Каша САЛЬЦОВА: Артисти – це наркомани. Виступ перед великою аудиторією – це різновид трансу

Як і будь-яку відому людину, солістку гурту «Крихітка» Кашу Сальцову сприймають крізь призму певних стереотипів і нав’язаних вітчизняними медіа рамок. На які Каша, до речі, настирливо продовжує не зважати. За законами ринку вона би мала щороку зі своїм гуртом презентувати новий альбом. Натомість за чотирнадцять років своєї музичної кар’єри Каша із гуртами «Крихітка Цахес» і «Крихітка» презентувала лише дві платівки. «Коли мені немає, що сказати, я краще напишу у twitter, ніж створю погану пісню», — говорить співачка. Вона взагалі може не віддавати всю себе музиці, а паралельно позайматися музичною журналістикою, колумністикою, копірайтерством чи здизайнувати екоторби і переконати українців носити їх замість пластикових пакетів. Не вкладалася у стереотипні уявлення й участь Каші в шоу «Зірка+зірка-2», на якому її партнером був російський актор Андрій Соколов. Інтерв’ю «Високому замку» теж можна назвати антистереотипним, адже в ньому багато роздумів, зізнань і гострих оцінок.

«Якщо це стеля — дякую, мені хочеться вище»

— Ти нещодавно зізналася, що, можливо, в найближчі роки на зміну гурту «Крихітка» прийде якийсь інший проект…

— Я не уявляю групу «Крихітка», коли мені буде, наприклад, 50 років. Усьому свій час. Я була колись мала і хотіла грати в рок-групі. Потім я підросла і дізналася, що рок-група — це справді круто. А зараз я хочу побути просто співачкою. Можливо, навіть не у форматі української рок-групи. Хочу спробувати інші жанри, подивитися на себе як на автора з різних боків. На мене тисне масштаб української інді-поп-музики. Якщо це стеля — дякую, мені хочеться вище. Я знаю, що я — артист широкого жанру, і мені або потрібні палаци спорту, або час подумати про щось інше. Їздити Україною в одні й ті ж самі 12 клубів — це нудно.

— А чому, на твій погляд, більшості українських гуртів не під силу зібрати повні палаци спорту?

— Бо немає зацікавленості з боку медіа, бо наші люди бідні й не потребують якісної музики. Палац спорту можуть зібрати чотири гурти в Україні, і всі вони існують на російський капітал.

— Разом зі зміною жанрів можливі мовні зміни у твоїй творчості?

— «Крихітка» завжди буде україномовною. Але в мене дві рідні мови — українська і російська. Українській я присвятила останні 15 років життя. Але я відчуваю, що в мене за цей час атрофувалися всі м’язи, які допомагали мені спілкуватися російською. І я розумію, що я не спробувала попрацювати додатковою парою рук. Тому зараз я хочу задіяти ці неактивні ресурси і подивитися, на що я здатна.

— Чи не боїшся, що це зашкодить твоєму іміджу, адже тебе звикли сприймати як українського артиста, який принципово співає українською?

— Я не женуся за своїм відображенням у чужих очах. Я стала публічною особою, на яку кожен навішав щось своє. Але я найбільше винна сама собі, тому маю право робити те, що вважаю за потрібне. Тебе випустили у цей світ із небуття на якісь 70 років. Це так мало, тому співай всіма мовами, всіма клітинами, бо скоро повернешся в небуття. Ось чому я не розумію, як люди можуть витрачати час на алкоголь, втикання в телевізор, комп’ютерні ігри і соцмережі. Тік-так, тік-так. Це відчуття минущості загострилося після смерті Міші (Михайла Гічана — гітариста гурту «Крихітка Цахес». — Ред.). Коли людина, якій ще немає 30 років, фактично помирає в тебе на руках і ти нічого не можеш зробити.

— Ти відчуваєш, що ти щось не встигла зробити?

— Я відчуваю, що я все провтикала. Щодня пишу список справ на день. Якщо щось не встигла, розумію, що все — це вже минуле. Якщо нічого не написала за день і ще й у спортзал не сходила — день пропав. А якщо ще й не поспілкувався з тим, кого любиш, нічого нового не прочитав, не навчився — для чого ти прожив цей день?

