Християнська етика – то не Закон Божий

Вже й не пригадую, коли востаннє тримав у руках шкільний підручник. Мабуть, тоді, коли відчув, що діти можуть самостійно готувати уроки. Але вчитися ніколи не пізно, навіть за шкільними підручниками. Нещодавно прочитав аж три шкільні підручники “Основи християнської етики” за 5, 6 і 8 класи. Скільки цікавого і повчального! Про Біблію, апостолів, богословів, філософів, письменників... Виявляється, у Франка є мудра Притча про піст. Християнські мотиви виразно звучать у творах Шевченка, Коцюбинського, Куліша, Тичини, Ліни Костенко... З підручника за 5-й клас дізнався, що видатний кінорежисер Олександр Довженко прийшов до Бога після 37 років атеїзму. Цей предмет може зацікавити і віруючих, і атеїстів.

На ЛЬВІВЩИНІ “ОСНОВИ ХРИСТИЯНСЬКОЇ ЕТИКИ” почали викладати 1992 року. А гуртки з її вивчення з’явилися у школах відразу після перемоги демократичної влади навесні 1990 року. Нині цей предмет утвердився у всіх без винятку областях України. Щоправда, він не обов’язковий для всіх шкіл і для всіх учнів. Має бути письмова згода батьків. Якщо в Галичині християнську етику вивчають практично у всіх школах, то на Донеччині, Луганщині таких шкіл лише 5-10 відсотків. Даються взнаки десятиліття радянського атеїстичного виховання. До “узаконення” і поширення “Основ християнської етики” по всій Україні долучилася доцент кафедри суспільствознавчої і культурологічної освіти Інституту післядипломної педагогічної освіти Галина Сохань. Вона написала підручники для 5-го і 6-го класів. А для 8-го — разом із чоловіком Ігорем Гусаковим, істориком за фахом. Усі ці підручники мають гриф Міносвіти.

Ще й досі багатьох насторожує цей предмет. Скептики вбачають у ньому різновид старорежимного Закону Божого...

— Християнська етика, — розтлумачує авторка підручника, — не є вченням віри, вона не ставить за мету залучення до тієї чи іншої конфесії. Мета — формування в учнів християнських чеснот, поваги до свободи совісті, релігійних і світоглядних переконань інших людей. Про те, що Україна не однорідна у релігійному плані, свідчать і різні назви програм духовно-морального спрямування — “Християнська етика в українській культурі”, “Етика: духовні засади”, “Основи благочестя” тощо. Майже у 50 школах Криму вивчають “Основи ісламської культури”.

— Яке ставлення до цієї дисципліни в інших країнах?

— Скажімо, у Польщі, Німеччині, на відміну від нас, практикують уроки релігії з акцентами на католицизм, православ’я, протестантство. В Англії є школи конкретного релігійного спрямування. А от у Франції таку тематику включено до уроків історії.

— Як ви ставитеся до залучення священнослужителів до викладання цього предмета у школі?

— Я не проти присутності священиків на шкільних виховних годинах, круглих столах. Але священик, який хоче викладати у школі, повинен мати педагогічну освіту. Я ж не беруся лікувати людей... Важливо, щоб душпастир не перейшов тонку грань між викладанням християнської етики і катехизацією молоді.

— У нас, Богу дякувати, вже закінчилися міжконфесійні війни. Але їхнє відлуння може позначатися на конфесійних симпатіях та антипатіях викладачів християнської етики.

— Не буду казати, що цієї проблеми не існує, але вона не стоїть так гостро, як колись. У наших підручниках навіть натяку немає на вивищування однієї конфесії над іншою, навпаки, акцентуємо на тому, що об’єднує християн різних обрядів. Важливо, щоб викладач подавав приклад екуменізму. Я, приміром, як і чоловік, хрещена у Православній церкві. Але ми прагнемо раз на рік здійснити прощу до Крехівського монастиря УГКЦ, молимося у різних храмах...