«Заманухи» з Інтернету

Не вимагають майбутні працедавці знання іноземних мов, ні комп’ютерних програм, та й досвід роботи не обов’язковий. Здавалося б, на такі оголошення люди жваво мають відгукуватися, однак повідомлення про вакансії «помічників директорів — менеджерів — офіс-працівників» повторюються чи не щодня.

На одному з сайтів-пошуковиків роботи читаю: «Компанія «ХХ» оголошує конкурс на заміщення посади офіс-менеджера. Робочий день 9.00-18.00, обов’язки: ведення телефонних переговорів, консультування клієнтів. Вимоги: чоловік/жінка не молодші 21 року, знання Word, Excel, можливо без досвіду роботи. Зарплата 1600 гривень». Надсилаю резюме на вказану адресу. Через декілька годин на мою електронну скриньку приходить лист-відповідь від потенційних роботодавців: «Ми розглянули ваше резюме. Попередній запис на співбесіду за телефоном ХХХ-ХХ-ХХ».

Дзвоню за вказаним номером, мене запрошують пройти співбесіду цього ж дня.

Шукаючи потрібну мені компанію, запитую у перехожого, як можна знайти фірму «ХХ». «Вам «ХХ»?» — іронічно посміхається чоловік та вказує потрібний напрямок. Така посмішка насторожила... Заходжу в будівлю фірми. Знайти потрібний кабінет вдалося швидко — під дверима чекали вже з десяток людей. Черга посувалась дуже швидко, на одного кандидата виділяли не більше п’яти хвилин. Усіх, хто прийшов на співбесіду, запрошували відвідати... дводенне стажування. «Напевно, компанія планує масштабне розширення», — наївно подумала я.

Настала моя черга. Дівчина запропонувала мені заповнити анкету кандидата. Питання загальні — прізвище, ім’я, по батькові, вік, освіта, попередній досвід роботи, зарплата, причина звільнення. От тільки для чого вказувати паспортні дані? Проте слухняно заповнюю усі поля. Дівчина каже, що на мене чекає співбесіда з директором.

Ця співбесіда тривала хвилини зо дві. Він повідомив, що працівників вони відберуть за результатами дводенного стажування. Наступного дня прихожу на стажування.

Нас, потенційних офіс-менеджерів (чоловіків та жінок, віком 20-50 років, восьмеро), проводять у невелику кімнату, де розміщена дошка для писання та розставлені стільці в декілька рядів. Жінка років тридцяти у діловому костюмі рішучим тоном повідомляє: той, у кого задзвонить телефон, може прощатися з майбутньою роботою. Ризикувати не хочу, телефон ставлю на режим «без звуку». Близько хвилини жінка розхвалює компанію, конкретно ні на чому не наголошуючи. Я уважно слухаю, і тут…. у мене дзвонить телефон. Невеликим залом розноситься приємний голос Святослава Вакарчука. Не чекаючи, поки мене за руки виведуть (такою розлюченою була жінка-лектор), виходжу сама.

Уже в приймальній перевіряю — невже не перевела телефон. Та ні — режим вібро. Уже збираюсь назавжди покидати стіни цієї компанії, як тут до мене підходить директор, який вчора проводив співбесіду. «Це у вас телефон задзвонив?» — запитує. Ствердно киваю головою. «Не хвилюйтесь, таке іноді буває, — заспокоює мене. — Я випишу на вас перепустку на наступне стажування, яке відбудеться через три дні. Приходьте». Мені залишається лише кивати...

Прізвища мого для перепустки так і не записали. «Дивна фірма, треба ще подумати, чи вертатись на те стажування», — міркую. Мої побоювання справдилися. Наступного дня на вулиці зустріла дівчину, яка вчора теж була на стажуванні. «Тобі з тим телефоном пощастило, — розповідає мені. — Ми три години слухали інформацію про їхню фірму та нашу роботу, яка зводиться до того, щоб ходити по інших компаніях та домівках і пропонувати їм якісь супер-пупер вітаміни, які чи то виготовляє, чи реалізовує «наша компанія». Сьогодні мали купувати спеціалізовану літературу, яка б нам допомогла в роботі. Коштують ті книги 170 гривень. Цікаво, чи прийшов сьогодні хтось на те «стажування»?».

От тобі й робота офіс-менеджера, а за сумісництвом продавця невідомих вітамінів, якому навряд чи хто відчинятиме двері!

Коментар для "ВЗ"

Маркіян НАГІРНИЙ,

директор Центру управління персоналом

Перед тим, як іти на співбесіду, ви маєте знати, чим займається компанія. Жоден нормальний роботодавець не пропонує щось придбати для початку — ні літератури, ні “гербалайфу”, який потім не матимете куди подіти. Проблема у тому, що у жодному навчальному закладі не вчать шукати роботу. Це ж не те що знайти на ринку петрушку. Людина має готуватись до пошуку роботи, знати, як поводитись на співбесіді, які питання задавати, на що звертати увагу, зрештою, мати план пошуку роботи. Саме через свою непідготовленість людина проходить 50 співбесід, втрачає купу часу, купує якийсь непотріб і в результаті втрачає віру у те, що можна знати роботу без знайомства. Свого часу ми на благодійних засадах проводили навчання для студентів. Для початку доводилось вчити їх адекватно оцінювати свої можливості на ринку праці, приборкати хворі амбіції, які виростають на грошах, які батьки присилають з-за кордону. Реалії такі, що роботодавці мають можливість перебирати кадрами, і люди, які шукають роботу, мають це розуміти.