Музикант без рук підкорює світ

Унікальність Фелікса Клізера у тому, що він грає ногами, адже народився без рук. Він прийшов у цей світ 1991 року у німецькому місті Гетінген, а вже уп’ять років почав навчатися грі на валторні, в 13-тьстав студентом Вищої школи музики, театру та медіа у Ганновері. У 2014 році він отримав премію ECHO Klassik як молодий виконавець року, а також музичну премію Союзу німецьких концертних дирекцій. Грав як з камерними колективами, так і з Королівськими оркестрами багатьох країн. З 2018 року Фелікс Клізер очолює власний клас валторни у Вищій школі музики в Мюнстері та регулярно проводить майстер-класи. У соціальних мережах Фелікс активно ділиться новинами свого життя, а також в Інстаграміі Фейсбуці його валторна «Алекс» «веде» свої сторінки, як окремий персонаж.

​Напередодні концерту «Музика чуттів» у Львові кореспондентка «ВЗ» поспілкувалася з Феліксом Клізером.

— Ви в Україні вперше. Які враження від нашої країни і чи не страшно було сюди їхати, адже в нас триває війна?..

— Так, я вперше в Україні і дуже вдячний за цей шанс побувати тут. Дуже задоволений концертом у Києві, де зустрів неймовірних фантастичних людей. Сподіваюся, що й у Львові все пройде чудово. А чи страшно було до вас їхати? Я дотримуюся такої думки, що в будь-якій країні з тобою може статися що завгодно: скажімо, тебе можуть застрелити в Мексиці чи в якійсь іншій країні ти можеш потрапити в конфліктну ситуацію і не знаєш, що з тобою буде завтра. Взагалі я довіряю людям. Перед поїздкою в Україну отримав рекомендації від Гете-інститутуй Українського Культурного Фонду (за їх підтримки реалізовується проект «Музика чуттів» — Л. П.), як поводитися, якщо раптом пролунає сигнал повітряної тривоги, чи як реагувати на інші виклики…

— Що спонукало вас ще в п’ятирічному віціпочати вивчати музику й освоїти музичний інструмент — валторну?

— Це було схоже на диво, бо в моїй родині не було нікого, хто був би пов’язний з музикою чи грав би на якихось музичних інструментах. Навіть традиційних різдвяних колядок чи інших пісень у нас не співали. Проте в мене звідкись з’явилася ідея почати освоювати якийсь музичний інструмент. А оскільки я народився в маленькому містечку, де була лише одна викладачка валторни, то з неї я й почав свій шляху музику. Вже ніхто з моїх рідних не може ні згадати, ні пояснити, чому так сталося. Це якесь диво…

— Коли ви вже вийшли на світовий рівень як унікальний валторніст, які були ваші відчуття? Чи це можна вважати ще одним дивом?

— Потрібно дуже багато часу і зусиль, аби чогось досягти. Це питання неймовірних зусиль, старань і, певною мірою, протистоянь, щоб у тебе щось вийшло. Це не стається одномоментноі успіх не приходить сам по собі. Якщо поглянути на цю ситуацію зсередини, то не було такого моменту, коли я сказав би собі: «О, я уже чогось досягнув! У мене вже є слава і вже відомий!» Це не один великий крок, а дуже багато малесеньких кроків, коли після чергової умовної перемоги постає нова ціль, до якої треба далі йти, а дійшовши, ставиться наступна ціль.

— Ви побували з концертами в багатьох країнах світу. В якій країні вам було найкомфортніше, а з якої вам хотілося якнайшвидше поїхати?

— Не пригадую країни, в якій було б некомфортно. У Швейцарії, скажімо, було доволі дивно, але все одно добре. Взагалі, багато подорожуючи й досліджуючи, ти розумієш, що інформація, яку ти черпаєш, — то лише маленька частинка того, коли ти спілкуєшся з людьми, бачиш чіткіше ситуацію і стаєш менше зашореним. Спілкуючись з людьми, отримуєш нові знайомства, досвід і розумієш, що боятися чогось — даремна трата часу.

— Про що ви мрієте?

— Я не мрію про такі конкретні речі, як бути в тому чи тому оркестрі, грати в тому чи іншому концертному холі. У мене мрії глобальніші — робити музику, дарувати людям щастя і радість.​