Передплата 2024 «Неймовірні історії життя»

Лелека вклав дружину спати, а сам до бару полетів...

На території місцевого готелю селища Лисянки (райцентр на Черкащині) вже другий місяць довгодзьобі постояльці гостюють.

Поки їхні пернаті родичі обживатимуться у теплих краях, Сєня і Ліза справлятимуть новосілля на своїх 30 квадратних метрах у центрі Лисянки. Кімнату парі, яка, відставши від зграї, приземлилася у селищі, виділили поза чергою. Подробиці лелечої історії з «хепіендом» «ВЗ» довідався від директора готелю Віктора Поліщука.

Коли на центральній площі Лисянки приземлилися двоє лелек, подивитися на несподіваних гостей ледь не півселища збіглося. Надворі середина жовтня була — не лелеча пора. Хто за мобілки схопився, щоб сфотографувати чи на відео зняти таку «чудасію». Хто співчутливо розводив руками: що буде з бідолашними бузьками — зима ж на носі? А лелеки спокійно походжали собі площею, наче й не помічаючи юрби цікавих.

Сполохав пернату пару лише приїзд ветеринарів (їх викликали очевидці лелечої прогулянки, сподіваючись, що у ветслужбі подбають про притулок для довгодзьобих знайд). Лелеку вдалося спіймати. Лелечиха ж здійнялася у небо, кілька хвилин кружляла над площею, наче виглядаючи свого благовірного, але не дочекалася — полетіла.

— Я — до ветлікарів, — розповідає Віктор Поліщук. — Питаю: «Що ж ви робите — розлучаєте пару». «Ви його заберете?» — кажуть. «Та як заберу — це ж дика птиця?». А потім подумав: мусить же хтось лелеці допомогти. Через півгодини привезли мені Сєню, передали в руки. Я його випустив на галявині біля готелю (це у нас там прилегла територія). Він роздивився і став — не летить. Налив йому води — попив. Через півгодини приніс Сєні рибу, висипав у коритце. Він взяв лише дві рибинки, і більше того дня до їжі не доторкнувся.

Коли звечоріло, Сєня полетів шукати собі нічліг. Примостився на сусідній із готелем двоповерхівці. Наступної ночі облаштувався вже на іншому даху. Спав — «по сусідах», а зранку прилітав на свою галявину біля готелю.

— Минуло три дні, а Сєня усе вдома не ночує, — каже Віктор Васильович. — Думаю: «І чого він кудись літає, ще хтось покалічить його? Хай би на готелі і ночував». І тут, не повірите, лелека злетів і сів на дашок над входом до готелю. Ввечері вийшли подивитися, чи Сєня на місці, а його ніде немає, зник. Я поїздив, пошукав — нема. Наступного дня взнав, що Сєню вкрали. Загнали у кут і зловили. Я з’ясував, хто. Не знаю, що тій людині в голову стрілило, щоб таке зробити. Може, книжок не читає, не знає, що це за птах (за народним повір’ям, скривдити лелеку означає накликати на себе і свою родину біду. — «ВЗ»).

- Невже Сєня зі самого початку людей не боявся, що його і ветеринари спіймати змогли, і вкрасти птаха вдалося?

— У перші дні навіть мене ближче, ніж на п’ять метрів до себе не підпускав. А тепер такий парєнь, що я від нього в шоку. Зовсім не боїться. Осьо прийшов зранку, взяв його на руки. Правда, трохи вкусив мене — легенько, але дзьобнув. Попереджає. Він все-таки дика птиця...

- І як визволяли Сєню з полону?

— Два дні його тримали у підвалі. Коли взнав, чиїх рук справа, зателефонував до цієї людини, «культурно» пояснив. Через 15 хвилин Сєню випустили біля сусідньої із готелем будівлі. Він перейшов через дорогу і прямою наводкою — на свою галявину. Мені одразу ж подзвонили з готелю. Кажуть, все нормально, Сєня на місці. Але поки я приїхав, він знову пропав. «Ну, — кажу своїм, — Сєня не повернеться. Люди показали себе в усій красі, і він полетів — покинув це місце». Мені дзвонили, що лелеку то там, то там бачили. Але ж не буду його у себе прив’язувати. І уявляєте, десь через дві години прилітає мій Сєня, та не сам, а з Лізою. Знайшов і привів її. Оце була радість!

Почувши, як звуть лелечу парочку, запитую у Віктора Васильовича, чому бузьків охрестили саме Сєнєю і Лізою. «Так прийшло у голову, — каже. — Він такий собі вгодований, грубенький парєнь. А вона тендітна, гарненька дєвочка».

