Почесна місія Ґжеґожа Юзефчука у Дрогобичі

Навчався в Люблінському університеті імені Марії Кюрі-Склодовської, де здобув ступінь магістра філософії. Один із тих поляків, хто відразу ж, всім серцем не тільки підтримав «Солідарність», а й, не злякавшись воєнного стану, активно діяв в опозиційних акціях демократичного руху. Має досвід журналістської праці. Двадцять років, із 1992 по 2012 роки, очолював відділ культури у люблінській філії «Газети Виборчої». У 2008−2012 роках викладав культурну публіцистику на факультеті політології у Люблінському університеті, де колись сам студентом був.

Засновник та голова Товариства «Фестиваль Бруно Шульца». Багато долучається до реалізації ініціатив та проєктів транскордонної співпраці. У Любліні, популяризуючи мультикультурний Дрогобич, дуже багато робить для промоції культури Пограниччя, України. 2014 року став почесним доктором Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка. Тут, у Полоністичному науково-інформаційному центрі імені Ігоря Менька Дрогобицького педуніверситету, ми й зустрілися. З дивовижної прихильності Ґжеґожа Юзефчука до Дрогобича, його любові до рідного міста Бруно Шульца й почалась наша розмова.

Почалось все 20 років тому

— Ви, пане Ґжеґоже, багато разів до Дрогобича приїжджали. Тут ви — бажаний, дорогий гість. З якою метою завітали цього разу?

— Дякую Вам за ці теплі слова. Почну, мабуть, зі своїх колег з Польщі, які також люблять місто Шульца, не один раз тут побували. Але і їм, і багатьом іншим, упевнений, далеко до мого «рекорду». Навіть моїх колег з Польщі дивує, коли кажу їм, що я на своєму віку у Дрогобичі побував понад 300 разів. Немає нікого в Польщі, хто, скажімо, побував в якомусь іншому українському місті, не обов’язково це Дрогобич має бути, стільки разів, скільки я. Та ще упродовж такого довгого часу. Мої поїздки-відвідини почались понад 20 років тому, з 2002 або з 2003 року.

— Чому Ви так довго й так інтенсивно приїжджаєте до Дрогобича?

— Так! Бо немає жодного сумніву в тому, що Дрогобич — магічне місто. Це місто неоднозначне, місто неочевидне, палімпсест — його минуле, про яке ми мусимо здогадуватися, перетинається із сучасністю, спонукає до питань та пошуків. Не йдеться про локальний патріотизм, про прив’язаність до місця, а про щось більш таємниче. Ви, мабуть, знаєте про те, що є міста, історія яких замикається у книгах реєстрації народжень, шлюбів та похоронів. З Дрогобичем є зовсім інакше. Не кожен це бачить.

Повертаючись до першого питання. Теперішній мій приїзд пов’язаний з двома проєктами. Один із них — це підтриманий Сенатом Польщі проєкт Товариства «Фестиваль Бруно Шульца», який я та мої колеги заснували в Любліні у 2007 році. Цей доповнений згодом вже фестивальними подіями в місті, де народився і творив Бруно Шульц, проєкт Сенату полягає в тому, аби збірка матеріалів як про сам фестиваль, так і взагалі будь-яка інформація про Бруно Шульца, яка зберігається у фондах Музею Кімнати письменника в Дрогобичі та в бібліотеці Полоністичного науково-інформаційного центру імені Ігоря Менька Дрогобицького педуніверситету, були добре інвентаризовані, зведені до спільного «знаменника», стали доступними для якомога більшої кількості людей. Всіх тих людей, які не байдужі до польської культури й літератури, досягнення сучасних митців, які плідно співпрацюють задля розвитку партнерських, дружніх взаємин між українцями та поляками. У бібліотеці Полоністичного центру, як і в Музеї Кімнаті Бруно Шульца в Дрогобичі, зібрано та зберігається багато матеріалів на цю тематику. Ознайомитись з ними, щось нового довідатись про зв’язок мультикультурного Дрогобича зі світом, можна не лише побувавши тут фізично, а й за допомогою віртуальних можливостей. Через Інтернет. Разом зі своїми колегами з Польщі та України постійно працюємо над поповненням бібліотечного фонду в згаданому Полоністичному центрі.

