Щогодини ходить офіціант, а мила в туалеті немає...

Про пригоди українських потягів-«Хюндаїв» уже написано і показано чимало. Згадати хоча б відео, де наш старенький тепловоз посеред поля тягне крутий українсько-корейський експрес. Нашому кореспонденту вдалося особисто проінспектувати цей екзотичний поїзд, проїхавшись у ньому з Києва до Львова.

ПОЧНЕМО з найголовнішого — з ціни. Попри те, що з Києва на п’ятницю потрібно купувати квиток на звичайний потяг хоча б за місяць, на «Хюндай» квитки є й у день відправлення. А все, мабуть, тому, що право проїзду у першому класі цього електропотяга з Киє-ва до Львова коштує 420 гривень, у другому — 285.

У засніженому Києві сідаємо в розрекламовану електричку. Всередині — охайно, все пахне новеньким. Між вагонами немає звичних тамбурів. Замість них своєрідні коридорчики, відгороджені дверима, які відчиняються від дотику і за кілька секунд самі зачиняються. Мій третій вагон знаходиться поруч із міні-ресторанчиком. Тут за прилавком пасажирів зустрічають двоє офіціантів у білих сорочках. Чай або пляшечка води коштує 6 гривень, бутерброд — 20 гривень, салатик — 20, літр соку — теж 20. Майже за такою ж ціною продають у потязі й пиво. Хоча у бортовому журналі, який є у кошику перед кожним сидінням, у правилах поведінки у потязі чітко написано, що вживати алкогольні напої у цьому транспорті заборонено.

Всі оголошення у «Хюндаї» звучать українською. «Озвучку» у спеціальній кабінці з мікрофоном робить молодий кондуктор. Щогодини вагонами потяга проходять офіціанти з виїзним міні-баром, пропонуючи чай, каву та прохолодні напої. Зважаючи на ціну квитка, подумав, що це задоволення входить у вартість. Помилявся, тому за чай розраховувався додатковими грошима.

Приблизно щопівгодини вагонами ходить прибиральниця у спецформі з величезним мішком і забирає від пасажирів усе «зайве».

Над головами пасажирів — три телевізори з екранами на два боки. Окрім реклами, показують кінофільми. Мені пощас-тило подивитися фільм за участю знаного Жерара Депардьє. На кожному екрані можна побачити точний час, температуру за бортом та швидкість, з якою рухається потяг. За увесь час їзди «Хюндай» двічі розганявся до обіцяної паном Колесниковим швидкості — 160 кілометрів на годину. Однак у середньому рухався зі швидкістю 120-140 кілометрів.

У кінці кожного вагона є туалет. Чистий. Є навіть сушка для рук. Проте чомусь не працює. Немає в туалеті мила або гелю для миття рук. Зате є два пакети туалетного паперу…

Проїхавши близько півтори години, вирішую подивитися, чим відрізняється мій вагон другого класу від першого. Відрізняється лише столиком між кріслами. П’ять годин мусиш сидіти та дивитися на сусіда навпроти. У другому ж класі — такі ж сидіння, але повернуті в один бік, як у автобусі. Внизу — такі ж підкладки для ніг, на кріслах — такі ж підлокітники. За все це треба платити майже удвічі більше…

За графіком з Києва до Львова «Хюндай» повинен приїхати трохи швидше, ніж за п’ять годин. Та у нашому випадку з цим поїздом трапився уже традиційний конфуз. Десь за годину до прибуття суперелект-ричка зупиняється посеред поля. Пасажири починають переживати: надворі — ніч, нічого не видно, ніхто не знає, де ми, нікому не кажуть про причину зупинки. На щастя, постояли з півгодини, а потім повільно, але рушили. Згодом дізнаємося, що причиною «простою» стали погодні умови: снігопад засипав рейки до невидимості. Очевидно, якийсь допоміжний транспорт зумів оперативно їх розчистити. До Львова прибуваємо із запізненням майже на півгодини. Як для “Хюндая”, то можна сказати, що пощастило.