«Життя варте того, щоб у ньому бути»

Я спочатку не зрозуміла, подумала, що це помилка. Знаю, що книжки пишуть серцем (у переносному значенні), ну, але ж не очима. Помилялася, бо таки справді очима. І зробила Марина це завдяки спеціальному пристрою, що зчитує рух зіниць. Авторка Марина Бородіна кілька років тому почула свій діагноз БАС (бічний аміотрофічний склероз). Хвороба паралізувала 70% її тіла, позбавила можливості писати руками. Але не позбавила її сили жити й творити. Її воля до життя надихає більше, ніж будь-які мотиваційні книги світу.

Про цю сильну жінку та її книгу я довідалася від відомої української актриси Римми Зюбіної, яка так і написала у соцмережах — «більш мотивуючої книги я не читала». І наступна новина: актриса поставила перед собою мету — озвучити цю книгу. І зробити це безкоштовно. Як усе відбувалося, чому взялася за аудіовідтворення «Проти вітру», що пережила актриса за час запису аудіокниги, журналістка «ВЗ» запитала у Римми Зюбіної.

— У Фейсбуці 29 липня випадково прочитала пост, який написала акторка і журналістка Наталка Щука, про те, що у видавництві «Фоліо» готується до друку книжка Марини Бородіної, у якої хвороба БАС, «Проти вітру». І яку Марина написала очима. Я не з розповідей знаю, яка це страшна хвороба, бо саме через неї пішла з життя дружина Олексія Вертинського Тетяна. Тетянка була з Ужгорода, працювала художницею у театрі, я її добре знала. Останніми роками ми активно спілкувалися, дружили родинами.

— Що це за таке страшне захворювання?

— Це дуже рідкісна хвороба, така форма склерозу, коли відмирають кінцівки, руки-ноги перестають рухатися, але голова працює до останнього подиху. І людина усвідомлює усе, що з нею відбувається. Ліків від цієї хвороби немає. Є кілька людей, які навчилися жити з цією хворобою, серед яких був Стівен Хокінг.

— І що, людина не говорить?

— Ні. У цій хворобі відмирає все поступово. Після кінцівок, людина втрачає голос. Марина написала свою книгу очима. Завдяки сучасним технологіям, коли перед людиною є екран з літерами, як на клавіатурі комп’ютера. Людина зосереджується на одній літері, кліпає очима, і виходить ця літера. Далі людина добирає інші літери, щоб утворилося слово. Марина зараз пише по 20 слів на хвилину. Коли я прочитала у пості Наталки Щуки про цей діагноз, і що Марина не до хвороби, а саме у тяжкому стані написала цю книгу, я написала Наталці, що хочу зробити до цієї книги аудіоверсію безкоштовно.

— А ви вже на той час прочитали книгу?

— Ні. Але я хотіла це зробити у пам’ять про Тетяну Вертинську і присвятити усім людям, які потрапили чи можуть потрапити у пастку цієї хвороби. Того ж вечора все і закрутилося — Наталка Щука, директор видавництва «Фоліо» Олександр Красовицький і я — створили чати і почали спілкуватися. Я звернулася до студії звукозапису «Оркестрова Вежа Продакшн». Розповіла історію Марини. Узгодивши певні технічні моменти, ми приступили до роботи. У книзі 286 сторінок, а у нас було лише чотири дні. Так, було страшно, бо у кожної людини є своїфізіологічні можливості. Я, до прикладу, стою біля мікрофона, і після кількагодинного запису втрачається увага, зосередженість, сідає голос і болять ноги і спина… Так, було важко, але ми разом з актором Романом Кулішем, звукорежисерами Іваном Горбаченком та Артуром Кулішем, майстром монтажу Сергієм Шагалієвим та редакторкою Вікторією Дорош це зробили.

— Хто така Марина Бородіна?

— Марина вчилася у київській кіношколі. Перед аудіозаписом я писала Марині, вона мене знає, писала мені слова подяки. Це неймовірна дівчина. Вона навчалася у Донецькому університеті, але мріяла стати актрисою. Прийшла на телебачення, щоб взяти у першому у її житті кастингу, і її затвердили. Марина була ведучою, коли у Донецьку відкривали стадіон. Вона була щасливою жінкою з гарною історією кохання, у якому народилося двоє синів. Марина навчалася у Голлівуді, має будинок за кордоном. Раптом усе перекреслиластрашна хвороба, що спіткала її. Це трапилося під час зйомок у Голлівуді, Марина була у каскадерській групі. Під час зйомок у неї випадає з рук пістолет. Власне, з цього і почалося. Почали відмирати м’язи, а згодом було встановлено діагноз. Знаєте, коли закінчила читати книгу «Проти вітру», я так голосно ридала, а це була третя ночі, дивуюся, як мої сусіди не викликали поліцію і «швидку». Я записала Марині аудіопоідомлення про те, що коли читаю такі мотиваційні книги про людей, які підкорюютьморя-океани, Південний чи Північний полюс, коли люди опиняються у відкритому морі без води і їжі, захоплююся подвигами і мужністю цих людей. Але ці все люди дуже далекі від мене. А тут читаю про дівчину яка у своєму житті у віці 33 роки зіткнулася з цією жахливою хворобою, з дівчиною, яка готова була померти і писала лист своїй родині з проханням зробити евтаназію…

— Це повністю автобіографічна книга?

— Так. Там і про її родину, про успіхи у кар’єрі, і про те, як вона кидалася від одного лікаря до іншого, скільки грошей витрачала на шарлатанів, які обіцяли її поставити на ноги за три дні. Вона шукала порятунку у лікарів в Україні, Тибеті, в Ірландії, де Марина зараз живе. Знаєте, коли ти читаєш книгу, у якій написано, що життя варте, щоб його жити, навіть сидячи, яка це мотивація для тих, хто скиглить через маленькі проблеми. У книзі Марина пише, що не має чим витерти сльози, бо не може підняти рук. Коли ти прокидаєшся і сідаєш сама на ліжку, встаєш і йдеш у душ, поки готується кава, — це таке щастя! Марина кави не може випити. Мама їй робить каву лише для ароматерапії, щоб вона її понюхала. Але, попри все, Марина бореться за життя. У книзі Марина пише, що найбільше її бажання пробігтися босою по траві і обійняти руками своїх дітей. Вважаю, що цю книгу треба читати у лікарнях і госпіталях. Сильні люди — поруч. А ця книга, щоб не падати духом. Зараз Марина мріє, щоб за її книгою зняли фільм.

— Марина розуміє, що її хвороба невиліковна?

— Марина є у групі, у якій очікують на нейролінк. Це такий чіп, який вживлюють у мозок. За останні два роки у світі зроблено три такі операції. Марина має шанс потрапити на проведення цієї надскладноїоперації. Можливо, завдяки операції до Марини повернеться голос. А можливо, і ні. Я увесь цей місяць усім, кого тільки бачу, розповідаю про цю неймовірну дівчину Марину Бородіну. Вважаю, що мені її надіслали якісь сили, ощасливили мене знайомством з такою сильною дівчиною. Там така мудрість прийняття своєї хвороби. Їй лише 33 роки, а у мене таке відчуття, що я спілкуюся з людиною, яка пережила уже 7 життів. Марина каже, що у будь-якій ситуації нам треба запитувати не «за що мені це, Господи?», а «що я маю в собі відкрити через цю проблему?», «у Неба, мабуть, є якісь плани на мій духовний ріст».