Другий проєкт — це ще одна підтримана Генеральним Консульством Польщі у Львові наша ініціатива. Йдеться про цикл моїх авторських лекцій під узагальненою назвою «Солідарність на тлі змін у польській культурі та літературі». Це такий цикл, в якому показано політичні та культурні зміни, які відбулись у польському суспільстві після перемоги демократії. Йдеться тут і про певний досвід. Дуже важливо знати, як відбувалися процеси змін, як нам вдалося з-під впливу російської пропаганди вийти, покінчити з їхньою ідеологічною домінацією. Аналізуючи ініційовані «Солідарністю» демократичні процеси в нашій країні, які завершились зміною влади та виходом творчих людей з-під впливу тотальної цензури, наводжу слухачам та студентам конкретні факти й приклади, як це оздоровило, неймовірно плідно вплинуло на польське суспільство. Велику роль у цьому зіграли журналісти, літератори, поети, діячі культури та кіно.

Своє місце на «барикадах» і культура має

— У ваших лекціях, якщо не помиляюсь, дві теми переважають — культура та місто Люблін. Можете пояснити чому?

— Культура про ідентичність свідчить. У Польщі це дуже добре проявилось у так звані радянський і пострадянський періоди нашої історії, коли польська культура різко висміювала, критикувала тодішній режим. А сміх — це грізна зброя. Наша культура тоді не ховалась, мала своє місце на «барикадах». У цей час письменники та поети, митці, люди театру й кіно не стояли осторонь. Вони внесли свою лепту, своєю творчістю мотивували суспільство до повалення промосковського режиму. На першому етапі це проявилось у боротьбі за свободу громадянських прав, на другому — за справжню незалежність. Тому — так. Я «зациклений» на культурі. Без неї ніяк. Однак не йдеться про те, що творці культури мають (і мусять) описувати життя суспільства тут і тепер, у часи змін. Нехай роблять, що хочуть, у цьому й полягає свобода.

Тепер про приклад. Місто Люблін. Я народився й живу в цьому місті, яке входить до складу десяти найбільших міст Польщі. Нібито немале місто, а разом із тим — провінція.

Так я розумію своє рідне місто. Дуже люблю паралелі. У своїх лекціях розповідаю про історію міста, про глобальні процеси змін, які «накладались» на Люблін, про його специфіку та культуру, про зв’язки епохи Середньовіччя мого міста з Дрогобичем. Розмовляємо зі студентами про традиції та інституції. Знаних людей. Акторів, письменників, художників, музикантів. Студенти допитливі, їх все цікавить. І який світогляд був у наших попередників, і як вони до польсько-українських чи польсько-єврейських взаємин ставились. Ця тематика висвітлюється у п’яти моїх лекціях. Вона має попит. І цим все сказано.

Важливий осередок промоції

— Упродовж останнього часу в Україні зріс інтерес до польської культури. Багато наших краян, готуючись до праці в Польщі, яка, як відомо, оплачується краще, ніж в Україні, ходять на мовні курси вдома, опановують польську. Мільйони українців, рятуючись від війни вдома, отримали притулок у вашій країні. Підвищений інтерес до польської культури, який пояснюється спільним історичним минулим і сьогоднішніми військовими обставинами виразно проявляється і в Дрогобичі, де вже доволі давно університетський Полоністичний центр імені Ігоря Менька функціонує. У чому унікальність центру?

— Полоністичний науково-інформаційний центр створено у Дрогобицькому педуніверситеті у 2002 році. Двадцять три роки функціонує. Вже одне це, двадцятитрирічна часова дистанція, свідчить про його успішну роботу. Але час робить своє, диктує свої умови. Тому не дивно, що функція і роль центру, якщо порівняти з початком заснування, змінювались. На першому етапі центр налагоджував зв’язки для взаємодії з різними польськими інституціями, в тому числі з навчальними закладами. Це за визначенням не зовсім його функція, але треба було торувати дорогу, якої ще не було: і Польща, позбувшись комуністичного режиму, і Україна, вийшовши зі складу срср та здобувши Незалежність, стали іншими країнами. Центр, подолавши перепони перевантажених комуністичною ідеологією взаємин, вийшов на нову формулу, не обтяжену колишніми догмами співпраці між українськими й польськими творчими колами. І цим виконав свою початкову місію. Вже згодом, коли на професійному рівні налагодились контакти між науковцями, викладачами, істориками та іншими творчими людьми й дослідниками з Польщі та України, новостворена інституція почала займатись, власне, тим, для чого й була створена. Вона вже стала Полоністичним центром не лише за назвою, а й за змістом своєї роботи. У сьогоднішній бібліотеці центру, чий фонд кілька тисяч томів налічує, містяться матеріали, які є лише тут. Центр став важливим осередком промоції не лише польської культури й літератури, а й Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка, чиїм структурним підрозділом він є, і, звісно ж, української культури та літератури, цілої плеяди чільних українських письменників, які, плідно співпрацюючи з центром, беруть участь в організованих ним заходах і акціях. Цієї еволюції не сталося б, якби не постійна турбота, реальна підтримка центру з боку адміністрації університету, за що всі ми, хто так чи інакше дотичний до роботи центру, дуже вдячні.

