Сучасні гладіатори

Моє знайомство із боями без правил відбулося у потязі Одеса — Львів. У купе разом зі мною їхав хлопчина, права нога якого була у гіпсі. На запитання: «Як же ти так?» він відповів: «Та! Невдало вдарив…» Згодом розповів, що брав участь у турнірі, який один заможний одеський вірменин організував… у підвалі власного будинку. Наче у часи давніх римлян: заможні гості бенкетували всю ніч, а бої були родзинкою «культурної програми»…

У боях без правил лежачого б’ють!

16 березня 1998 р. харківський тренер Геннадій Мінка організував у Київському палаці спорту зустріч бійців власного клубу «Клан Мінамото» з чемпіонами з різних країн. В одному із запеклих боїв загинув американський боєць Дуглас Дейдж, який, до всього, виявився батьком чотирьох дітей. Очевидці бою казали, що якби рефері раніше зупинив побиття, американець залишився б живим. Візиткою боїв без правил є позиція «фул-маунт», коли один з бійців сидить на іншому й розбиває згори його захист, цілячи у голову. У боях без правил лежачого б’ють! Рефері, коли бій переходить у таку позицію, має бути надзвичайно пильним. Той рефері, можливо, не мав відповідного досвіду — адже це був перший офіційний турнір…

Після цього випадку бої без правил були заборонені. Протягом десяти років ніхто не наважувався навіть говорити про турніри. Лише згодом з’явилися організації, які демонстративно відмежовувалися від боїв без правил, називаючи свій спорт змішаними єдиноборствами. Тобто єдиноборствами за змішаними правилами, у яких дозволяються всі удари, кидки, больові та задушливі прийоми, що дозволяються у самбо, дзюдо, боксі, карате.

Сама назва «бої без правил» алогічна. Якщо правил немає, один боєць може виходити на ринг з кулеметом, а другий — із гранатою. А перший, кого мають позбутися, — це рефері, бо він заважає обом... Звичайно, правила є. Інша річ, скільки тих чи інших обмежень… Вперше назву Unlimited fights (необмежені бої) застосував у 1995 році один з організаторів турнірів у США Рік Блюм. Російською та українською цю назву почали перекладати як бої без правил.

Я мав нагоду познайомитися з харків’янином Ігорем Вовчанчином, який свого часу був королем боїв без правил пострадянського простору. Організаторами турнірів переважно були продавці відеокасет, а самі турніри на початку дев’яностих напівлегально проходили на циркових аренах. Ці бої велися без рукавичок та пауз між раундами. Бійцям дозволялося застосовувати небезпечні прийоми. Наприклад, один з поєдинків Ігор програв через больовий прийом «тиск підборіддям на око». На щастя, ока не втратив, хоча мало до цього бракувало...

Відеокасети канули в Лету, змінилися й глядачі, які вже не воліли бачити на турнірах калюжі крові й гори трупів. Водночас на батьківщині боїв без правил, у США, уряд вжив жорстких заходів, які змусили організаторів турнірів запровадити чимало обмежень, щоб зберегти здоров’я бійців. З’явилися узгоджені з урядовими структурами правила. Не обходилося без кумедних моментів. З російських правил мені запам’ятався один пункт: «Заборонено вставляти пальці у природні отвори в тілі суперника»...

Бої Ємельяненка відвідував Путін

Близько трьох років тому різноманітні види змішаних єдиноборств почали плодитися в Україні, відрізняючись один від одного лише нюансами правил: універсальний бій, бразильське джіу-джітсу, бойове самбо, ушу-саньшоу, мікс-файт, фрі-файт. Виникли промоутерські компанії, які почали проводити турніри, виплачуючи бійцям гонорари й продаючи квитки. Я працював у найбільшій з них.

Ми раз на місяць орендували у столиці невеличкий виставковий комплекс, домовлялися з бійцями, розповсюджували рекламу. Щоб наголосити на легальності нашого бізнесу, розпочали процес офіційної реєстрації виду спорту. Ведучим одного з наших турнірів був Гоша Куценко, а частим гостем — російська ікона боїв без правил, уродженець Луганщини Федір Ємельяненко. Федір є феноменом: протягом десяти років жодного разу не програвав, перемагаючи «машин для вбивства» з цілого світу. Кілька поколінь бійців у США та Японії виросли на його прикладі. Турніри Федора неодмінно відвідував Володимир Путін. Ємельяненко, попри специфіку своєї «роботи», релігійна людина. На всі свої турніри возить «батюшку» і витримує усі православні пости.

