Коли дитині отчий дім не милий...

Де б Карінка не засинала, перед її очима стоять щасливі картини дитинства. Тато з мамою завжди приходили до її кімнати побажати доброї ночі, а вранці батько готував для “своїх принцес” гарячий шоколад. На вихідні вони втрьох їздили на екскурсії, озера або влаштовували пікніки у лісі.

Каріна була домашньою дівчинкою. Любила гуляти з подругами на подвір’ї, але завжди вчасно поверталася до хати, де було затишно та спокійно. Проблеми почалися, коли Карінці минуло десять років. Батьки часто сварилися, тато повертався додому пізно, нерідко — напідпитку. Мама плакала, зачинившись у спальні. А незабаром й вона почала пропадати, забуваючи про домашні справи та дочку. Той скандал Каріна запам’ятала на все життя. Вона тремтіла, накрившись ковдрою з головою, й слухала, як батько звинувачував неньку в легкій поведінці, оскільки знайшла собі коханця. Потім зібрав речі та гримнув дверима.

З тих пір помешкання стало темним та сумним. Більшість часу мати лежала на дивані, заливаючись сльозами. Батько призначав дочці зустрічі поза домом, пригощав морозивом та повторював: “Коли виростеш — усе зрозумієш!”. Після школи Каріні не хотілося повертатися додому, йшла до коліжанок та просиджувала там до пізнього вечора. Коли в одного з однокласників батьки поїхали на заробітки, Каріна “оселилася” у нього. 12-річна дочка не прийшла ночувати, й мати забила на сполох. Виявилося, у школі Каріни також немає, тож довелося підключати до справи міліцію. Знайшли дівчинку через два дні: у помешканні однокласника вона “бавилася пивком” у компанії “вуличних” хлопців та дівчат.

Мама посадила Каріну під домашній арешт. Але наступного дня дівчина вистрибнула з вікна кімнати і в капцях пішла гуляти по району. Потоваришувала з підлітками, які мають “точку” в підвалі. Цього разу матері довелося забирати її з притулку для неповнолітніх. Через місяць міліція зняла її з поїзда, який прямував до Рівного. Разом із подругою Каріна їхала на вечірку до хлопців, з якими познайомилася в Інтернеті.

Психотерапевт Світлана Іванко працює з дітьми, які тікають з дому. Каже, серед них чимало вихідців з неблагополучних сімей, проте нерідко під вплив вулиці потрапляють хлопці та дівчата, які вдома мають необхідні для нормального життя умови, дорогі іграшки, модний одяг, турботливих батьків... Дехто з них не може пояснити свою потребу волоцюжитися. Психологи називають це синдромом бродяжництва. За словами пані Світлани, зазвичай патологія спіткає дітей від 7 до 17 років (частіше хлопців), хоча їй доводилося працювати й з п’ятирічною дівчинкою. Велика кількість дітей тікає з інтернатів або систематично прогулює школу.

Найчастіше на вулицю тікають надмірно образливі, чутливі підлітки, які важко переживають несправедливість. Нерідко перша втеча стається внаслідок ущемленого самолюбства (наприклад, після фізичного покарання) на знак протесту або через страх бути покараним. Школярі йшли з дому тому, що знали: їм перепаде від батьків за погану оцінку. Емоційно нестабільні діти прогулюють школу через непорозуміння з учителями, у дні важких уроків. Це може перетворитися на звичку: смак свободи небезпечний у перехідному віці — такий спосіб життя входить у звичку.

Деякі підлітки надовго тікають з дому, намагаючись позбутися надмірної опіки дорослих, звільнитися з-під їхнього невсипущого контролю. Але трапляється, що це, навпаки, демонстративна поведінка, з допомогою якої дитина хоче привернути увагу завжди зайнятих батьків, викликати у них почуття жалю, співчуття, змусити виконувати свої бажання.

Причиною може стати емоційно-вольова нестійкість. Ці випадки психологи називають “сенсорною жагою”. Хлопці та дівчата мають потребу у нових враженнях, прагнуть задоволень та розваг. Втечі пояснюють жагою пригод. Можуть їздити на далекі відстані, щоб потрапити у цікаве місто, екзотичну країну, відшукати скарб...

Імпульсивний потяг до втеч та бродяжництва частіше спостерігають у похмурих, незадоволених, злобних, постійно напружених дітей. Вони тікають поодинці, безцільно блукають вулицями, не прагнучи жодних вражень.

На думку психолога Любові Проскури, справжній синдром бродяжництва притаманний лише невеликому відсотку “вуличних” дітей. Цей психологічний розлад може виникнути на генетичній основі, але вона — лише підґрунтя. Ґрунт, на якому синдром може розвинутися й стати стилем життя, створює атмосфера в сім’ї та соціумі. У багатьох сім’ях немає любові, поваги та розуміння, які так необхідні дітям. Батьки не знають, чим живуть їхні чада. Весь свій час витрачають на заробляння грошей, тому на виховання сина чи доньки не залишається вільної хвилинки. Та “відкупляючись” матеріальними благами, як-от комп’ютер чи гарний одяг, батьки помиляються. Для підлітка це — не основне. Кожна людина повинна мати сімейний затишок, де їй буде комфортно та спокійно. Якщо дитина не знаходить душевного тепла в сім’ї, вона втікає на вулицю, де затишно у товаристві однолітків, які, на відміну від батьків, її зрозуміють.

Не всі мають можливість відвідувати секції, гуртки, веселі заходи. Багатьом школярам немає чим зайнятися. А організм підлітка наповнений енергією, яку необхідно реалізовувати. Якщо цю енергію не спрямувати в позитивне русло, тінейджер застосує її в іншому, негативному напрямі.

Найкращий спосіб — перевести це бродяжництво у соціально прийнятну форму. Тобто організовувати більше археологічних, туристичних, спелеологічних гуртків, які давали б дитині можливість подорожувати, дізнаватися щось нове, спілкуватися з однолітками. Можливо, маленькому волоцюзі це сподобається більше, ніж життя у підвалах...