Еволюція триває

— Але на цьому еволюція центру, з ініціативи якого в Дрогобичі традиційний Міжнародний Фестиваль Бруно Шульца народився й навдивовижу регулярно відбувається, не завершилась, чи не так?

— Ні, еволюція триває. І вона, видається мені, ніколи не припиниться. Одним з доказів цієї моєї впевненості або ж, якщо хочете, прогнозу є не лише Міжнародний Фестиваль Бруно Шульца, завдяки якому Дрогобич зі своїми мультикультурними традиціями здобув промоцію в усьому світі, а й здатність центру величезну організаторську роботу виконати. Знайти, переконати, щоб приїхали, прийняти літераторів, дослідників, кінематографістів з усього світу. Це архіскладна справа, яка не кожному до снаги. Знаєте, не лише працьовитим слід бути. І талант треба мати, щоб схилити на свій бік, переконати людей з різних континентів, аби вони за тридев’ять земель на фестиваль до міста, про яке раніше, можливо, ніколи й не чули, приїхали. Головна заслуга в цьому, безумовно, Бруно Шульца, одного з найвидатніших польських письменників зі світовою славою. Завдяки йому, його геніальній творчій уяві ми два Дрогобича маємо. Об’єктивно — реальний і метафоричний світ Шульца. Його, цей другий світ, не всі бачать, але він є. І його, як і реального, я також дуже люблю.

Шульц Шульцом, але про роль Полоністичного центру не будемо забувати. Приклад наведу. У 2012 році, коли п’ятий за ліком фестиваль відбувся, його статус настільки зміцнився, анонсована в Дрогобичі подія настільки набула привабливості у контексті промоції досягнень польської літератури, що здобула прихильність восьми польських консульств на різних континентах. Від Японії до Бразилії. Приїзд дослідників творчості Шульца, науковців, літераторів, перекладачів із цих розташованих на різних континентах країн був профінансований польським коштом. Уявіть скільки зусиль з боку центру було докладено для того, щоб задум увінчався успіхом. Сьогоднішній центр у Дрогобичі — це не тільки важливий осередок польської культури та мови, а й української. Він став таким собі містком між двома країнами, який добрими справами єднає. Цього б не було без Віри Меньок, яка керує центром, це її досягнення й великий успіх. А великий успіх — це також вміння долати проблеми, яких чимало, та ініціювати нові проєкти, себто створювати «магніти», що приваблюють людей культури й науки.

У «Газеті Виборчій» працював

— Ви свого часу працювали журналістом у люблінській газеті «День», а потім аж двадцять років очолювали відділ культури у регіональному виданні «Газети Виборчої». Чим запам’яталась і що для особистого розвитку дала вам журналістська праця?

— «Газета Виборча» у польському медіапросторі постала як правдивий феномен. Вона стала трибуною для нових політичних сил, початком демократичних змін, яких так потребував польський народ у часи «Солідарності». Як і всі медіа, пройшла свій еволюційний шлях. Продовжуючи залишатись, як це було від самого початку, голосом правди для мільйонів поляків, моє улюблене видання зі звичайної газети трансформувалась у величезний медіаконцерн, який сьогодні не лише поліграфічну продукцію випускає, а й фільми, і багато чого іншого робить. Йде в ногу з часом. Крім паперового варіанту, і цифровий варіант видання існує.

Робота в газеті дозволила мені взяти особисту участь у незабутніх процесах, які відбулись у Польщі, і зокрема в Любліні, наприкінці двадцятого й на початку двадцять першого століття, коли люди були дуже відвертими. Сподіваюсь, що в усіх цих процесах, які відбулись згодом і спричинились до будівництва нової Польщі, і моя «цеглинка» закладена. Тоді мене найбільше цікавили погляди відомих людей на революційні зміни, що відбувались, їхні думки, сумніви, критика та прогнози на майбутнє. Подам приклад, який свідчить про різні візії ролі та значення культури у тодішньому житті Польщі.

