Нагодувати, прибрати, город зорати... А час настане – поховати.

“Йдуть дощі. Холодні осінні тумани клубочаться вгорі і спускають на землю мокрі коси. Пливе у сірі безвісті нудьга, пливе безнадія і стиха хлипає сум...”. Є певна символіка у тому, що День соціальних працівників — у першу неділю листопада. У цю пору загострюються хронічні недуги і відчуття самотності...

Дунаїв ще не забув, що містом колись був... Тепер село може похвалитися хіба що найбільшою у Перемишлянському районі кількістю пенсіонерів. Село старіє і вимирає. Минулого року тут народилося шестеро дітей, померла 21 особа, зареєстровано два шлюби. До порівняння: у найважчому, голодному 1946 році, у Дунаєві народилося 52 дітей, померли 16 осіб, шлюбів було 14... Молодь тікає зі села, а старші люди доживають свого віку. Людей самотніх, немічних, які потребують постійної чи періодичної сторонньої допомоги, зареєстровано у Дунаєві 30 осіб. Їх доглядають три соціальні працівники — Оксана Вархолик, Леся Курило і Володимир Далик. Сільська служба обслуговування удома — це не міська. У цьому великому за територією селі хати розкидані, є кілька хуторів. Газу немає, палять дровами... “Зими не боїтесь?” — запитую у Лідії Трохимівни Ящищин. “Не боюся, — говорить господиня, — у мене є Оксана. Вона подбала, щоб дров було вдосталь на цілу зиму...”. Це вона про Оксану Вархолик, яку називає своєю нянею. Лідія Трохимівна, якій невдовзі виповниться 75 років, одна з найлегших підопічних пані Оксани. Оскільки діти Лідії Трохимівни (одна донька живе і працює у Львові, друга — у Вінниці) ще не пенсійного віку, вони оплачують патронат над мамою... Вона і сама могла б дати собі раду, але перенесла інфаркт. Має задуху, лікарі не дозволяють брати до рук тяжкого. Пані Оксана купує у магазині продукти, прибирає у помешканні, приносить до хати дрова і воду, їздить у райцентр для оформлення субсидій, домовляється про оранку городу... Час від часу має побілити (або, як кажуть старші люди, помастити) хату... І пані Оксана, і її молодша колега Леся Курило до обслуговування своїх підо­пічних “запрягають” і своїх чоловіків — Володимира і Романа, які мають коней. На селі лопатами городів вже не копають, треба орати. Якщо підопічна обслуговується на безоплатній основі, то соціальні працівники повинні впорати для господині щонайменше шість соток городу. На більшу площу — якось домовляються... Лідія Трохимівна тішилася, коли чоловік Оксани завіз фірою у сусідні Чемеринці на млин два мішки пшениці, які вона отримала за паї, і заніс до хати муку... Завідуючий Дунаївським відділенням соціальної допомоги удома Степан Чайківський (керує цією службою у кількох селах) похвалився цінним надбанням для Дунаєва — соціальним працівником Володимиром Даликом. Він не лише коней має, а й косарку, картоплекопалку, плуг, борону, бензопилу. Обробіток городу і заготівля дров підопічним Володимира Євгеновича обходиться значно дешевше.

Мені показали документ, який регламентує оплату кожного виду послуг удома. 5 хвилин миється посуд — 1 гривня 55 копійок. Миття трьох вікон (а скільки треба їх для самотньої людини?) протягом 30 хвилин — 9,72 грн. Косметичне прибирання за 15 хвилин — 5,83. Вологе прибирання за 20 хвилин — 13,60. Генеральне прибирання (здебільшого на Великдень) протягом двох годин вже тягне 40 гривень... Для Лідії Трохимівни набігає за місяць 50-55 гривень. Це вам не Італія, де, опікуючись у комфортних умовах однією бабцею, можна заробити за місяць до тисячі євро... Середня зарплата працівника цієї служби у Перемишлянському районі 1372 гривні. Але люди тримаються за свою роботу. Обмаль місць на селі, де можна заробити стаж і якісь “живі” гроші...

