«Де ж би я йшла у будь-яку погоду два рази на день гуляти?!»

«Їла суху цибулю і моркву»

...Різного довелося побачити і пережити жінці на своєму віку. Родом з Уралу, пані Галина разом з батьками після війни перебралися до Львова. Здобувати вищу освіту подалася світ за очі — У Камчатський педінститут. На Півночі затрималася на вісім років.

“Був у мене там чоловік, як тепер кажуть, жили на віру, — розповідає. — Та життя у нас не склалося: він не хотів переїжджати до Львова, а я не мала наміру там лишатися. Так і розійшлися. На Півночі — краса неймовірна, незаймана природа, та клімат — не для слабкодухих. Температура — мінус 50 градусів майже цілий рік, літо триває місяць-півтора. Коли тепло, мошкара та комарі жити не дають. А ще там сейсмозона вулканів — їх аж 30. Петропавловськ-Камчатський, де жила, лежить за сотню кілометрів від постійно діючого Авачинського вулкану”. Рік роботи на Півночі рахується за два. Попри це, шість років заслуженого стажу бюрократи залишили поза увагою. “Сказали, треба надати копію трудової угоди, — зітхає жінка. — Яка може бути угода через стільки років?! У мене у трудовій книжці чорним по білому записано, що працювала у Петропавловську-Камчатському... На роботу пішла, коли ще вчилася на стаціонарі — вечорами підробляла сторожем. Їла суху цибулю і моркву. У кімнаті була температура 0 градусів. Але кому і що у наш час доведеш?!”.

Пані Галина має пенсію 1100 гривень. Більшість грошей витрачає на своїх улюбленців.

«Мікі — той самий пудель, якого довго шукала»

Ніка, Мікі та Малиш душі не чають у своїй господині. Ще б пак! Вона врятувала їх від голоду, холоду та знущань. Лише дві сестрички Маргаритки не знають тяжкої долі — народилися вже у квартирі. Їхні батьки — Ніка і Малиш — познайомилися в оселі нової господині. Від палкого кохання у них народилося трійко дітей — дві сестрички і братик. Хлопчика віддала у “добрі руки”, які невдовзі його усипили.

Білявку Ніку пані Галина врятувала сім років тому. Налякану, замерзлу, голодну підібрала біля входу до Парку культури. “Тоді їй було десь півроку. Була середина лютого. На вулиці мороз, а воно згорнулося калачиком під машиною і тремтить. Поруч стояла порожня мисочка”. Оскільки знайду не вдалося прилаштувати, залишила її у себе.

Пекінеса Малиша підібрала сім років тому. Господар так і не зголосився — Малиш оселився у нової господині.

Історія карликового пуделя Мікі трагічна. У дитинстві песик натерпівся знущань від господарів, доки не потрапив до пані Галини. “Перший господар Мікі був наркоманом, — пригадує рятівниця. — Знущався з тварини: зимою викидав на вулицю, не годував. По дорозі на роботу часто бачила нещасного песика біля смітників. Врешті-решт не витримала і вирішила забрати його до себе. Та песик наче під землю провалився. Згодом з’ясувалося, наркоман помер від передозування, а його дружина поїхала за кордон на заробітки. Малих дітей залишила на 90-річного тестя, песика віддала на село. Нові господарі тримали його на ланцюгу у хліві разом із худобою. Про нещасного пуделя мені розповіла знайома. Я погодилася взяти його до себе. Коли побачила нещасну тваринку, не стримала сліз: перелякане, шерсть упереміш із коров’ячими кізяками. Привела його до порядку: постригла, вимила, та нерви ще довго давалися взнаки — боявся, щоб його не вдарили. Врешті зрозумів, що його тут не скривдять, і заспокоївся. Якось випадково дізналася, Мікі — той самий пудель, якого я довго шукала. Зараз йому вже 17 років, 15 з яких живе у мене”.

Свіже повітря, ополонка, парна — про ліки забула

Пані Галина врятувала понад десять собак. Тварини ж, своєю чергою, додають жінці позитивних емоцій. “Де ж би я йшла у будь-яку погоду два рази на день гуляти?! А так знаю: треба собак вигуляти. Коли взимку слизько, на взуття одягаю шкарпетки — і вперед. Песики мені дуже вдячні за все, що для них роблю. Людина не може бути такою вдячною, як тварина”.

— Мешканці будинку не нарікають на гамірне сусідство?

— Раніше мала проблеми, але тепер — тьху-тьху. Навпроти живе спокійна молода пара, піді мною — музей. Якщо який песик коли-не-коли гавкне — ніхто не гримає у двері. У подвір’ї з ними не гуляю — тільки у парку. Завжди з собою беру совок і пакетик, прибираю за ними на вулиці.

Майже всі гроші, що лишаються після оплати комунальних платежів, пані Галина витрачає на песиків. Сама вегетаріанка, улюбленців балує м’ясом. “Їм каші, молочні продукти, овочі, фрукти. Скоро піде ягода — не зможу купити, бо дорого. Богу дякувати, на ліки не доводиться витрачатися. З дитинства загартовуюся. Поки в озері у Парку культури не знайшли якусь заразу, багато років щодня у ньому купалася. Щотижня парюся у бані. Останні п’ять років двічі на день виконую тибетські вправи. Сьогодні вранці прокинулася — голова як баняк. П’ять тибетських вправ — і все минулося”.

Від пані Галини дізналася цікавий факт: на світі найбільше пам’ятників встановили саме собакам. У Львові на Личакові є пам’ятник двом псам. Це не легенда, а правда: собаки після смерті прийшли на могилу господаря і там померли від горя.