Обставини, події, переосмислення цінностей, які зазвичай у переломні часи відбуваються, також впливають на культуру. Наш відомий театральний та кіноактор, видатний педагог, директор театрів Ґустав Голоубек не раз говорив мені, що культура стоїть вище демократії. З іншого боку, така знакова постать, як кінорежисер Анджей Вайда, чиї кінотвори були відзначені премією Оскар та перемагали на кінофестивалі в Каннах, у своїх стрічках, в яких про епоху «Солідарності» йдеться, створив кінообрази-портрети героїв того часу. Не всіх їх однаково суспільство сприймало. І погляди на культуру у них також були різні.

Під час роботи в газеті мав багато розмов з політиками та культурними діячами. Став автором сотень інтерв’ю. З діячами сцени, мистецтвознавцями, істориками. Усі ці люди були публічними особами з вагомим голосом. До деяких з них у цілій Польщі прислухались. Серед моїх співрозмовників і українці траплялись, як, наприклад, Богдан Осадчук, якого відзначили орденом Білого Орла за внесок у польсько-українське єднання. Це найвищий і найважливіший орден у Польщі. Газетярська праця дала мені важливий досвід, який збагатив і навчив мене, як слід на цей світ дивитись. Можу сказати, що мене дотепер підживлює позитивна енергія, яку отримував від своїх публікацій й інших спричинених тодішнім часом вчинків, коли польське суспільство було не розколотим, а єдиним.

Сталося так, як сталося

— Ще до початку останньої президентської виборчої кампанії у Польщі демократичні сили робили ставку на двох своїх кандидатів — теперішнього міністра закордонних справ Польщі Радослава Сікорського та мера Варшави Рафала Тшасковського. Врешті-решт, перевагу віддали Тшасковському, і він, мінімально поступившись, програв вибори теперішньому президенту Польщі Каролю Навроцькому, який, якщо судити за його першими заявами, не такий твердий та однозначний у своїй підтримці України, як його попередник на посаді голови вашої держави Анджей Дуда. Чи не здається вам, що в Радослава Сікорського, якби дійшло до офіційного висування його кандидатури, було більше шансів стати черговим президентом Польщі, ніж у пана Тшасковського?

— Відповіді на це запитання (сміється — Ред.) не знає ніхто. Вибори відбулися, Польща обрала президента. Не будемо гадати, як би воно сталося, якби єдиним кандидатом у боротьбі за пост президента Польщі з відповідною підтримкою від «Громадянської платформи» Дональда Туска став Радослав Сікорський. Немає сенсу.

Великі надії на Рафала Тшасковського покладав

— Але виглядає так, що Радослав Сікорський більш підготовлений до такої безкомпромісної боротьби, як президентська виборча кампанія, ніж Рафал Тшасковський. Дуже досвідчений, гострий язик має. За характером — боєць. Не раз доводив, що вміє настільки дотепно та колюче відповісти, що опоненти у буквальному розумінні цього слова дар мови втрачають. Рафал Тшасковський — не такий. Він м’якший, поступався у наступальності та бойовитості Каролю Навроцькому під час теледебатів…

— Скажу вам по великому «секрету», що я покладав великі надії на Тшасковського. Зрадів, що кандидатом став саме він. Сподівався (сміється — Ред.), що він, вигравши президентські вибори, стане прихильним до наших культурних проєктів у Дрогобичі. Для цього були підстави. Його прадідусь, Броніслав Тшасковський, у половині ХІХ століття був учителем Комунальної (міської — Ред.) гімназії у Дрогобичі. Це саме той будинок, де ми зараз знаходимося й розмовляємо. Тут, приблизно у той самий час, навчалися Іван Франко та Василь Стефаник. Можливо, духи Броніслава, Івана та Василя десь тут мандрують коридорами!

Думав, що, як главу держави, запросимо його до Дрогобича, щоб він як президент вшанував пам’ять свого близького родича. Щодо Сікорського. Так, він у своїй підтримці України радикальніший. Завжди висловлюється твердо та однозначно. Але я все ж таки сподіваюсь, що українцям не слід сумувати з того факту, що переміг Кароль Навроцький. Він не був і не є суголосним з моїм мисленням. Однак польське мислення про Європу та світ, незалежно від політичних конексій, не може ігнорувати своєї залученості у справу допомоги Україні. Може статися так, що ви ще не раз з цього приводу зрадієте. Певні позитивні для вас сигнали вже були.

Дональд Туск — потужний, досвідчений політик. Він, даючи собі раду як у взаєминах з міністрами в урядовій коаліції, так і з представленими багатьма політсилами послами Сейму, це вкотре доводить. Зрозуміло, що йому було б набагато легше управляти, якби президентом Польщі став висуванець «Громадянської платформи» як коаліції.

