подарунок купку китиць стиглої калини та грушок. Оце вам і «заїхали не туди».

При дорозі пасе корову з теличкою старша пані, Стефанія Червінка. Каже, що тримає корову Красулю, теличку (ще ніяк її не назвала) і десятеро курей — і самій є що їсти, і є що дітям дати, коли вони приїжджають… Дітей у пані Стефанії четверо. Є і внуки. Вона — корінна мешканка Лозини, народилася у тій самій хаті, що й зараз живе,

81 рік тому. До старої хати прибудували нову, а земля та сама, де колись маленька Стефа вчилася ходити. Добре пам’ятає, що таке колгоспи. Треба було 3-4 дні працювати, аби заробити один так званий трудодень. А за цей один трудодень згодом платили по півкілограма пшениці, така була платня за роботу на землі… А зараз — інша біда, нема кому на землі працювати. Молодь роз’їжджається. І п’ють по селах як ніколи дотепер. Жінки нарівні з чоловіками…

У Лозині багато Лозинських, сказала нам пані Стефанія. Ми піднялися вгору, до церкви, щоб подивитися дзвіницю, пам’ятник дерев’яної архітектури. І там, йдучи попри старий цвинтар, я звернула увагу на один напис на могилі: Лозинський Іван, дружина, син. Без імен. Пішли з життя ще «за Польщі».

На виїзді з Лозини господиня продає молоко, сметану та сир. Товар лежить на стільці біля воріт. Треба посигналити, аби продавець вийшов до покупців. Кілограм домашнього сиру —

25 гривень, дуже свіжий, солодкий. Жінка каже, що виставляє товар для грибників, які тут часто проїжджають…

Село Дубровиця. Жінка, що підійшла до паркана, називає себе Анею. Каже, що взимку живуть у Львові, а тут, у селі — від першого і до останнього тепла. Ще трошки затримаються, бо он які чудові дні стоять. Не захотіли свого часу з чоловіком продати хату його батьків. Живуть «на два доми», сільський та міський, і усе мають своє. Картопля, каже, вродила, бо поміняли навесні сорт і дали гною, усі овочі мають, по опеньки до лісу ходять… І дітям на селі добре: мають внуків та трьох правнуків. Раніше, каже пані Аня, пияки розбивали вікна, лізли досередини, а тепер повмирали, та й вікна заґратували — можна залишати хату на зиму без жодного страху.

У Верблянах зупиняємось випити кави у придорожній кав’ярні. За три кави та два морозива дівчина за шинквасом править 37 гривень. «Скільки?» — перепитуємо. — «Багато?» — своєю чергою запитує вона. Та яке ж багато! Виносить нам на вулицю, в альтанку, тацю з горнятками та креманками, і відмовляється від чайових. Де ви таке у місті бачили?..

Біля ставка у селі Котах пасуться сплутані коні. Якийсь чоловік, побачивши, що ми їх фотографуємо, підходить і сам починає розмову. Без коня нині на селі не обійтися. На 260 дворів доводиться 70-80 коней. Пан Василь теж має коня. Влітку кінь пасеться, а взимку його треба годувати. «Сіном?» — запитую. «Січкою, — відповідає, — і то бажано вівсяною, ще й буряка додавати. Бо від самого сіна кінь буде кволий…». — «Кажуть, — згадую, — що бульба цього року мало в кого вродила». — «Та яке! — відповідає чоловік. — Добра бульба. Я на десяти сотках посадив дев’ять мішків, а зібрав 110. Хіба погано?» — «То ви, мабуть, сорт поміняли», — намагаюсь сяйнути ерудицією. — «Сорт я дванадцять років тому міняв. От зараз ще буряк кормовий зберемо — і можна буде відпочивати». А далі говоримо про те, що нема зараз де працювати, лише у себе на обійсті робота є. Болісне питання. «А чого ваше село Коти називається?» — запитую на прощання. — «Бо їхав тут колись пан. Бачить — верби ростуть. То будуть Вербляни. Далі кіт йому дорогу перебіг. То будуть Коти…».

Вивертаємо з бічної на основну дорогу. При дорозі кіт сидить, мружиться на осонні. А за поворотом — ще двоє сплять на ганку. Котівські коти…

Фото автора с. Лозина, Дубровиця, Вербляни, Коти, Яворівський район, Львівська область