«Який сенс у дослідженні „інших“ реґіонів, якщо ти не знаєш минулого того, що тобі найрідніше?»

До ювілею, під егідою Львівської національної бібліотеки НАНУ ім. В. Стефаника, підготовлено до друку наукове видання: Леонід Тимошенко «Мої бої за історію. Біобібліографічний покажчик з нагоди 70-річчя та 42-ої річниці педагогічної і наукової діяльності».

У передмові Мирона Капраля мовлено: «За останні десятиліття з’явилася ціла плеяда видатних істориків (перелічую тих, чиї імена виринають в пам’яті), за якими стоять наукові школи та послідовники: Ярослав Дашкевич, Ярослав Ісаєвич, Микола Крикун, Микола Ковальський, Наталя Яковенко, Сергій Плохій, Володимир Александрович, Юрій Мицик, Василь Ульяновський. Леоніда Тимошенка можна впевнено внести цього почесного переліку».

Річ не лише у кількісних характеристиках наукового доробку ювіляра, а передовсім у біографії вченого та педагога, який на початку 90-х рр. минулого століття кардинально змінив свій дослідницький вектор і самотужки перетворився на історика-ранньомодерника. Жанр таких видань, як згадана авторська книга Леоніда Тимошенка, передбачає певні стандарти, але він рішуче від них відійшов і написав мемуари, які розкривають його шлях українського історика.

Останні монографії ювіляра «Руська релігійна культура Вільна» (2020) і «Феномен Берестейської унії» (2024) вже стали подіями сучасної історіографії (причому не тільки в Україні) чи не першорядної ваги, вони відзначені міжнародними нагородами, їх вплив на формування національного гранд-наративу минулого очевидний.

Напередодні ювілею вченого з ним розмовляли журналісти Леонід Ґольберґ і Ольга Куцю.

— Пане Леоніде, довелося чути таке твердження: якщо обрав фах історика, то налаштовуйся на важку системну роботу. Як так сталося, що ви почали вивчати історію? Які тогочасні події вплинули на ваш вибір і професійне становлення?

— Чи не вперше замислився над продовженням освіти під час служби у війську, хоча давно вирішив стати гуманітарієм. З двох омріяних професій — філолога-славіста і історика обрав другу. Жодних «вибухів», які б скаталізували вибір, не було, просто вирішив, що ця професія мені під силу. Минулим цікавився ще з дитячих літ, любив слухати розповіді батьків і бабусь (дідів вже не було, їх розстріляли за вироком «трійки» 1937 року). При виборі тем досліджень в аспірантурі та докторантурі, не шукав легкого хліба і обирав найважче. Кон’юнктура — це не про мене, а от «важка системна робота» — це те, що мене супроводжує протягом всього життєвого шляху.

— Ви здобули освіту у Київському державному університеті ім. Тараса Шевченка, який закінчили з відзнакою, у 1983 році були скеровані до Дрогобицького педагогічного інституту ім. Івана Франка, де пройшли шлях від асистента до декана історичного факультету. І сьогодні продовжуєте викладати у Франковому виші. Чи не було бажання й можливостей переїхати до Львова чи Києва, і там реалізувати свій науковий потенціал?

— У Київському університеті я закінчив ще й навчання в аспірантурі та докторантурі. Саме в докторантурі мав пропозицію залишитись, але не зважився. Вдруге отримав пропозицію перебратися до Львова, коли за кілька років до смерті директор Інституту українознавства ім. Івана Крип’якевича академік Ярослав Ісаєвич запропонував посаду його заступника з наукової роботи. Також не сталося. Міг 1995 року залишитись в США, але потягнуло на Батьківщину. Не хочу сказати, що поза Дрогобичем я себе не уявляв (це було б нечесно), але саме тут зміг максимально реалізуватися.

— Хто найбільше вплинув на ваше становлення як історика нового часу?

