Країна дитячих мрій

У народі кажуть: не ті батьки, що народили, а ті, які виростили. На жаль, не так багато охочих взяти на себе відповідальність за виховання нерідних кровинок. Але такі подружжя все ж таки знаходяться. Сім’ї, які вирішили присвятити життя знедоленим хлопчикам та дівчаткам, оселилися у “Країні дитячих мрій”.

Отець з монахинею самотужки розгрібали три камаЗи з піском...

Дістатися у село Пнікут Мостиського району Львівської області — задача не з простих. Маршрутки їздять тут нечасто. Місцевість з веселими різнокольоровими особняками заховалася між іншими сільськими будиночками.

“Незабаром встановимо вказівник, адже не всі охочі можуть знайти наше міні-містечко”, — каже отець В’ячеслав Дорош, директор благодійної організації Caritas Spes Львівської архідієцезії Римо-католицької церкви. Саме він — засновник дитячих будинків сімейного типу, які розташувалися в Пнікуті. Священик розповів, що народився та виріс у цьому селі. Закінчив школу, навчався в технікумі, мав кохану дівчину... Але несподівано для себе відчув покликання: не може пояснити, звідки взялося усвідомлення, що має присвятити себе Господу. Почувши про рішення В’ячеслава, його подруга плакала: хлопцеві було її шкода, але ослухатися голосу небес не посмів. Вступив до духовної семінарії. П’ять років тому отець В’ячеслав разом з монахинею — сестрою Геленою, заопікувалися знедоленими дітьми. Коли служили у Латинському катедральному соборі у Львові, туди навідувалися четверо брудних голодних діточок, які просили милостиню. Сестра Гелена поцікавилася, звідки приходять братики та сестрички. Виявилося, вони мають маму, яка разом із дванадцятьма нащадками мешкає у трикімнатній квартирі в центрі міста, зловживає алкоголем, діти її не цікавлять. У соборі малят годували, мили, переодягали, але вони поверталися знову в такому ж плачевному стані. Сестра Гелена вирішила зайнятися вихованням братів та сестер. Суд дозволив, аби діти жили в монастирі, та це виявилося неможливим.

Заради зневажених рідними батьками малят сестрі Гелені довелося полишити монаший чин. Отець В’ячеслав оселив її разом із вихованцями в будинку брата, де вони прожили три роки. А згодом, за рахунок пожертв, звели перший у “Країні дитячих мрій” особняк. Сільрада виділила зарослу борщівником територію, в кущах якого навіть корови губилися. Знайти спонсорів було важко. Вони з Геленою удвох завозили та вручну розгрібали три камаЗи з піском... Тепер, коли в Пнікуті функціонують чотири дитячі будинки сімейного типу, а п’ятий будується, охочих допомогти побільшало. Держава кошти на будівництво не виділяє: виплачує два прожиткові мінімуми на кожну дитину, 35% від загальної суми — зарплата батькам. Шукати спонсорів отцю В’ячеславу доводиться самотужки.

«Маємо маму і ксьондза»

На подвір’ї повним ходом йдуть будівельні роботи. Працюють навантажувач, екскаватор, бетономішалка... Процес контролюють багатодітні татусі з трьох заселених будинків та отець В’ячеслав.

Усі наступні особняки успадкували планування найпершого. У кожному — велика кухня, з’єднана із холом, сім кімнат, два санвузли, на стриху — гардеробна... Отець В’ячеслав планує добудовувати в кожному будинку ще по дві кімнати. Зараз діти мешкають у кімнатах по двоє-троє. У будинках — затишно, всюди — ремонти. Вихованці та батьки забезпечені всім необхідним: технікою, меблями, одягом та іграшками.

Пані Гелена виховує дітей самотужки. Їй допомагає отець В’ячеслав. “Маємо маму та ксьондза!” — каже семирічний Михайлик. Він у цьому будинку — наймолодший. Разом із ним мешкають рідні брати та сестри, яких пані Гелена взяла на виховання з Мостиськ, коли оселилася із львівськими дітьми у новозбудованому особнячку. Найстаршу дівчинку вже видала заміж у Пнікуті, названій онучці минув рочок. Хоча роль бабусі не підходить Гелені за віком: коли ми приїхали, діти якраз вітали мамусю з 34-м днем народження.

Пані Гелена запросила нас на святковий обід. На столі — гороховий суп, картопля з м’ясом, кілька видів салатів, овочі, фрукти, солодощі, чай та сік. Отець В’ячеслав каже, що таке меню вихованці мають не лише у дні народження, а й щодня. Старші дівчатка, восьмикласниці Іванка та Наталка, допомагають мамі поратися біля столу. Біля них крутиться чотирилапий член сім’ї — американський кокер-спанієль.