«Увага! А тепер поговорімо про здоровий глузд»

— Що ти відчуваєш, коли виступаєш перед великою аудиторією?

— Артисти — це наркомани. Виступ перед великою аудиторією — це різновид трансу. Тому мої батьки не ходять на мої концерти, бо вони говорять, що то не я на сцені, їм страшно на це дивитися. Моя мама не була на жодному моєму концерті. Взагалі їм не подобається, що я цим займаюся.

— Вони вірили, що ти станеш банкіром або економістом?

— Ні, тато вірив у моє журналістське майбутнє. І не безпідставно, бо я довгий час цим займалася. Мама ж вважає, що я марную свої організаторські здібності і мала б займатися політикою.

— І в тебе теж були такі думки?

— Такі люди, як я, приходять у політику, коли суспільство готове до цього. Я — функціонер, люблю, коли все чітко, коли зрозуміло, звідки що прийшло і на що було витрачено. Але не впевнена, що за мого життя це може відбутися.

— Але чи з’являться такі «зелені» політики в майбутньому, якщо вже сьогодні не почати змінювати політичне обличчя країни?

— Я не впевнена, що це моя місія. Мені здається, що такі люди, як я, іноді підіймають руку і кажуть: «Увага! А тепер поговорімо про здоровий глузд». Я належу до тих, хто озвучує і розставляє маркери. А тоді приходять люди, які сприймають ці маркери як маяки і починають рухатися вперед. Мені сподобалася схемка-поплавок, яку намалював у своєму жж Борис Акунін. Нагорі — ідеалісти, які помруть заради вищої мети. Під ними ті, хто робитимуть усе можливе заради вищої мети. Ще нижче — люди, які робитимуть лише добрі справи, якщо за це не буде нічого поганого. Нижче — люди, які робитимуть добро, якщо їм за це заплатять. Ще нижче — люди, які робитимуть погано, бо їм не заплатили за те, щоб вони зробили добре. І найнижче — люди, які робитимуть зло, навіть якщо їм загрожуватиме смерть. Тобто посередині така маса людей, які робитимуть добро лише тоді, якщо їх за це хвалитимуть або вони отримуватимуть за це гроші. Але бути добрим — це вигідно для всіх одночасно. Ось тільки в Україні нині вгорі ті люди, які за схемою Акуніна мали би бути внизу.

— Чим ти взагалі захоплюшся в українцях і що тебе в них дратує?

— Мені здається, що в українському менталітеті зашиті небезпечні для нас речі. У нас є комплекс раба і жертви, нам усі щось винні. Тому українці дозволяють собі красти — це як компенсація за жертовність. Ось чому українцям дуже корисно подорожувати, щоб побачити норму. Плюс — у нас немає культу роботи, і що найгірше — культу спільної роботи. І це наше головне слабке місце — невміння об’єднуватися.

— За походженням ти — росіянка. Звідки твоя українськість?

— Я знаю шість поколінь свого роду, і там справді українців не було. За свою українськість маю дякувати батькам. Бо коли тата перевели до Києва, він дав мені словник, а потім віддав мене в українську школу, хоча тоді цього можна було уникнути. В мене були прекасні вчителі української. І в ті часи, коли всі прагнули незалежності, українськість мала позитивний відтінок. Нас навчали на позитивних прикладах і героях. Сьогодні українцям цього бракує.

«Я не підриваюся зранку з дипломом, який маю відпрацювати»

— Ти сприймаєш творчість як місію чи як бізнес?

— Я не бачу в бізнесі зла. Наші батьки і їхні батьки боялися бути заможними, успішними. Це покоління, зіпсуті страхом перед успішністю. Але в ній нічого немає поганого. Треба віддаватися своїй справі і збирати всі дивіденди, на які ти заслуговуєш. Звісно, у кожного має бути свій вектор руху. Якщо він є в людини, їй значно легше рухатися вперед.

— Ти коли-небудь думала, яким буде твій вектор руху, якби ти не почала займатися музикою?