— До кінця радянського періоду я займався політичною історією росії початку ХХ ст., захистив кандидатську дисертацію і, як дехто, не приховую, якою була моя наукова спеціалізація. В аспірантурі мав керівника, але дисертацію написав фактично без патронування. Коли на початку 90-х змінив дослідницький вектор, не мав навіть формального патрона. Це був власний вибір, і мені на цьому шляху довелося довго вчитися, підкреслюю — самотужки. Але я мав взірець — праці найбільш відомих українських істориків: від Михайла Грушевського до Ярослава Ісаєвича чи Наталії Яковенко, Юрія Мицика та інших. Їх і можна назвати моїми учителями, хоча навіть елементарні консультації я від них не отримував. А коли з ними запізнався, вже мав у науці ранньомодерної історії своє ім’я. З часом я з ними почав дискутувати, не всім це подобалося, Ярослав Ісаєвич один раз на мене кричав (у своєму кабінеті, а не публічно). Часом мені робили зауваження: наприклад, леґендарний історик Ярослав Дашкевич, а один львівський професор якось зауважив, що я ризикую, у поспіху робити відкриття: мовляв, в гуманітарних науках «перевороти» швидко не робляться. Мабуть, мав рацію, адже свої товсті монографії з майже суцільними новаторськими висновками я написав за 20 літ потому.

— Царина ваших наукових інтересів — історія Церкви, зокрема феномен Берестейської унії та релігійної культури Центрально-Східної Європи (XV-XVIII ст.), литуаністика (білорусистика), волинознавство, історія Дрогобицько-Самбірського Передгір’я, історичне краєзнавство Київського Полісся, спеціальні історичні дисципліни (джерелознавство, археографія, архівознавство, символіка, родоводи тощо). Чому саме ці теми вас зацікавили?

— В історію церкви XVI-XVIII ст. я заглибився невипадково, адже ця тема була найбільш табуйованою. Мене завжди притягувала романтика відкриттів, але розумів, що, скажімо, в історії козацтва це буде зробити непросто (ця тема в радянські часи не була заборонена). Вибір теми Берестейської унії збігся з підготовкою та проведенням 1996 року 400-річчя події, вже напередодні видавалися певні збірки та матеріали. Що цікаво, я в них не знаходив відповіді на питання, які у мене виникали. Тому вирішив зайнятися темою всерйоз. Виявилося, що на все життя. Всі підгалузі науки, які ви перелічили, є похідними і супутніми до головного — історії ранньомодерної Центрально-Східної Європи. Суттєвих результатів на шляху дослідження тут можна досягти лише за умови оволодіння спеціальними історичними дисциплінами. Якщо, звісно, не обмежувати себе лише якимось вкрай вузькими завданнями. Скажімо, коли став членом Українського геральдичного товариства, почав займатися генеалогією та геральдикою. До слова, у Дрогобичі я був першим деканом, який прийняв науковий герб історичного факультету і взяв у його розробці активну участь. Коли років десять тому університет затверджував символіку, все починалося з герба історичного факультету, який було прийнято за взірець. Щодо захоплення реґіоналістикою, то тут також все закономірно, адже простір Великого князівства Литовського та Речі Посполитої такий великий, що реґіонів для дослідника не бракує. Було б бажання…

Реґіоналістика — це спосіб, який дозволив мені інтеґруватися у закордонні наукові середовища, наприклад, Польщі чи Литви. Не знати їхній науковий доробок було б непростимо. Ну й, звісно, потрібно було вчити їх мови. На історію Київського Полісся я вийшов з не менш важливої причини, адже це моя мала вітцівщтина. Який сенс у дослідженні «інших» реґіонів, якщо ти не знаєш минулого того, що тобі найближче і найрідніше? В який інший спосіб можна зрозуміти витоки своєї ідентичності?

— Коли ми готувалися до нашої розмови, то шукали в інтернеті публікації, переглядали ваші статті, у яких ви розповідаєте про теми, що досліджуєте, ваші вивідки на авторитетних інформаційних ресурсах і дійшли висновку: ви займаєтеся публічною історією! У чому полягає відповідальність історика перед суспільством?

