Наталка КАРПА: «Я чіплялася за кожну ниточку, яка могла мене привести на сцену»

У рамках Дня незалежності України уже кілька років поспіль громада з України, яка живе у Бразилії і Парагваї, проводить величезне дійство, віддаючи шану землі своїх прадідів. Дала сім концертів. Коли співала свою знамениту “Калину”, підспівував увесь зал. А одна бразилійка після виступу підійшла до Наталки і сказала, якщо у неї народиться донечка, назве її Калиною. Про шкільні і студентські роки, творчу діяльність і особисте життя Наталка розповіла в ексклюзивному інтерв’ю журналісту “ЖЖ”.

— Знаю, що ви потрапили у музичну школу зовсім випадково...

— Страшенно у дитинстві любила балет і марила ним. Бачила себе у пуантах. Коли ми з батьками гуляли містом і проходили повз Палац культури ім. Гната Хоткевича, побачили оголошення про набір дітей у різні студії. У Палаці була лише одна викладачка, яка навчала гри на фортепіано. Вона здивувалася, мовляв, така маленька, — а мені тоді було лише п’ять років, — з нею буде важко працювати. Я обурилася! Танцювати хочу, а не бренькати на піаніно. Але коли мене підвели до інструмента, тицьнула пальчиком по клавішах, мені сподобалося. Мама підіграла: “А ми тобі ще таке піаніно купимо додому”. І я “купилася”. Наступний кадр, який зафіксувала моя пам’ять: чотири дядьки на шкіряних ременях тягнуть на третій поверх додому піаніно. Я настільки бережно ставилася до інструмента, навіть коли витирала на ньому порох, робила це обережно, щоб, не дай Боже, не подряпати. І робила це щодня. Нікому не дозволяла — це була моя територія.

— То батькам додалося турбот, бо ж треба було вас водити щодня на заняття?

— У шестирічному віці я пішла у перший клас. Після школи поверталася додому, брала нотну папку і йшла на зупинку. Сама! Батьки мені показали, де сідати, де виходити... Пригадую, це був 43­й маршрут. На зупинці біля дому мама чи тато мене зустрічали. Якось взимку після уроку сольфеджіо, який закінчився близько сьомої вечора, сіла у свій 43­й. В автобусі побачила сусідку і розслабилася. В автобусі було багато людей, і я не зауважила, коли та сусідка вийшла. Не знаю, де мені виходити. Доїхали ми до кінцевої, у Брюховичі, плачу. Водій злякався, питає, де мої батьки. Коли я йому розповіла, як сама опинилася в автобусі, він посадив мене поруч і сказав: “Я буду зупинятися на кожній зупинці, а ти дивися, де твої батьки”. Мої батьки тоді мало з глузду не з’їхали...

— Займалися музикою, але піаністкою не стали. Вирішили співати?

— Подруга у школі затягнула мене у хор “Писанка”. А потім була “Галицька перлина”. Мене послухала Леся Селістра і сказала, що зі мною треба багато займатися, але її підкупило те, що свою першу пісеньку я написала сама. Разом з Лесею Селістрою ми “навчилися” співати.

— І перший ваш серйозний виступ був у ранньому віці?

— Не можу назвати свої перші виступи серйозними. Це були проби, я вчилася, долала перешкоди. Хоча вже тоді заробляла гроші (сміється. — Г. Я.). Так, батько взяв мене у 13 років на весілля — я грала на клавішних і співала. За це мені платили гроші. Могла сама собі купити чоботи, туфлі, джинси... Мої однолітки на усе це просили у батьків.

— Мабуть, хлопці залицялися, а тато — стояв на сторожі?

— Та які там у 13 років ще залицяння?! У мене ще був такий дитячий голосок. Коли настала 12­та ночі, втомлена, питаю у тата, де будемо спати. Хлопець з нашого гурту мене розчарував, мовляв, ми на роботі. Можемо грати навіть до четвертої ранку. Це було моє перше бойове хрещення. Хлопці, звичайно, залицялися. Але я ніколи не кидала інструмента і не біг­ла танцювати з молоддю. І найголовніша причина — батько завжди був поруч.

— Ваші друзі знали, що ви співаєте на весіллях?