— Могла би бути викладацька діяльність, бо я люблю читати лекції і проводити тренінги. Ще віддано люблю копірайтерську роботу. Це одна з найкращих професій у сіті, коли ти створюєш нові сенси, використовуючи мовні засоби. Люблю рекламу, люблю щиро говорити про хороші речі. Люблю музичну журналістику. Могла би займатися публіцистикою. Люблю мову й літературу.

— Колись ти була головним редактором популярного журналу «Молоко». Яке видання ти б узялася редагувати сьогодні?

— Сьогодні це міг би бути формат блогу чи сайту, присвяченого сучасній музиці. В Україні не бракує матеріалу для окремих музичних видань. Сьогодні в нас існує близько 300 гуртів, про які цікаво було б писати. І вони хочуть почути добре слово, але ніякої віддачі, окрім маленьких клубних концертів і лайків у facebook, не отримують. І дуже важливо, щоби хтось сказав: це хороший пост-фолк, або що це хороша психоделічна експериментальна музика, або що це хороший металкор, або що це хороші джазові експерименти. Виконавці мають знати, яким є їхнє місце в музичній ієрархії, яка їхні жанрова гілка, аудиторія. Наші ж медіа постійно говорять: вас не існує…

— Сьогодні ти віриш у те, що рано чи пізно всі царини, якими ти займаєшся і які не знаходять підтримки в українського споживача, все ж почнуть рухатися вперед? Тобто що українська музика стане затребуваною, з’являться фахові музичні видання, українці стануть більш екосвідомими…

— Процес вважається запущеним, коли в тебе з’являється антагоніст, який каже: я зроблю краще! І коли приходять такі люди, можна спокійно йти займатися чимось іншим. Колись ми закликали українців використовувати екоторби. І тепер з’явилися сотні виробників цих торб. Я трошки поштовхала і музичну журналістику. Усе-таки вірю, що найближчим часом з’являться знову такі видання. Всьому свій час. Не буває так, що процес був, був — і зник. Почнеться новий виток — і все відродиться.

— Ти колись говорила, що плануєш видати книжку…

— Так, я зараз думаю про те, щоб видати свої колонки. Частина з них виходила на сайті «Телекритики». Якісь тексти я публікувала на сайті kasha.com.ua. Маю задум і для художньої книжки. Вона не буде автобіографічною, швидше — про неіснуючих людей. Вони настільки дивні, що навіть не знаю, чи можна їх знайти в реальному житті. Тексти є, маю сюжети для наступних есе — треба тільки сісти за стіл і дисципліновано щодня з цим працювати.

— Дисциплінованість — це твоя риса?

— Ні, це вищий дар, яким я зовсім не володію (сміється). На мене діють тільки дедлайни. Я знаю, що мені треба більше займатися творчістю. Це єдине, що має сенс. Але я лінива. Хоча великі ідеї пробиваються навіть крізь лінощі. Якщо щось назріває в ноосфері, і воно має прийти у світ, як би ти не опирався, ти напишеш цю пісню. А може, вся справа в тому, що я — непрофесійний музикант і я не підриваюся зранку з дипломом, який маю відпрацювати. Тому я дозволяю собі ввімкнути режим домогосподарки, або бізнесмена, або копірайтера. Творчість — це надтериторія, тому я можу не заходити туди щодня.

— Без чого Каша Сальцова не може існувати?

— Кажуть, що для того, аби життя було успішним, потрібно, щоб тебе хтось дванадцять разів на добу обіймав. Варто оточувати себе людьми, з якими тобі подобається проживати це життя. Важливо знати себе. Розуміти, що ти можеш і чого ти хочеш. І не треба спостерігати, треба щось робити в цьому житті.

Довідка «ВЗ»

Каша Сальцова (Олександра Кольцова) народилася в Астраханській області Росії. Навчалася в Київському національному лінгвістичному університеті. Працювала головним редактором журналу «Молоко», ведучою на «Radio ROKS». З 1999-го до 2007 року була солісткою і автором текстів гурту «Крихітка Цахес», з яким записала альбом «На першому місці». З 2007 року — солістка гурту «Крихітка», на рахунку якого — альбом «Рецепт». Пропагує в Україні екологічні торби. Вегетаріанка. Є автором однієї з найпопулярніших українських сторінок у соціальній мережі twitter.