Щоб знову на ті ж граблі не ставати

— Польща та Україна завжди вигравали та виграють, коли були разом. І, навпаки, програвали, коли через різне трактування нашої спільної історії або якісь інші розбіжності опинялись у протилежних таборах. Що, на ваш погляд, потрібно зробити, щоб покінчити з цією історичною помилкою, знову, вже тепер, сьогодні, не ставати на ті ж граблі?

— Бути разом не означає, що на всі випадки життя потрібно мати одне бачення. У взаєминах між двома країнами й націями, наскільки близькими вони б не були, завжди у певних проміжках часу виникатимуть суперечки з приводу тлумачення подій, які мають стосунок до кожної зі сторін. У цьому немає нічого дивного й незрозумілого. Бо якби два народи мали лише одну, спільну для себе й сусіда думку, то не були б двома народами, а чимось іншим. Не лише прийняти слід це різнобачення. А й працювати, використовувати всі цивілізовані засоби впливу для взаємних спілкувань та обговорень, в тому числі й суспільну педагогіку, аби краще зрозуміти не лише причини розбіжностей, а й знайти взаємоприйнятний шлях для виходу з таких ситуацій. І знаєте що ще? Постійно працювати, не давати охолонути добрим взаєминам поки існує така небезпека, як токсичність злих намірів. Вважаю це важливим.
Розуміючи відмінність між нами, і водночас шануючи те, що не робить нас однаковими, зможемо бути разом, коли йдеться про спільну мету. Такою метою може, наприклад, бути спільна оборона від росії або співпраця у таких сферах, як дотримання прав людини, участь у гуманістичних проєктах, взаємна підтримка та допомога у критичних ситуаціях і багато що іншого. Гадаю, що Польща, навстіж відчинивши свій кордон для українських біженців у теперішній війні, довела, що здатна на такий рівень взаємин. Потерпілим від жахіть путінських обстрілів та бомбардувань ми безоплатно надавали притулок над головою, забезпечували ліками та харчами, допомагали з одягом, працевлаштовували. Усе це поляки робили з доброї волі, без усіляких команд та директив. За велінням серця. Я сам волонтерив у Любліні. Збираючи кошти для тих, хто в потребі, брав участь у благодійних концертах. Були й протилежні випадки. Завжди знайдуться особи, різні вар’яти, за яких соромно. Як у нас, так і у вас. Але тоді, якщо говорити в цілому, вся Польща солідаризувалась з відважним українським народом у боротьбі проти російської агресії. Ми були єдині, і є такими. І це не просто факт. А дуже важливий, наснажливий до ширшої довіри у наших взаєминах етап.

І сумніви були, і розчарування

— Що робиться у власній хаті часом краще видно збоку. Яким Вам, людині з великим життєвим досвідом, свідком та учасником великих демократичних та інституційних змін у Польщі, які, відбувшись у вашій країні упродовж останніх десятиліть, великим успіхом завершились, майбутнє України бачиться? Ми ж вашими слідами йдемо, чи не так?

— Щиро кажучи, я в чудеса не вірю. Все добре не відразу приходить. Я чітко пам’ятаю той відрізок часу, який у Польщі напередодні прийняття до складу ЄС на цілих 7−8 років розтягнувся. Бути членом Євросоюзу — це не тільки радість від отриманого паспорта, який відчиняє вам кордони до всіх країн унії та дозволяє скрізь почувати себе своїм. Це ще й велика робота з конкретним домашнім завданням, яку слід виконати. Ніхто за вас цього не зробить.

Нам, коли ми готувались до безпосереднього вступу до ЄС, також довелось нелегко. Це був час, коли в суспільстві соціальна напруга зростала. Вистачало розчарованих, доведених до відчаю безхатченків, які сумували за минулим. Про збанкрутілі підприємства та всіх тих дрібних підприємців, які в нових умовах конкуренції «зламались», також не слід забувати. Немало поляків, не витримавши іспиту труднощами, тоді вважали, що вступ до ЄС — це помилка. Сталося це тоді, коли до вищої влади у нашій країні посткомуністи прийшли. Парадоксально те, що саме вони підписали документи про вступ до ЄС та НАТО.

Але ми дали собі раду. Сьогодні маємо потужну економіку, набагато вищий, ніж це було раніше, рівень життя. Змінилась політична мапа країни. У боротьбі за право представляти, або, якщо хочете, бути у владі багато партій змагаються. Нічого дивного, у демократичному суспільстві так і повинно бути.

Припущу, що багато з того, що пройшли ми, ще чекає на вас, українців.

Дозвольте мені висловити свою повагу, власне захоплення вашим народом, який сьогодні таку стійкість та мужність демонструє.