— На початках страшенно кремпувалася. Навіть своїй вокалістці не казала. Боя­лася, бо вона мені ставить голос, ми боремося за кожен правильно заспіваний акорд, а тут я на весіллях співаю і зриваю голос. Це ж називається халтура! Вже пізніше, коли познайомилася зі своїм продюсером Ярославом, також соромилася зізнатися, що співаю і граю на весіллях. У батька було чотири талмути з піснями. Один — з народними піснями й танцями, типу вальс і полька, інший — зі сучасними, який я активно поповнювала, ще в іншому — зарубіжні пісні. В кожному такому талмуті було 300 пісень. І я їх всіх знала напам’ять! Не просто співати, а й грати!

— Як сталося, що професійна співачка йде в медінститут? Чому не в консерваторію на вокал?

— Це все забаганки моєї мами (сміється. — Г. Я.). Вона знала, яка це важка праця, бо тато — музикант, тому й хотіла мені, як вона вважала, кращої долі. Я добре вчилася, дуже добре знала хімію і біо­логію — це мої улюблені предмети. Я би навіть сказала — козирні предмети. Коли вступала у медінститут, мені не наймали репетиторів, бо хімію знала на рівні свого шкільного вчителя.

— В інституті знали, що у них вчиться дівчина, яка співає?

— На першому курсі я сама почала шукати ансамбль “Медікус”, який працював при інституті, виступала на усіх можливих концертах. Шукала шляхи на сцену, чіплялася за кожну ниточку, яка мене могла туди привести. Але і вчилася на пов­ну потужність. Недарма мені платили три стипендії: Марії Леоне, відомої канадійки, за системою якої ми навчалися в медуніверситеті, імені В’ячеслава Чорновола і третя — звичайна студентська стипендія. Мене в інституті підколювали: “Карпа, ти — куркуль!”.

— Як ви все встигали? Добре вчитися, співати, бігати на репетиції?

— У мене був шалений ентузіазм, я усього цього страшенно хотіла, тому й всюди встигала (сміється. — Г. Я.).

— А кохання? Час залишався?

— На першому курсі було дуже шалене кохання. На одній із радіостанцій Львові зустріла своє перше кохання. На жаль, цей хлопець загинув... Мені треба було зануритися з головою в роботу, у навчання, щоб це горе пережити. Наступних чотири­п’ять років у мене не було ані любові, ані захоплень. Не маючи машини, записалася на курси водіння, курси ткацтва. На третьому курсі паралельно пішла вчитися на англійську філологію у політехнічний університет. У мене було стільки занять, що я не хотіла залишати час на кохання.

— Був якийсь концерт, від якого починається ваша серйозна творчість?

— Переломним для мене став фестиваль “Молода Галичина” у Новояворівську, коли познайомилася зі своїм продюсером Ярославом. З ним вже працюю дванадцятий рік. За цей час довелося багато пережити, особливо було боляче, коли на Львівському телебаченні деякі люди казали: “Тут ви будете тільки через мій труп”, закривали нам дорогу і перекривали кисень. Ми борсалися у цьому складному шоу­бізнесі, не знали, куди йти і що робити. Не знали, де писати пісні, куди їх надсилати... Але крок за кроком, методом “тику”, почали потроху рухатися. Записали одну пісню, потім ще... Принесли на радіо, а нам кажуть: “Це — неформат”. На виступ мені пошили костюм, мені він страшенно сподобався, а з мене усі сміялися. Це вже зараз, коли у нас є свій продюсерський центр, знаю, яку пісню писати, які костюми шити, яка наша аудиторія...

— Ваша рідна сестра також співає?

— Моя сестричка Юля співає дуже гарно! Вона — колишня солістка групи “Гламур”, а зараз — керівник естрадної дитячої школи “Карпарейшн”, де навчаються діти від п’яти до 17 років. Юля не просто керує школою, вона ще й викладає уроки вокалу. У її житті сталися гарні зміни — недавно Юля вдруге стала матір’ю і подарувала нам усім ще одного хлопчика. Оскільки Ігор — чоловік Юлі — футболіст, то двох надійних гравців у своїй команді вони вже мають (сміється. — Г. Я.).

— Ви знаєте, у чому вийти на сцену, у чому ходити на вулиці. Ваш стиль одягу у повсякденному житті?

— Це те, у чому мені зручно. Але завжди мушу пам’ятати, що на мене ще й люди дивляться. Мені подобаються американські зірки, які можуть натягнуті порвані джинси, розтягнуту футболку, — і так іти містом. Але у нас інша культура. Ми — вишукані. Мені притаманна така риса, як жіночність, тому люблю носити сукні, спідницю­“олівець”, височенні підбори... Є така фраза: “Хто зійшов з підборів — зійшов з дистанції”. От я цього гасла дотримуюся (сміється. — Г. Я.).

