«Наркоман серед тисячі очей впізнає собі подібного...»
Історія жінки, яка 15 років вживала наркотики, 10 років сиділа в тюрмі, зупинилась за крок від смерті, а тепер допомагає наркоманам та ВІЛ-інфікованим вижити
— Тобі треба зустрітись із Жанною, вона все пояснить, — казали мені лікарі з клініки, де лікують позалегеневий туберкульоз, ускладнений ВІЛ/СНІДом, гепатитом С та іншими хворобами. — Вона має до таких хворих особливий підхід, вміє знаходити слова, щоб заохотити наркозалежних лікуватись. Бо є для них взірцем для наслідування.
З Жанною (на фото) ми зустрілись перед офісом львівського осередку благодійної організації «Всеукраїнська мережа людей, що живуть із ВІЛ/СНІД». Піднімаємося крутими сходами під самий дах будинку. Кімнатка-офіс оформлена як дитяча — іграшки, маленькі стільці, барвисті книжки та кольорові олівці. Кошти на ремонт дали українські фонди, які допомагають хворим на СНІД, а обладнали приміщення як дитячу, бо часто проводять зустрічі з дітьми. «ВІЛ-інфікованими?» — запитую. «Не тільки. Часто сюди приходять діти інфікованих батьків, а інколи просто школярі, з якими волонтери центру проводять освітні тренінги».
Жанна пропонує чай. Підозрюю, це тест: чи не побоюсь пити із горнят, якими користуються ВІЛ-інфіковані співробітники й відвідувачі. Жанна починає розповідати.
— Все почалось із неблагополучної сім’ї. Росла без батька, мама вдруге вийшла заміж. У родині мене не розуміли. В п’ятнадцять пішла з дому, а вже за півроку народила дочку. Зв’язалась із кримінальним світом. Мені подобались погані хлопці, вуличне життя, стан абсолютної свободи, відсутність відповідальності. У вісімнадцять почала вживати наркотики. Й понеслось: притони, крадіжки, злочини. Єдина мета — знайти гроші на дозу. Перше ув’язнення — три роки. Звільнившись, швидко поверталась до минулого: друзі, наркотики, крадіжки. Знову посадили. Після другої відсидки протрималась кілька років, думала, все — зав’язала. Та де там! Знову зірвалась, знову посадили. Так тривало п’ятнадцять років! Коли сиділа в тюрмі, померла моя бабця, яка виховувала моїх дітей. Наркомана не цікавлять діти — коли стоїш перед вибором, діти чи наркотики, обираєш наркотики. Дочка і маленький син залишились самі…
Наркомани часто покладають провину за те, що з ними сталося, на близьких: мовляв, якби не така родина, батьки, компанія, не почав би вживати наркотики. «Це найбільша брехня, яка може бути, — каже Жанна. — Я, як і більшість наркоманів, любила наркотик, цей стиль життя. Наркотик був єдиним сенсом мого життя. День починався й закінчувався з думкою, де взяти дозу. Навіть уявити не могла, що колись у мене його не буде, й настане час, коли не буду колотись».
На запитання, чи легко їй спілкуватись із хворими, Жанна відповідає, що вона така сама — ВІЛ-інфікована, отже, розуміє їх краще: «Залежні люди — наркомани, алкоголіки — звикли не називати речі своїми іменами, деколи навіть не вірять, що СНІД — це реальна хвороба». Колись сама довідалась про свій статус, теж не могла повірити. Знала, що люди, з якими кололася, інфіковані, але свідомість відмовлялась це приймати — СНІД може бути в кого завгодно, тільки не в неї…
Дехто з теперішніх відвідувачів центру знає Жанну з минулого життя й бачив, до якого стану фізичного та духовного руйнування свого часу себе довела. «2007 року я важила 38 кілограмів. Уся порізана, гнила, — розповідає жінка. — ВІЛ перейшов у форму СНІДу. Здавалося, це кінець. Я впала в кому, лікарі готували дітей до моєї смерті, відмовляючись вірити, що опіумний наркоман із таким стажем може вижити. Прийшла до тями за шість днів, вчилась усього заново — ходити, говорити. Дочка відправила мене на реабілітацію в Полтаву, де найперше відівчили матюкатись і курити».