Мене часто питали, скільки заробляють бійці? Моя відповідь неодмінно розчаровувала того, хто питав. Кожен боєць, який виходив на ринг на турнірах промоутерської компанії, де я працював, міг отримати за бій від кількох сот до кількох тисяч у.о... Та для бійців гроші завжди були другорядним. Головне — перемога.

Василь Н. знепритомнів після блискучо проведеного суперником задушливого прийому. Рефері зосередив увагу на переможці і на якийсь час забув про задушеного хлопця. Василь міг би померти, якби не досвідчені глядачі, які заволали із залу, щоб непритомному бійцеві підняли догори ноги. Ноги підняли, кров прилила до голови, й Василь опритомнів. Коли я згодом нагадав йому про цей випадок, він лише стенув плечима:

— У мене й гірше бувало. Я вже й ліку тим боям не веду. Років з двадцять б’юсь. Їздив на турніри до Росії, Білорусі, Німеччини, навіть до Китаю.

Василь працює водієм-охоронцем, шеф підтримує його щодо участі у боях. Йому ж бо потрібен досвідчений боєць…

Володя О. на одному з турнірів пропустив чимало важких ударів зверху через руки, після чого з переломом щелепи опинився у лікарні. Місяць не міг розмовляти, а коли я запитав його про цей бій, зам’явся:

— Сам в усьому винен, увійшов, що називається, в раж, втратив холоднокровність…

І ні слова про місяць у гіпсі.

Ми отримували чимало електрон­них листів, у яких хлопці з усіх куточків СНД просилися на наші турніри. Багато хто був готовий виступати безплатно, тільки б «засвітитися», потрапити, так би мовити, в обойму. Запрошували ми й іноземних, часто недешевих бійців: зі Швейцарії, Нідерландів, Польщі, Росії, Білорусі, Грузії та Азербайджану. Але найсильніші приїжджали з Чечні та Дагестану. У цих республіках змішані єдиноборства є національним видом спорту, і ним захоплюються так само, як у нас — футболом. Дагестанський боєць, який зумів пробитися до десятки найкращих бійців США у своїй вазі, отримав від уряду республіки квартиру та грошову винагороду у доларах. Цифра була шестизначною.

Чимало висококласних бійців приїжджали до нас зі Львова. У Львові єдиноборства розвинуті надзвичайно. Одна з ультраправих організацій міста Лева ініціювала серію турнірів, які проводилися без реклами в орендованому спортзалі львівської школи. Згодом на сайті оголошувалися тільки імена переможців — без прізвищ…

Сильні бійці потрібні і правоохоронцям, і бандитам

Одиниці з наших бійців могли похизуватися принаймні середнім рівнем інтелекту (у нас виступав навіть викладач економічного університету), але більшість, здається, були створені для того, щоб тренуватися і бити, бити і тренуватися. Мало хто з них знав, як вмикається комп’ютер, а працювали зазвичай охоронцями. Бої для цих хлопців були вікном у широкий світ, де можна заробити мільйони не розумом, а м’язами.

Не буду говорити про те, чи траплялися у нас підставні бої (у яких домовлено, хто під кого лягає). Такі бої помітно відразу. Бійці є поганими акторами, а імітувати запеклий бій непросто. Після кількох ударів у повітря та нереалізованих можливостей виконати той чи інший прийом, у залі — свист.

Окрема тема — тоталізатор. Саме на ньому заробляли промоутери минулого століття. Але в Україні букмекерські контори заборонені, і за бійців прийнято вболівати, а не ставити на них гроші. Однак знаю випадок, коли представники наших спонсорів, люди заможні, мабуть, для сміху поставили гроші на одного слабенького бійця. Керівник великої компанії підійшов до нього перед боєм і сказав:

— Якщо переможеш, одягнемо тебе з ніг до голови у фірмовий одяг.

Хлопець переміг, здивувавши глядачів, які аплодували йому стоячи, й спонсор дотримав своєї обіцянки.

Змішані єдиноборства максимально наближені до реального бою. Тому інтерес до них не вщухає в усіх, кому потрібні сильні бійці: у правоохоронних та охоронних структур, а також у бандитів та у бойових напівлегальних організацій. Один з наших працівників, наприклад, тренував футбольних «ультрас»: тих, хто приходить на матч не стільки заради футболу, скільки для того, щоб начистити комусь пику. А бізнесмен, який відвідував наші турніри, якось зізнався: «Хочу мати власний клуб, щоб за потреби можна було навести лад будь-де. На міліцію надії нема…»

Наша компанія розпалася через непорозуміння серед спонсорів. Але бійці не пропали. Вони влилися до лав інших компаній, виринаючи то тут, то там на турнірах у Польщі, Росії, Білорусі…