«Насильство не має статі, паспорта чи кордонів»

Трохи більше року, у березні 2024-го, я познайомилася з львів’янкою Іриною Окур, яка живе у Стамбулі з 2017 року. Пані Ірина — вчителька турецької мови, дружина турка торік написала і видала свою першу книжку «Рецепти львівської пані з берегів Босфору». У цій книжці не лише рецепти. Насправді це посібник для жінок і про жінок, наповнений цікавими деталями з життя авторки, розповідями про першу зустріч із чоловіком, про стосунки з мамою і турецькою свекрухою… Усе подано з гумором, різноманітними цікавинками.

А недавно я довідалася, що пані Ірина видала нову книжку «Ти почуєш мене тепер». Про ідею та історію написання книги, про те, чому героїні у ній — туркені, а не українки, Ірина Окур розповіла журналістці «ВЗ».

— Ірино, чому ви обрали саме такий формат книжки? Бо після «Рецептів львівської пані з берегів Босфору», що написана з гумором, ви вдалися до драматичного жанру…

— Насправді, ідею написання «Ти почуєш мене теперʼʼ я виношувала у голові і своєму серцінабагато раніше, ніж написання гумористичних рецептів. А саме з кінця 2017 року, коли мій дім вперше переступила туркеня для допомоги по дому, яка була недотичною до нашої сімʼї. Цей момент детально описаний в книзі, до речі, і тут моя уявна бульбашка безпеки та рожевих окулярів щодо цієї країни луснула вперше, і ще тріскатиметься багато разів… Проте, щоб краще все передати, мені треба було тут пожити, заглибитись у менталітет цієї країни, глибше зрозуміти мову, бо як я завжди кажу: ʼʼБез знання мови ти ніколи не будеш знати, як у цій країні кохають, сваряться і матюкаютьсяʼʼ.

Часто у блозі жартую, що книги — це мої діти, і перша дебютна — це та, якої від мене очікувало суспільство, а друга моя обдумана, настояна.

— Чому ви обрали саме туркень, а не українок?

— Я живу у Туреччині і маю можливість слухати розповіді цих жінок щодня. Вони довіряли менісвої історії, бо я була начебто «зовнішньою» у їхньому світі та могла почути їх без упереджень. Це був природний початок. Але для мене важливо підкреслити: біль жінок — універсальний. Насильство не має статі, паспорта чи кордонів. Воно може трапитись будь-де у світі. Знаю, що зараз українські жінки переживають травми, які складно навіть уявити: війна, зґвалтування, втрати. І я не відмежовуюсь від цього досвіду, ба більше, ця книжка — лише перший крок.

Вона відкриває тему, а далі я планую працювати і з українськими історіями.

— Чи книжку «Ти почуєш мене тепер» вже перекладено турецькою?

— Книжка побачила світ українською у серпні 2025 року. Для мене було важливо спершу дати її своїм читачам в Україні. Я б дуже хотіла, щоб вона заговорила і турецькою, щоб героїні могли взяти книжку в руки та побачити власні історії надрукованими. Сподіваюся, буде і переклад, але це питання часу та підтримки.

— Як вам вдавалося розговорити цих жінок? Адже тема важка, травматична.

— Знаєте, я не шукала цих жінок. Вони ніби самемене знаходили, якимось дивним чином доля нам допомагала зустрітися. До прикладу донька Кіраз (героїня з книжки) просто йшла край дороги у селі, в якому ми із тіткою заблукали на машині, ми розговорились, а за пʼять хвилин вона скликала всіх своїх родичів і каже: «Та у нас тут історій у кожній хаті, аби тобі памʼяті на телефоні вистачило, і коси дибки не стали. Чай будете?ʼʼ. Насправді не все так було просто з туркенями — деякі з героїнь надзвичайно сильно боялись публічності, інші навпаки горіли бажанням залишити своє справжнє імʼя. Дехто з них спеціально намагався перейти на літературну турецьку зі звичного локального діалекту, аби українська іноземка, коли повернеться у Стамбул, змогла розібрати слова та деталі. А хтось, навпаки, відчував себе максимально некомфортно із увімкненим диктофоном, тому іноді я вдавалась до блокнота з ручкою для максимального комфорту героїні. Також, були й такі персонажі, які ніколи б в житті не довірили незнайомій людині свою історію, як би не тітка мого чоловіка поряд.

Тітка Бельґін ставала тим самим мостом між мною та ними, за що я їй безмежно вдячна. Вона могла запевнити їх, що вони можуть почуватись у безпеці, що варто розповісти світові їхні життєві історії, бо це матиме сенс. Їм варто бути почутими.

— Яка історія вразила вас найбільше?

— Усі. У турецькій мові є вислів: eteğindeki taşları dökmekʼ, дослівно у перекладі українською — висипати всі камінці з-під спідниці, тобто вилити душу, виговоритись чи скинути тягар з душіʼʼ.

Саме цією фразою закінчила репортаж одна з героїнь. Я побачила цю легкість на її обличчі, вона дякувала мені за розмову і казала, що шкодує, що не поділилась болем з кимось раніше, адже так добре вона себе ще ніколи не почувала. У мене більше не залишилося сумнівів, чи варто продовжувати. Я продовжила слухати жінок, яких до цього ніхто не чув.

— Якою бачите місію цієї книжки?

— Показати, що насильство — не приватна справа, а суспільна хвороба.

І ще: відкрити діалог між культурами. Таким чином українці зможуть побачити Туреччину не лише через море й готелі, а й через жіночі долі.

— Чи плануєте продовжувати цю тему?

— Так, у мене вже є ідея наступного тексту — і це буде про український досвід. Насправді, книжка «Ти почуєш мене тепер» тільки відчинила двері у світ життєвих історій.

— Яку головну фразу ви б хотіли виділити з цієї книжки, щоб запамʼятали після прочитання?

— Ти не одна…