Передплата 2024 «Добрий господар»

Ольга САМБОРСЬКА: «В Німеччині жити легше, коли відмовишся від своєї ментальності»

Розмова з українкою, яка десять років живе у Берліні

Німеччину в уяві українця можна охарактеризувати трьома словами: добробут, пунктуальність, якість. Більшості з нас ця держава, попри свою «сухість», видається майже ідеальною. Недарма ж в Україні досі популярна фраза: «Німця на вас немає». А яка Німеччина зсередини? Про це —розмова з редактором часопису «Іміграда» Ольгою Самборською (пані Оля (на фото) протягом 10 років живе в Берліні ).

- Впливати зсередини легше, ніж ззовні. Наскільки активна українська діаспора в Німеччині?

— Громада була дуже активна в період Помаранчевої революції, але коли до влади прийшли “ці”... люди, як і в Україні, поділилася на тих, хто “за”, і тих, хто “проти”. На обліку в посольстві України в Німеччині — 20 тисяч людей, з них справжніх українців, може, половина, а решта — євреї, етнічні німці, які повернулися на батьківщину. На вибори з тих 20 тисяч приходить до тисячі осіб. Цього року великий відсоток голосів набрали «Регіони», свій електорат знайшла і «Свобода». Це для мене велика загадка, адже у Німеччині до всього, що стосується націо-налізму, ставляться обережно.

- Декотрі з акцій, які організовувала українська діаспора, мали відгук в українській пресі. Але чи мають вони вплив тут?

— Українській діаспорі не вистачає професійності. Ось були протести під час приїзду Януковича до Берліна (за участі Ірени Карпи, Сергія Жадана). А тутешня преса цього не помітила. Враження, що ці акції роблять для самопіару в українській пресі. Є певний «прошарок» пристосуванців: вони роблять маленькі події, концерти, попискують трохи, але це нікому не цікаво. Справжніх же українських інтелектуалів тут дуже мало, до того ж вони якось заглибилися в себе. Не дивно, адже не мають жодної підтримки з України. Діаспорські українці теж особливою взаємопідтримкою не виділяються. Тут кожен сам за себе. Може, приклад німців-індивідуалістів, які не вирізняються «чуттям єдиної родини», притупляє в українців таке колись ретельно втиране всім чуття.

- Але ж культуру принаймні намагаються зберегти. Є недільні школи для дітей, малечу вчать української...

— Одну з таких вела і я, ось навіть «Букварі» залишилися.

Дітей мало, а якщо хтось захворіє, то й немає кого збирати. Зрештою, не всі українці готові везти дітей з різних частин Берліна. Немає такого: будь-яким коштом вчитиму дитину української...

- Чому так стається? Українці легко прогинаються чи, може, німці надто вже тиснуть...

— Для німців мігрант — це лише мігрант. Після війни у них пригнічували відчуття самодостатності. Тому німці, щоб зберегти себе психічно, показують, що ось вони кращі, домінантні, постійно тебе хочуть чогось навчити, ти, мовляв, така дурненька, нічого не знаєш. І емігранту, щоб не бути постійно зраненим, меншовартісним, потрібно цю всю ситуацію добре розуміти. Тут складно зберегти свою культуру. Значно легше, коли інтегруєшся, відмовишся від свого виховання, своєї ментальності, від своїх емоцій. Коли я звернулася у місцеве бюро працевлаштування, показала свій диплом, мені відповіли: «Ну і що, ви хочете, щоб ми вам знайшли роботу? Ось уявіть собі, приїздить хтось з Африки і прагне працевлаштуватися». «Але ж я не з Африки», — відказую чиновнику. Хоча й розуміла, що тут що Україна, що Африка... А коли записувала на курси німецької мови, то мене запитали, звідки я і після відповіді поцікавились чи вмію я читати і писати. До речі, коли я тільки приїхала в Німеччину, ці тенденції не були настільки відчутні. Навпаки, тутешні люди були готові допомогти емігранту. Це у них сприймалося, як добра справа. Зараз ці настрої зникають. Тутешній світ стає все менш емоційним. Так, є чимало речей у Європі, які варто запозичити, але ж не треба все тупо калькувати.

- Німецькі жінки славляться своєю емансипованістю. Коли ми розповіли німкеням, що в Україні чоловік досі голова сім’ї, вони здивувалися...

— Їхній фемінізм дуже особли дуже поганого ставлення чоловіків до жінок. У Німеччині панує дикий патріархат, тут всім управляють, все контролюють чоловіки. Не знаю, в чому причина... Чи в тому, що чоловіки тут, що не кажи, симпатичніші, чи жінки себе так поставили, чи історично так склалося. Це зверхнє ставлення переслідує тебе всюди: в метро всі чоловіки сидять — жінки стоять, у телеефірі ведучі дозволять собі дуже образливі висловлювання про жінок. Знаю, про що говорю, бо пройшла через усе це. І своєму чоловікові, і друзям довелося пояснювати, що таке жінка і чому її треба поважати. Не дивно, що жінки повстали, але дуже агресивно. Активізувалися феміністки, лесбіянки, чоловіки поховалися в гей-комунах. Але ні зовнішньо, ні внут-рішньо тутешнє жіноцтво і чоловіцтво не змінилося.

- Своїх дітей української мови вчите?

— Моїй доньці — 20, до шести років вона жила в Україні, зараз навчається на кафедрі україністики в університеті міста Грайсфальда недалеко від Берліна, а син народився тут. Зараз йому сім. Коли чоловік (а він — німець) вдома, розмовляємо німецькою. Коли його немає, намагаюся створити дитині українське середовище: вмикаю українські канали, радіо, з ним говорю тільки українською. Він дуже любить Україну. Після подорожі так звик до наших пишних традиційних застіль, що подивився на наш стіл у Німеччині і сказав: «Мамо, а чого ми такі бідні, чому так мало страв на столі?». Я дуже не хочу, щоб мої діти, як і тутешні люди, стали беземоційними, нещирими, і була б не проти, якби вони захотіли жити в Україні. Українці — кардіоцентричні, у них добре розвинута інтуїція, і в цьому наша сила. Одна німкеня якось сказала мені: «Ми вас насправді боїмося, бо ви ментально сильні, вами складно керувати».