Поки пані Оксана поралася на кухні, Лідія Трохимівна розповіла мені свою житейську драму. Родом вона з Вінниччини. Після культосвітнього технікуму її скерували у Дунаїв, завіду­вачкою сільської бібліотеки. Покохала місцевого хлопця Ярослава Ящищина. Народила трьох дітей... Жили у добрі і злагоді. Чоловік дев’ять років працював головою сільради. Найбільшу гризоту мав із заготівлею лишків молока від населення. Люди не хотіли нести молоко за копійки. Дунаївська сільрада у цій справі відставала. І раптом стала передовою. Голова сільради вдався до поширеної на той час оборудки. Зібрав з агітаторів гроші. Купив у Львові ящик вершкового масла і завіз на Перемишлянський завод, де йому зарахували це як здане селянами молоко. Приписку виявили — вигнали з роботи, виключили з партії. А невдовзі — інша біда. Прийшов на виборчу дільницю, і перед тим, як кинути бюлетень, виголосив коротеньку “промову”: “А в Сполучених Штатах безробітні не голосують...”. Наступного дня заарештували за хуліганство на виборчій дільниці і дали 15 діб... Після того зрозуміли, що залишатися у Дунаєві немає сенсу. Перебралися аж в Алма-Ату, до рідної сестри Ярослава... З трьома дітьми, з мамою чоловіка, яка мала тоді 98 років... Щоб заробити там на квартиру, тяжко працювала на бетонному заводі. На чужині поховала чоловіка, сина... І 1997 року повернулася у Дунаїв, у порожню хату. А дунаївці не забули свою бібліотекарку. Деякі меблі своїй підо­пічній подарувала пані Оксана...

Побували ми і в хаті Яніни Андріївни Кошик, 1936 року народження. Одинока. Інвалід дитинства від семи років. З нею у пані Оксани більший клопіт. До всіх обов’язків доводиться ще мити підопічну у балії, бо та не може навіть рукою поворухнути. Інвалідом пані Яніна стала під час окупації німцями Дунаєва. Німець, який кермував у супряжі чотирма кіньми, сполохав тварин, і один кінь покалічив дівчині ногу...

Людей, яких називають лежачими, треба відвідувати не менше чотирьох разів на тиждень. Жодними інструкціями і тарифами не передбачено поховання підопічних. А це, можливо, найбільший клопіт, коли небіжчик чи небіжка не має ніякої рідні. Оксана Вархолик розповідала, що за 10 років вона поховала 18 осіб, якими опікувалася. А Степан Чайківський додає: “Можна тільки поспівчувати нашій соціальній працівниці зі села Новосілки Ользі Умриш. У цієї тендітної жіночки було четверо лежачих підо­пічних. Вона перев’язувала їм рани, мила... За останні дев’ять місяців п’ятьох поховала...”. Держава оплачує труну, виділяє певні кошти на похорон. Але соціальний працівник має багато з тим клопотів. Викликати міліцію, фахівців для експертизи тіла, помити, вбрати небіжку, замовити поминальну Службу Божу, оформити документи і навіть поминки влаштувати... Дехто, передбачаючи невдовзі свою смерть, залишає соціальному працівникові завчасно гроші на пам’ятник, щоб інфляція ті заощадження не з’їла... Трапляється і таке: пам’ятник вже на цвинтарі стоїть, а підопічна ще на цьому світі...

Коментар для «ВЗ»

Микола САЙКО,

начальник управління праці і соціального захисту

населення Перемишлянської райдержадміністрації

За останні два роки на працівників служби обслуговування самотніх людей удома не було жодної скарги. Дбаємо, щоб наші підопічні не були голодними. При нашому стаціонарі у селі Кореличах, де опікуємося тяжкохворими і зовсім немічними людьми, маємо 12 гектарів поля, яке обробляємо своїми силами. Вирощуємо пшеницю, гречку, картоп­лю, інші овочі. Усім видали цього року по три кілограми борошна. На свята завдяки спонсорам видаємо продуктові набори. Одиноких людей обслуговують наша медсестра, перукар, культпрацівник. Маємо банк вживаних речей, який поповнюють жителі Перемишлянського району. Кажуть, старість, звичайно, — не радість. Але з такою турботою, як у нас, старість не така гірка і одинока...