Привівши Лізу у прийми, Сєня взявся показувати їй господарку. Та налякана лелечиха на оглядини не поспішала — стояла на одному місці як вкопана. Сєня дивився-дивився, а потім придумав, чим заохотити благовірну.

— Почав розкидати рибу з коритця, наче показуючи: дивися, скільки тут їжі, — розповідає Вік-тор Поліщук, згадуючи, як «невістка» на господарці обживалася. — Ліза з’їла рибинку і далі стоїть перелякана. Тоді Сєня позбирав рибу і знову у коритце поскидав. Ліза підійшла і почала їсти... Так вони і залишилися у нас. Спочатку у різних місцях ночували. Сєня примощувався у нас на даху, а Ліза летіла на сусідню будівлю. Як він її не кликав — і крилами махав, і клекотав, вона не йшла. Один день, другий... А тут дивлюся, Сєня хитрує: сховався, щоб Лізі його не видно було, і чекає. Вона виглядала його, виглядала, а потім полетіла на дах шукати. Знайшла, сіла недалеко від нього, і все — вже обоє заспокоїлися. Вони навіть якщо на одному даху сидять, то по різні боки: вона — в одному куті, він — в іншому, і відвертаються одне від одного. Я лише потім зрозумів, що й до чого. Це у шлюбний період вони — у купочці, а зараз на відстані тримаються. Але так, щоб недалеко. Було, що Ліза сіла на «чужий» дах. Сєня сердився, клекотав, бігав по своєму дашку — вона не реагувала. Він годину її чекав, потім полетів до неї, зігнав з того даху і пригнав сюди. Дисципліна у них — людям вартувало б повчитися.

- То ви вже всі лелечі «сек-рети» знаєте?

— Стараюся, щоб розуміти, чого вони хочуть. От люди кажуть: «Може, їм холодно?». Та яке холодно, коли Сєня ще у воду хлюпатися лізе: стане у коритці — і довольний! А як було кілька днів холодно, він прийшов, став на сходах готелю, крила опустив і стоїть. Показує: неси мене кудись, бо я замерз. Я взяв його на руки, накрив курткою, і так грів.

Поки неморозно, переселятися у зимову «квартиру» перната пара не поспішає. Хоча новосілля вже справили: ночували у своїй «однокімнатці», коли було холодніше. Так сподобалося, що на ранок виходити не хотіли.

Під «квартиру» лелекам виділили «підсобку» біля котельні. Встановили стелажі, наносили туди прутиків, сіна. Але перш ніж оцінити свої «апартаменти», Сєня заглянув у сусідні. «Зайшов собі у котельню, — каже Вік-тор Васильович, — роздивився, ще й кочегара клюнути встиг. Так знайомився».

З чоловіками Сєня — на короткій нозі.

— Якось дзвонять мені о дев’ятій вечора і кажуть: «Заберіть свого сина», — розповідає Віктор Поліщук. — Не зрозумів: мій син біля мене сидить. «Якого сина? — кажу. — Ви куди дзвоните?». «Та Сєню», — сміються. Приїжджаю: мужики стоять біля бару, курять, а Сєня між ними стоїть. Загуляв парєнь. Поклав Лізу спати, а сам у бар полетів... Він навіть у хол готелю спокійно заходить. Люди ходять туди-сюди, а йому — хоч би що. Ліза не така довірлива...

Сєня не забуває, що він у сім’ї годувальник. Якщо у коритці порожньо, летить... Ні, не на лови, а до господаря.

— Зранку встають о сьомій. Спускаються з даху і чекають їсти. Якщо вчасно рибу не винесеш, Сєня піднімається по сходах на ґанок і стукає дзьобом у двері — виходь. Раз кажу дівчатам: «Подивимося, що він робитиме, коли ніхто не вийде». Сєня стояв-стояв, а потім підійшов до урни з попільничкою: повитягував «бички» і давай розкидати. Виходжу. «Що ти наробив?» — кажу. А він біжить до корита і показує: порожньо — їсти давай.

- Їдять лише рибу?

— Купував їм і мідії — не хочуть. Люблять карасиків. Два кіло на день з’їдають...

Хоча до весни ще далеко, на лелечій господарці встановили стовп, щоб Сєня з Лізою мали де гніздо вити. Лелечиха вже не проти будівництво розпочати. Тільки ось благовірний на її бажання не ведеться. «Ліза вже стільки паличок наносила. Бере їх у дзьоб, мочає у коритце з водою і танцює: показує — давай, будуй. Сєня сердиться: ще, мовляв, зарано — зима попереду, а не весна. Може підбігти — паличку відібрати, і навіть дзьобнути». Ліза на благовірного не ображається. Ні, то ні — можна і до весни з будівництвом сімейного гніздечка зачекати.

Схожі новини