— За допомогою дітей і церкви я змирилась із собою, — веде далі Жанна. — Живу й радію, що можу допомогти таким людям, як я. Ще до створення центру кілька років допомагала наркозалежним, бо мені самій від цього легше. Прив’язуюсь до хворих, хоч це й неправильно. Усім не зарадиш. Люди помирали, помирають і помиратимуть, а мені потрібно жити.
Вона не вмовляє нікого лікуватись — працює тільки з тими, хто хоче жити: «З розумниками, які одночасно приймають наркотики й антиретровірусну терапію, в мене ніяких справ бути не може. Або ти лікуєшся, або помираєш — сувора правда життя».
Завідувачка фтизіотерапевтичного відділення Львівської лікарні позалегеневого туберкульозу Галина Лисюк порівнювала своїх пацієнтів із рослинами, а середовище, в якому живуть, — із ґрунтом. «Не маю впевненості, що вони не почнуть колотись, вийшовши з лікарні, — каже лікар. — Не може здорова квітка рости у гнилій землі. Якщо наркозалежні, вилікувавшись, потраплять до доброї сім’ї, знайдуть друзів, які будуть їх підтримувати, шанс бути здоровими в них великий». За її спостереженнями, більшість наркоманів — екстраверти, які шукають спілкування, тому легко потрапляють під вплив середовища. З іншого боку, видужавши, стають енергійними і готові гори перевернути.
До львівського офісу скеровують людей із тюрем, із вулиць, без грошей та родичів, здатних допомогти й підтримати. «Веземо їх на комп’ютерну томографію, ставимо на облік, шукаємо лікарів. Самою антиретровірусною терапією рідко коли обійдешся — потрібно шукати нейрохірургів, окулістів, венерологів…», — розповідає Жанна.
«За кожним наркоманом стоїть трагедія, — каже Жанна. — Щось, що підштовхнуло його до цього кроку». До ВІЛ-інфікованих жінок і чоловіків має різний підхід. Жінки важче йдуть на контакт, менш відверті й бояться афішувати свій статус, аби не кинути тінь на родину. Чоловіки швидше адаптуються до життя в суспільстві й намагаються довести всім, що вони сильні. А ще люблять лестощі — їм треба говорити, які вони гарні, й запевняти, що в них ще все попереду…
Серед пацієнтів є чимало зовсім юних, часто вони — жертви моди на дешевий синтетичний наркотик «крокодил». За словами Жанни, з цією пошестю можна боротись, профілактично працюючи з батьками. «Якщо ви побачили щось незвичне в поведінці своїх дітей, слід негайно вживати заходів! — попереджає вона. — Важливий кожен день. Батьків часто зупиняє сором: як це так, моя дитина — і наркоман! Вдають, що нічого не відбувається».
Наркоманами стають діти не лише з неблагополучних, а й із заможних сімей (бути мажором-наркоманом вважається модним), часто — діти заробітчан. Їм, на думку Жанни, бракує спілкування з батьками, які відкуповуються від дітей грішми та подарунками. «Відправляють своїх наркозалежних дітей на Кіпр, думають, що там не знайдуть наркотиків. Не розуміють психології наркомана. Знаю по собі — мене закривали вдома, клали до психіатричної клініки, але, якщо маєш тюрму в середині себе, куди втечеш? Наркоман завжди знайде собі подібного, серед тисячі очей впізнає, заприятелює, знайде дозу.
Під час нашої розмови до офісу прийшов клієнт, як його назвала Жанна: високий молодик щойно звільнився з тюрми. «Ситуація до болю звична, — пояснює моя співрозмовниця. — Весь набір хвороб — ВІЛ, гепатит С, позалегеневий туберкульоз. «Швидка» привезла до лікарні, лікарі зібрали консиліум і вирішили, що не можуть його госпіталізувати. Додому, в Антрацит, йому їхати далеко». Ось і робота для Жанни: оббігати десятки кабінетів, знайти юристів і примусити лікарів виконати закон, за яким хворі на СНІД мають право лікуватись на рівних умовах з іншими пацієнтами.