“На харчування та одяг нам вистачає. Якщо хочемо купити дорогу річ — пралку чи холодильник, потрібно відкладати кошти”, — розповідає пані Гелена.

Її сусіди — 38-річна Галина та 41-річний Віктор Оксюковські опікуються дев’ятьма дітлахами. Подружжя має двадцятирічного сина, який залишився у Львові, а донька-одинадцятикласниця мешкає разом з ними. Юля розповіла, що ідея батьків створити дитячий будинок сімейного типу їй сподобалася. Раніше сумувала вдома, тепер — весело. Найстаршому названому брату Роману минуло п’ятнадцять, наймолодшій Аліні — лише півтора року. Шестеро вихованців — з одної сім’ї.

У “Країні дитячих мрій” збирають рідних братів та сестер докупи. Є чотирирічний хлопчик — вірменин. Його маму позбавили батьківських прав на рік. За весь цей час жодного разу не навідалася до сина.

Перед тим, як зважитися на відповідальний крок, пані Галя працювала у відділі кадрів, а її чоловік — у друкарні. Жінка каже, що теперішній спосіб життя подобається їй значно більше. “Я люблю сидіти на кухні, бавити дітей... На роботі було не так цікаво — щодня те саме, а тут — постійний рух”, — каже. Галина готує їсти на всю сім’ю тричі на день, але її це не втомлює. Мити посуд допомагають діти. Чоловік відвозить як своїх, так і сусідських дітей (з інших дитячих будинків) до школи та в садочки у Мостиська.

Колись тут паслися корови, тепер — рай для малечі.

Ходять за мамою, мов курчата за квочкою

У наступному будинку нас зустрів п’ятикласник Сергійко. На запитання, чи можна до нього в гості, відповів: “Зараз спитаю у мами. Закривайте, будь ласка, двері: у нас в хаті — маленька дитинка!” “Проходьте, наша наймолодша донечка прокинулася: зараз її вдягну та спустимося до вас!” — пролунав з другого поверху жіночий голос. На кухні нас зустріли троє усміхнених хлоп’ят. Незважаючи на те, що в будинку живуть шестеро хлопчиків, найстаршому з яких — 12 років, у помешканні — ідеальна чистота. “По черзі миємо посуд, прибираємо у кімнатах”, — кажуть хлопці. Спускається мама з сьомою вихованкою — дівчинкою, віком 1 рік і 9 місяців. Хлопчики радісно горнуться до сестрички, ходять за мамою, мов курчата за квочкою... Аж не віриться, що пані Надія Музика мешкає з ними не так давно: їхня сім’я утворилася наприкінці вересня. До цього часу вони з чоловіком працювали продавцями. Подружжя виховало трьох дітей. Коли чада виросли, закортіло знову бавити малечу. До благородної місії батьків підштовхнув син, який вчиться на священика. Вихованці Музик — діти одної мами. До цього часу були розпорошені по різних дитячих будинках, і возз’єднання стало для них великою радістю. Пані Надія каже, що новоспечені члени сім’ї швидко пристосувалися один до одного — “притирки” вдалося уникнути.

Кореспондент «ВЗ» ледве втрималася, щоб не прихопити малятко додому...

Сім’ї товаришують між собою

Марія та Михайло Бучми з Червонограда отримали велику сім’ю лише три місяці тому. Мають трьох синів — 5, 14 та 18 років. Тепер родина поповнилася ще шістьма членами. Наймолодший — восьмимісячний Ігорчик, з’явився тут два тижні тому. На нього вже чекали рідні брати та сестри — Іванка, якій 1 рік і 9 місяців, трирічний Діма, восьмирічна Настя, десятирічна Оля. З окремої сім’ї привезли чотирнадцятирічну Лілю. Пані Марії до дитячого галасу не звикати, адже все життя працювала вихователем.

Мамам доводиться самотужки куховарити, прати, наводити лад в оселях, але найскладніше — це приготування домашніх завдань. Через те, що рідні батьки не звертали уваги на навчання дітей, хлопчикам та дівчаткам важко дається наука: біля кожного потрібно сидіти, наново опановувати шкільну програму. До одного з будиночків навідується вчитель з англійської мови, діти відвідують заняття з катехизму, гурток з вишивання бісером.

Сім’ї товаришують між собою, ходять одні до одних в гості, влітку виїжджають на природу. У теплий період року додається робота на городі та коло будинків. Нещодавно спорудили дитячий майданчик.