— Тобто мокасини і “в’єтнамки” — не ваш стиль?

— Є вони у моєму гардеробі, але їх мало. Їхала зараз у Бразилію і побачила, що маю лише дві пари кросівок. Мої друзі мають по 15­20 пар, а у мене все каблуки, каблуки... Але скажу чесно: некомфортно почуваюся у мокасинах. Таке враження, що падаю назад.

— Хто вас одягає?

— Орієнтуюся на власний смак. Але є багато людей, до думки яких прислухаю­ся. Мій креативний директор Оля внесла шалені зміни у мій гардероб. Раніше я була страшенним консерватором. У моїй шафі висіли класичні костюми, сукні, дві пари класичних джинсів. Одне слово, була така собі класична дівчина (сміє­ться. — Г. Я.). Зараз надаю перевагу одягу “сексі”, але не вульгарному. Сукня, скажімо, що облягає фігуру. Також з’явилося більше модного одягу у стилі casual.

— Одяг привозите з­за кордону? Чи шиє­те?

— Багато шию в Україні. Маю кілька улюблених дизайнерів, користуюся їхніми послугами, коли йду на світські заходи. Люблю речі Роксолани Богуцької, Мальви, Крістіни Бобкової, Каменської­Кононової, Назара Хіцяка, маю кілька речей Залевського... Маю багато брендових речей.

— Коли їдете за кордон, ставите собі за мету обов’язково щось звідти привезти?

— Я — страшенний шопоголік! Навіть будучи у Бразилії, найперше поцікавилася, чи матиму вільний день для походів у магазини.

— Багато привезли звідти?

— Мало. Там шопінг — ніякий. Єдине, що там гарне, — взуття і прикраси.

— Ваша шафа чи окрема кімната, мабуть, завалена одягом?

— Окрема кімната. У тій кімнаті — семиметрова шафа­купе, окремо стоять багато коробок із взуттям.

— Як знаєте, у якій коробці шукати потрібне взуття?

— Не знаю. Постійно витягаю і починаю шукати. Спочатку підписувала: осінь­зима... Тепер не дотримуюся і цього. Все якось так стоїть хаотично. Мрію переїхати у власний будинок і мати там величезну гардеробну кімнату.

— Речі, у яких не ходите, куди діваєте?

— Я — страшенний “плюшкін” (сміється. — Г. Я.). Речі, у яких не ходжу, або переробляю, або дарую. Їхала недавно у дитячий притулок, дещо зібрала і віддала. Хоча це мені не подобається. Для мене простіше купити діткам нові речі і подарувати.

— Багато їздите, працюєте... А господиня ви яка?

— Вмію зварити зелений борщ і наліпити вареників. Навіть спекти щось (сміється. — Г. Я.). Але рідко це роблю. У мене є добра пані господиня, яка готує, варить... Коли повертаюся з дороги, телефоную їй і прошу, щоб прийшла. Деколи такі шалені графіки: приїжджаю додому втомлена, про їжу навіть думати не хочу. Вранці знову треба їхати. Здебільшого харчуюся у ресторанах, але якщо хочу домашнього, то їду до мами. А там завжди наварено­напечено.

— Знаю, що ви й досі — вільна жінка...

— О... у мене є кохана людина. Але бою­ся наврочити. Не хочу нічого казати наперед.

— Ваш коханий — це ваш продюсер?

— Та ви що? Ярослав для мене — батько, брат, друг, шалена підтримка... Це людина, яка залишається вірною мені у роботі 12 років. Якби, не дай Боже, щось трапилося у мене, — він би прийшов серед ночі. І я би вчинила так само. Він зреалізував мою мрію. Я завжди знала, що буду співачкою, будуть крутитися на радіо мої пісні, а Славік відкрив мені цей світ.

— То хто ж тоді ваш коханий?

— (Сміється. — Г. Я.). Бачу, не відстанете... Цього літа багато чого змінилося у моєму житті. Досі у мене був чоловік, з яким ми жили вісім років у цивільному шлюбі, і з яким розійшлися минулого літа. Хоча не вірю у магію цифр, але одна людина мені якось сказала, що цифри 31, 32 і 33 — мої. Не хочу розсекречувати, що це означає, але для мене наразі все здійснюється. Мій коханий живе в іншій краї­ні... Коли зійдуться усі три пари цифр — тоді я вам про все розповім.