— Публічна історія — це, мабуть, найпотрібніший відлам науки, коли можна досягти максимального результату за короткий час. Але важливо, щоб популяризацією історії займалися фахівці, а не далекі від цього люди. У цьому вбачаю громадянську відповідальність історика: не тільки писати якісні наукові праці, але й знайти спосіб, в який результати досліджень швидко потраплять «на стіл» споживача. За умови: якщо історику відкривається істина, якщо він здатний до наукової евристики, якщо ставить перед собою ширші цілі і не чекає, коли до його праць дійде черга і їх хтось колись зауважить. Саме соціальна функція історичної науки і закликає історика бути публічним, хоча не всім це під силу. Ярослав Грицак якось сказав про те, що науково-популярні синтези вимагають більше зусиль, ніж написання конкретних праць. До того ж, в разі писання їх, історик ризикує втратити себе, як дослідника конкретних тем. Про себе скажу: мої великі науково-популярні праці, мабуть, ще попереду…

— Сьогодні війна з росією триває не лише за території, але й за історію та спадщину. Північний сусід століттями спотворював факти, нав’язував імперські мітологеми. Ваша книга, значною мірою автобіографічна, мабуть, не випадково має назву «Мої бої за історію»…

— Так, її назва не є випадковою. Хоча, з іншого боку, я був не цілком оригінальним, адже використав назву праці видатного французького історика — засновника школи Анналів Люсьєна Февра «Бої за історію». Але якщо йому йшлося переважно про битву істориків в галузі теорії та методів історичних досліджень, які на середину ХХ сторіччя мали зовсім інший підтекст, то я розглядаю власний приклад українського історика, який народився і живе в іншу переломну добу.

От ми, історики, засвоювали спочатку досягнення української діаспори, прагнули повернутися до українського національного наративу, засвоїти світову наукову спадщину, але зовсім не очікували, з якою проблемою зіштовхнемося у зв’язку з аґресією північного сусіда. Пишучи книгу з подібною назвою, я мав на увазі свій власний досвід боротьби: за об’єктивні історичні знання, за високі академічні стандарти, проти фальшування дисертацій, проти антинаукових концепцій, в т. ч. й російських (причому, задовго до 2014 року). Часто йшов у зв’язку з цим на великі ризики, які мали для мене певні наслідки… Але втримався і не схибив.

Після 2022-го року ми, українські історики, вийшли на новий рівень боротьби, коли передовсім потрібно позбавитись будь-якого впливу ідеології ворога на себе. Бо ж, як зараз часто повторюють: нинішня війна — не стільки за території, це екзистенційне протистояння, в якому боротьба за нашу ідентичність має першорядне значення.

— Наскільки мені відомо, ви вважаєте себе й франкознавцем, оскільки досліджуєте життя і творчість Івана Франка. Які раніше невідомі факти вам вдалося віднайти?

— Вочевидь, ви маєте на увазі, що франкознавцями можуть бути не тільки філологи. Спочатку я вивчав спадщину Франка в контексті історії церкви, його погляди на Берестейську унію. Згодом мене зацікавила тема «Франко і Дрогобиччина» тощо. Я написав декілька рецензій на теми франкознавства (до слова, досить критичних). У своїх франкознавчих працях прагну не займатися пропаґандою та демагогією, якими деколи підмінюють копітку працю над джерелами. Днями доповідав у Нагуєвичах, оприлюднив сенсаційні результати про поширення творів та праць Франка в Дрогобичі за його життя. Сподіваюся, що мої студії в царині франкознавства закінчаться дещо згодом виданням власної монографії.

— 70, як на вас, це багато? З яким настроєм думками, сподіваннями входите у новий життєвий відлік?

— Думаю, що все-таки це багато. Усвідомлення того, що попереду менше часу, ніж в минулому, звісно, не тішить. З іншого боку, переживаю ну майже пік наукової форми, коли здатний до творення якісних наукових праць, про що якось не мріялось у молодості. Саме наукова діяльність та творчість допомагають вижити у цей вкрай важкий час, коли розумієш, що можеш спричинитися до перемоги.

— Чи могли уявити тоді, коли прийшли викладати на катедру історії партії в ДДПУ, що станете фахівцем з історії релігії, зокрема Берестейської унії?

— Колись в університеті працював світлої пам’яті Валерій Максимов, історик за фахом, який був великим гумористом. Якось він дізнався про моє зацікавлення історією Берестейської унії, подарував мені відому пропаґандистську книжку доби атеїстичного минулого «Правда про унію» з підписом: «Майбутньому клерикалу Льоньці Тимошенку від теперішнього антиклерикала Валерки Максимова. Дрогобич, жовтень 1992 р.». У цитованому тексті є частка істини: мій поступ від партійної науки до громадянської історії в царині історії церкви. Що цікаво, дехто у Львові, після прочитання мого «Феномену Берестейської унії», вважає мене новітнім антиклерикалом, адже я висвітлюю події з позицій раціоналізму світської науки. У цьому сенсі, передбачення Валерія Максимова не справдилося.

— Свого часу відомий літературознавець, багатолітній професор Дрогобицького вишу Марк Гольберг сказав, що Дрогобич йому подарував Франка. А що подарувало місто Тимошенкові й чим стало воно для уродженця Житомирщини?

— Зі мною це не зовсім так. По-перше, коли потрапив зі столиці до Дрогобича, зустрів тут серйозне наукове середовище, в якому домінували філологи та філософи, відомі інтелектуали, в яких мені було чому вчитися. Їх енциклопедичні знання не могли не захоплювати. На початку 90-х років багато що змінилося, коли я зайнявся іншим хронологічним періодом і іншою історією. Це був свідомий вибір, який здійснив саме у Дрогобичі. Отже, цим завдячую саме Дрогобичу. Саме тут отримав повну свободу наукової творчости, що дало мені можливість реалізуватися. Коли очолив катедру, повернувся до зацікавлень археологією, були проведені перші археологічні дослідження міста та його околиць. Не уявляю, де б ще я отримав таку можливість!

Паралельно з’явилися зацікавлення спадщиною Франка, Юрія з Дрогобича (Котермака), Мартина Лятерни та інших Найпізніше — Бруно Шульца. Не перелічую постаті, які я досліджую в темі Берестейської унії. Але згадаю, коли я вперше побачив серед учасників унійного собору в Бересті в жовтні 1596 року польського проповідника, єзуїта Мартина Лятерну, я ще не знав, що він родом з Дрогобича. Але коли довідався про це, увів цю резонансну постать в історію місцевої культури (про нього не знав навіть світлої пам’яті Ярослав Ісаєвич). Не помилюся, коли скажу, що поза Дрогобичем я навряд чи зміг так реалізуватися, підготувати ґроно учнів — талановитих науковців та педагогів.

— Чи відчуваєте, що за майже півстоліття, які минули від приїзду до міста, ви стали дрогобичанином? Що для вас означає це поняття — бути дрогобичанином?

— Я це відчував постійно, а через майже 50 років й поготів. Для мене бути дрогобичанином — не означає отримати формальну печатку про реєстрацію проживання. Я колись взяв за мету досліджувати історію Дрогобича, на цьому шляху пройшов чималий шлях, не здобув жодних вигод чи нагород, набивав собі хіба ґулі, але маю найбільше, що тільки можна собі уявити: радість від реконструкції минулого краю, встановлення істини. Це межує з радістю пізнання незнаного, про що можна лише мріяти. Я не можу жити без Дрогобича, минуле міста зі мною вже також стало реальністю, хоче хтось цього чи не хоче.

— Що в планах у ювіляра? Як зустрічатимете свій 70-й червень?

— Планів багато, переважно творчих: написати книги про Юрія Дрогобича, давній Дрогобич та його святині, історію Київського Полісся, на черзі — ще одна книжка про Берестейську унію. А ювілей зустрічатиму у колі сім’ї, без зайвого галасу.

— Чим зі зробленого й досягнутого найбільш пишаєтеся? За чим шкодуєте?

— Вважаю, що зробив поважний внесок у справу становлення історичного факультету у Дрогобичі, рідного університету. Написав вагомі дослідження, які відомі за кордоном. Деколи шкодую, що не завжди зміг розібратися в підборі кадрів, занадто довіряв окремим особам. Не довів декілька справ, коли боровся з фальшуванням наукових праць, до логічного завершення. Деколи каюся, що голосував на виборах керівництва університету, не за ту кандидатуру. Але ніколи не шкодував про зроблене і не піддавав сумніву правильність обраної життєвої та діяльнісної стратегії.

Леонід ҐОЛЬБЕРГ, газета «Майдан», Ольга КУЦ, ДДПУ